2002 року у Чернівцях засновано “Міський відкритий літературний конкурс імені Вадима Коваля”. За цей час світ побачили книги дванадцяти лауреатів, а також “Вигране (антологія текстів Літературного конкурсу імені Вадима Коваля, 2002 – 2005)” (2006), антологія “70 віршів” (2010). З лауреатами конкурсу розмовляла Ірина Антофійчук.
Інтерв’ю із засновником мистецької асоціації “Сокіл” Сергієм Пантюком
– Пане Сергію, скажіть, будь ласка, як так трапилося, що певний період свого життя Ви проживали у Чернівцях?
– Бо я наполовину буковинець. Мій батько родом із села Снячів Сторожинецького району. А на початку 90-х років минулого століття мені запропонували роботу у школі № 40 м. Чернівців. Я там викладав українську мову та літературу менше року і знову на запрошення перевівся до “Молодого буковинця”, де й пропрацював 5 років, пройшовши шлях від коректора до відповідального секретаря. Потім просто “тусив” – усього 12 років. Це ціла епоха!…
– Як виникла ідея формування мистецької асоціації ”Сокіл”? Чи були для цього певні передумови?
– У Чернівцях завжди існувало творче середовище, просто воно було розрізнене. Спочатку за об’єднання взявся Роман Кухарук, він організовував перші поетичні вечори в “Автографі”. Але його швидко зманили до Києва. Залишилися Василь Кожелянко, Вадим Коваль, Любка і Наталка Ткач, та і я трохи. Ми з Кожелянком виграли “Гранослов”, Вадим друкувався в “Четверзі” Іздрика, словом, про нас заговорили, до нас потягнулися. Потім виникла молода плеяда – Роман Жахів, Тарас Григорчук, Інґа Кейван, Микола Антофійчук, Богдан Ільницький, Юля Косівчук, Сашко Маслюченко, Діма Тодорюк, котрий тепер “Авіатор” і ще, і ще, і ще… Хіба можна було це пустити на самоплин? А робити з того “чернівецький феномен” на кшталт “станіславського” – не випадало, не люблю вторинності. Так і виник “Сокіл” – вільна тусовка неординарних особистей.
– Чи були вагання, як назвати літературний конкурс, що тепер носить ім’я Вадима Коваля?
– Це була ідея Миколи Антофійчука. Хоча обговорювали ми її у мене вдома. Інші варіанти просто не розглядалися.
– На Вашу думку, чи міг би з’явитись літературний конкурс імені Вадима Коваля без мистецької асоціації “Сокіл”? Наскільки ці два явища у мистецькому житті Буковини для Вас пов’язані?
– Ми тоді всі були пов’язані бажанням щось робити – тому й креативили наперебій. Зрозуміло, що в кожній справі є початок, рух, злет і занепад. Але тут відбулася трансформація – “Сокіл”, розумію, завмер або перебуває у глибокій комі, а похідний від нього конкурс ім. Вадима Коваля живе і розвивається.
– Як Ви оцінюєте творчість учасників та лауреатів літературного конкурсу?
– Навіть минулого тижня перечитував антологію “70 віршів”. Це дуже хороша поезія. Тобто, дрібні вади можна в кожного автора знайти, але талант – він або є, або ні. Тут є!
– Як, на Вашу думку, можна розглядати літературний конкурс імені Вадима Коваля на тлі культурно-мистецького життя Буковини та України загалом?
– Якби конкурси такого рівня існували у всіх обласних центрах України, наша література розвивалася б набагато швидше і якісніше. Тому Буковина має пишатися цим мистецьким здобутком.
– Чи можете певним чином спрогнозувати актуальність конкурсу на майбутнє?
– Все, що відкриває нові імена, підтримує їх і дає “путівку в життя”, є актуальним і буде таким завжди.
– Чи вважаєте, що дух суперництва участі у конкурсі може завадити молодим талантам? Чи все-таки такий конкурс є гарною можливістю заявити про себе молодим письменникам?
– Будь-яке змагання орієнтоване на досягнення кращих результатів. Талановита людина керується “білою” заздрістю – “я мушу зробити краще, ніж це зробив письменник!” Особисто я почуваюся комфортно, коли молоді таланти дихають мені в потилицю. Хай ростуть і розвиваються! Для цього, власне, й потрібні такі конкурси.
Інтерв’ю з лауреатом літературного конкурсу Інґою Кейван
– Скажіть, будь ласка, звідки у Вас виникла ідея взяти участь у літературному конкурсі імені Вадима Коваля? Чи стало це для Вас певною подією у житті?
– Взяти участь у конкурсі мене переконали друзі. Зрозуміла, що це було важливо для мене, коли побачила книгу.
– Що Вам було легше: брати участь у конкурсі чи бути у складі його журі?
