Ножак О. Кохаючи серп і молот постмодернізму: поезії. – Чернівці: Місто, 2003. – 48с.
Перша збірка Остапа Ножака початково була покликана віднайти омнеартизм („всемистецтво“), натомість знайшла палке кохання до постмодернізму, як зізнався автор – тоді ще двадцятилітній студент із Чорткова, який 2003 року став номінантом літературного конкурсу імені Вадима Коваля. Однак поет виявився не лише молодим шукачем власного стилю, а й Істини, першооснови світу.
Назва збірки промовисто засвідчує своє стильове наповнення. Алюзію радянської символіки можна потрактувати як витоки нової тенденції. Постмодернізм проростав нищівною стихією із найменших розколин у соціалістично-тоталітарній добі, віщуючи її недалекий крах. Втім, світове культурно-мистецьке явище теж постало нечувано, викривально, подекуди жорстоко й нещадно, наче фантасмагорія. Продовження постмодернізму – це, за визначенням Остапа, сучасний „плюрастичний плюралізм“.
Тематично збірку складає кілька окреслених мотивів, провідним з яких є міфологема дохристиянської України на тлі уявлень Стародавньої Греції та Риму у поєднанні із зародженням світу та його можливим апокаліпсисом. Іншими словами – мотив початку і завершення. Центральним є образ сонця – „вічне коло, / чи квадрат / із багатьма кутами, / занурений в багаття / розпаленої сині. / А всередині – хрест…“ („Про сонце (диптих)“). І недарма, адже прадавні слов’яни вважали Сонце основою світобудови, всемогутньою стихією, що всьому дає життя і, відповідно до річного циклу, його відбирає. Традиції Купала, Різдва і Великодня, а також калита, пасхальні хлібці, писанки – усі ці свята та їхні атрибути увіковічнили вірування пращурів у сонячний первінь. Поряд із Купайлом, Мареною, Ладом зустрічаємо у віршах Вакха, Сізіфа – своєрідне поєднання національного і світового. Читач мимовільно наближається до глибин буття: „Там не видно межі там темно / … Там усе Там нічого…“.
Ознакою майстерності автора є те, що він не повторює себе: наступна поезія продовжує розгортати зміст попередньої, водночас не схожа на неї ні строфікою, ні мелодикою. Частини єдиного вірша теж звучать контрастно: одна нагадує той таки постмодерн, інша – наближається до народної пісні („Про сонце (диптих)“). „Ніч у Карпатах (інтермедія)“ та „Танець. Екваторіальна Україна. Купайла“ ритмом відтворюють відповідно сонливість і ритуальні рухи, наприклад: „Танець дивний: / Сонця круг чистого – / лад! / До віку, до смерку, далеко біду! / Сонечко-батечку-Лад! / Дай нам ясний дух! / Дай свій святий круг!“ Оригінально зображено карпатську ніч: спершу подано предмет опису, після двокрапки – його характеристику, згодом розділові знаки безслідно зникають: „Ніч: простір і холод; / Місяць: широкий, дуплястий; / Сосни: великі і вільні; / … Повітря: розкидається / перекидається / понад дерева / до снопів тулиться / досипає…“ Наступним образом постає осінь, як нагадування про плинність і скороминущість („Осіннє безпросвітнє“).
Кожен цикл поезії увінчаний ілюстрацією сестер Ірини та Наталі Опрі, вглядаючись в які, можемо по-своєму тлумачити зміст, щоразу моделюючи його. Картини теж розповідають. Цикл з трьох віршів „Творення світу“, вимальовує зв’язок двох на тлі далекого минулого й „паркетного кольору дійсності“: „Тебе зробили з каменю. / І з неба, що у камені. / І з сонця, що у небі, / що у камені. / Тебе зробили з мене.“ А потім настає „Січень“ і знову сонце: „Зустріти б Сонця схід / хоч раз – / як японці – уперше“, тобто, першим.
Світлій пам’яті Анатолія Добрянського присвячено поезії „Слова – навіщось мовлені?“ та „Скорбні діти“. „Від Слова до Слова / Далекий гостинець. / Від земного Слова – / До святого Слова – / Ой, далекий“ – ці рядки, закарбовують сутність мистецтва слова мовленого чи написаного, яке до того, аби стати висловленим, мусить увібрати щось цінне й вічне, доносити до душ. Так, певно, навчав своїх діточок „хрещений батько у сивій вишиванці“.
Творчість Остапа Ножака надзвичайно інтелектуальна. До її прочитання варто готуватися, або ж за її допомогою розширювати свої обрії, ознайомлюючись хоча б з постатями авторів епіграфів. Серед них: Тарас Григорчук, Марта Максимюк, Грицько Чубай, Емма Андієвська, Б.-І. Антонич.
Цикл „Релікти“ змушує зупинитись у щоденній невпинній рутині й усвідомити, яким став світ, через нас безпосередньо, бо те Сонце, опоклонене предками, вже „скаче під диско“, і „місяць здурів, / Став CD диском…, Красень Циклоп залишає Цірцею / з дарчим вірусом.“ Як підсумок – „Світ став не той / Вже не світ – якась довбня / Плюс дівка й готівка“. Вказано на втрату честі й цілковитої готовності усе отримати купівлею-продажем цінностей. Автор намагається знайти причини таких нищівних змін, не залишаючи запитань без відповідей – ми занедбали свої корені, „немає в нас рідного міста.“
Неймовірно – творцеві таких глибинних роздумів на той момент було всього-на-всього дев’ятнадцять! Про це можемо здогадатися із урбаністичних строф „Чуваче“. Однак, вже те юнацьке світло пізнання й, здавалося б, незначний життєвий досвід лякає перспективами: „навала прикрашування осточортіла / після першого кохання не було більше / першого кохання / після дев’ятнадцятого року / пішов дев’яносто другий“ .
Збірку завершує поема „ІСТОРІє української літ-ри (дуже короткий огляд)“ із посвятою Софії Майданській і „Відшукуванню причетного“ Грицька Чубая. Тут подано метафоричний образ української літератури – наче занапащена жінка, „Ще й зараз / покусане Соловками й / зацитькане солов’ями, / її чадо / ридає на валу“. Українська література, як і держава загалом, не могла почуватися господарем свого дому, не могла як слід оборонятися, давати відсіч постійним замахам. Ми чомусь шукаємо орієнтирів до „Європи й Америки / Параґваю й параної“, не бажаючи зосередитись на своєму. Ми помилялися, коли „зомбічно / „Молоду музу“ запрягли / у „Плуг“, намагаючись переорати „МУР“. Ніколи не приховати „чорну ознаку / білого птаха з Нижнього Вавилона“, бо, мабуть, це наша даність, а не віяння забутих тіней незнаних предків.
Чарує багатством мова поета, уміло наповнена алітерацією („Осінь росте…“), грою морфем („Вимагаючи…“), неологізмами (братаття, всінь, правесінь), історизмами (нені, єдин, треба, трепета, гостинець).
Схожу поезію не можливо просто читати, її потрібно відчувати, і не тому, що „жити треба хоч-не-хоч“, а для того, щоб жити чуйно й чутливо, як квітень, як пісня, як радість, як літо, як вітер, і бути щирим, „як і все на світі, – / босим“ („Я хотів би бути каменем…“).
2011