Тужиков Андрій. Ще одна цегла в стіні / Андрій Тужиков. – Чернівці: Чорні вівці, 2016. – 110 с.
Здавалося б, в руки потрапила повість, призначена для підлітків. Проста обкладинка, на якій маленька чорна вівця тримає транспарант з написом «13+» (можливо, натяк на щось, що ховається під палітуркою), заманливий опис про те, що в середині книги знайоме ім’я автора – все в комплексі закликає просто взяти її і прочитати… дорослому, щоб зрозуміти, про що вона і для кого насправді написана.
Історія починається зі спогадів одинадцятилітнього хлопця (його ім’я автор вправно від нас приховує). Я умовно називатиму його А., оскільки він є головним героєм повісті й, власне, тою точкою опори, пунктом А, з яким ми починаємо подорож сторінками до пункту Z, себто до кінця. Літера «зет»у цьому випадку – ще й певний натяк від мене про те, з чим стикаємось у цій книзі, але про це далі.
Отже, історія для підлітків про підлітка починається зі школи. Місця, в котрому кожен з нас пережив багато своїх «вперше». І це логічно. Перша двійка, перша бійка, перша дружба, перше кохання, перша ідентифікація свого «Я», перші спроби і перші поразки. З усім цим, озираючись, мали справу й ми і це не стало виключенням для А. (Андрія?). Відразу на початку першого розділу ми стикаємось з дещо філософським і достатньо дорослим сприйняттям головним героєм дійсності: «Вперше я зрозумів, що люди різняться, окрім статі, рівня інтелекту та кольору шкіри, ще й за майновим станом, у п’ятому класі, коли розквасив пику однокласнику, сину дрібного бізнесмена нашого міста, цьому товстому виродку, чиє величезне черево уособлювало весь голод і злидні середини 90-х».
І розуміємо його, бо багато хто з нас народився й виріс на зламі тисячоліття. А коли він починає роздумувати про своє ставлення до «систем» (шкільної, соціальної, ієрархічної) і періодично стикаємося з ними впродовж всієї повісті в різних проявах, так само ловимо себе на думці, що не тільки головний герой, але й ми (не)сприймали їх, опираючись і абстрагуючись від них у будь-який спосіб. У кожного з нас (а може, й не в кожного) були різні спроби проявити себе. Так відбувалося тому, що ми намагалися себе знайти за допомогою сторонніх чинників. Комусь починав подобатись рок, комусь реп, хтось знаходив себе в графіті, а хтось займав позицію панку чи якоїсь іншої субкультури. Ця тема дуже яскраво проявилась і в повісті «Ще одна цегла в стіні». Її безіменний герой обирає для себе райтерство, у зв’язку з яким також приходить чергове усвідомлення недосконалості системи, в котрій живе, і він резюмує: «Доки десь творяться справжні злочини з убивствами і наркотиками, міліціянти допитують трьох неповнолітніх ». І на цьому етапі ми чітко починаємо простежувати в творі тему дружби, де троє (головний герой і його два друга – Петро і Шапка) вже пліч о пліч стикаються з різними випадками й життєвими ситуаціями і роблять власні влучні висновки. Пізніше А. в одному епізоді між іншим знову підрезюмує: «Розуміння явища резонансу мені в житті не знадобилось, а ось те, що робити діло гуртом легше – закарбувалося назавжди».
У процесі герої динамічно ростуть і переосмислюють себе, одягаючи на себе різні соціальні ролі, які формують з них дорослих особистостей. Куштують «на смак» усе від перших приставок і командних ігор в Counter Strike і Lineage аж до провалля під назвою блоги і соцмережі (спостерігаючи і на щастя не піддаючись масовому психозу). Стикаються з першими відвідинами воєнкомату, де знову «система» себе дискредитує «боргом перед Вітчизною» (згадується власне обурення такими ж походами до воєнкомату). Прогулюють шкільні уроки, вивчаючи темні тунелі колектора. Шукають сквот. П’ють дешеве вино, невимушено вдають із себе філософів і казанов. Здобувають перші любовні перемоги й поразки. Стають студентами, пройшовши безглузді посвяти. Здають екзамени, дають хабарі. Словом, формуються так, як того вимагав час. Час, у котрому так само росли й формувались ми. 90-ті і все що йшло за ними.
Дуже кумедно і яскраво, зважаючи на приналежність автора, було читати про молоду літературну тусовку, в котру нас, за сюжетом, згодом затягує Шапка (несподівно), який виявляється поетом. Дуже постмодерновим поетом (як і сам Андрій), який програє слем, на якому, як мені на мить здалося, була присутня Вікторія Дикобраз (дівчина з дредами). Тужиков лаконічно й детально описує всю ситуацію зсередини, від чого мені згадується фраза Оксани Забужко, сказана на Семінарі Творчої Молоді-2017 в Ірпені: «Ви – покоління зіпсоване слемами!».
Сама книга насправді видається не тільки історією про дружбу, путівником між субкультурами, але й ще й притчею з глибокими роздумами, висновками про рівновагу всесвіту, про ціну незалежності та ціну дружби й багато іншого. Все чітко завуальовано під автостопні мандри, невинні шкільні й студентські фідбеки, раннє дорослішання і, насамкінець, руйнування. Те, коли здавалося б найміцніша матерія раптово стає найкрихкішою. Коли сталі життєві принципи не такі вже сталі й не такі вже й принципи. А дитяча дружба – всього лише пройдений життєвий етап, за котрим приходить лише саморуйнація. Але це вже зовсім інша історія.
Перегортаючи останню сторінку «Ще однієї цегли в стіні», дійшовши до тієї літери «Z» й умовно ставлячи крапку в цій історії, насправді ставиш трикрапку, аби розібратись у своїй власній історії… можливо, не надто відмінній від цієї.
Вкладаючи цю книгу поміж сотень інших на моїй полиці, чую, як в голові ритмічно промовляє свідомість голосом Девіда Гілмора: «All in all you’re just another brick in the wall…»
І так є.
Це книга, котру варто прочитати дорослому – як мінімум для того, щоб згадати себе. Це книга, яку варто прочитати підлітку – щоб зрозуміти час. Це просто книга. Яку варто прочитати.
Тому приємного вам читання.