– Не впевнена, що це порівнюється. Найскладнішим для мене як для учасника конкурсу було прийняти рішення, власне, стати його учасником, оскільки книга (рукопис) вже була готова. Щодо членства у журі, то тут найскладніше (навіть, певною мірою, драматично) при оцінюванні абстрагуватися від себе як від людини, оскільки розумієш, що за кожним рукописом чиясь особиста історія, переживання, почуття, прагнення, надії, ілюзії.
– На Вашу думку, у якому ракурсі можна розглядати літературний конкурс імені Вадима Коваля на тлі культурно-мистецького життя Буковини?
– На тлі культурно-мистецького життя Буковини це, звісно, подія. Але, як на мене, конкурсу не вистачає популяризації. На нього потрібно працювати протягом року. Це, як незаповнений відрізок: є два основних пункти – відправлення і призначення, а між ними – нічого. Подібні конкурси потребують активності постійної.
– Чи змінюються тексти учасників з кожним роком? Яким чином?
– Я б сказала, вони різні кожного року, тому що тут не йдеться про еволюцію, градацію чи деградацію. Просто різні. Інколи переважає поезія, інколи проза; цього року були представлені, так би мовити, синтетичні твори (поезія в прозі, поезо-проза), що свідчить про потребу зміни показу світу, людини, усіх можливих зв’язків, вимірів. Про якість творів можна говорити також лише в контексті кожного окремого року, не можна порівнювати: “того року були якісніші твори, цього гірші”, це вже пахне снобізмом.
– Як Ви вважаєте, чи можна спрогнозувати актуальність конкурсу на майбутнє?
– Конкурс буде актуальним і популярним лише за тієї умови, якщо він буде працювати протягом року, створювати різновекторні стосунки, зв’язки. В іншому випадку, він остаточно стане явищем суто реґіонального характеру.
– На що, у першу чергу, Ви зважаєте при аналізі текстів та відборі переможців конкурсу?
– На наявність таланту. Звичайно, на оригінальність, незаскорузлість мислення. Техніка важлива, але це не основний критерій, оскільки часто технічно вправні твори є лише вправляннями. Техніку можна здобути з роками, а талант або є, або немає (думаю, що ту я нічого нового не сказала). Ще одна ознака талановитого твору – це сміливість (те, що збоку виглядає як сміливість, насправді, це органічний деміургійний стан).
– Чи вважаєте, що дух суперництва участі у конкурсі може завадити молодим талантам? Чи все ж такий конкурс є гарною можливістю заявити про себе молодим письменникам?
– Як і будь-який конкурс цей, безперечно, є можливістю заявити про себе. Але щодо духу суперництва, то його якраз, на мою думку, не вистачає конкурсу, самі учасники цього не відчувають. Мені здається, що варто вибудувати ще й шлях до конкурсу: має бути відбір, своєрідних два конкурсних етапи. Перший має визначити, чиї твори будуть брати участь уже у власне конкурсі. У такий спосіб автоматично буде підніматися планка і, відповідно, імідж самого конкурсу. Але для цього, повторю, потрібна популяризація самого конкурсу. А це постійна праця, постійний рух. Зрештою, якби конкурс працював протягом року, то це б дало можливість популяризувати лауреатів та дипломантів та просто тих, хто подає неабиякі надії. А так учасники після “Дефіляди авторів” здебільшого йдуть у літературне небуття, вакуум.
Інтерв’ю з лауреатом літературного конкурсу Єленою Даскал
– Скажіть, будь ласка, Єлено, що спонукало Вас до участі у літературному конкурсі імені Вадима Коваля? Звідки Ви дізнались про нього?
– Про конкурс я дізналася задовго до того, як взяла у ньому участь. Часто чула про нього на різних культурно-мистецьких заходах, читала книжки переможців. Брати участь не планувала, це сталося спонтанно, з легкої руки Інґи Кейван та Андрія Гречанюка, яких я вважаю своїми хрещеними батьками від літератури.
– Ваша участь у ньому не обмежилась одним роком? Звідки бралась наполегливість, що призвела Вас до перемоги у конкурсі?
– До перемоги я йшла, якщо не помиляюсь, 4 роки. Для мене це абсолютно природно, не здаватись. Розуміла, що маю недостатньо матеріалу, що потрібно працювати. Тому поставила собі мету і робила багато для її досягнення.
– Назва збірки (“Румба з команданте”) – досить незвичайна. Чи були ще якісь варіанти назви?
– Назва походить від одного з віршів. Та й вся збірка просякнута революційними ідеями. Були ще деякі варіанти (“Співець власних кросівок”, “Сузір’я червоного перцю”). Але зупинились на цій, тим паче, що з’ясувалася ідея оформлення книги, в чому допоміг прекрасний фотохудожник Іван Паліс.
– Як ви оцінюєте літературний конкурс імені Вадима Коваля у культурно-мистецькому житті Чернівців? На скільки потрібним він є для Вас?
– Напевно, все, що я скажу про конкурс, буде заанґажоване моїм ставленням до нього. Звісно ж, що він для мене важливий, оскільки без нього я навряд чи змогла б реалізуватись повною мірою в літературній сфері. І це чудовий шанс для всіх молодих і поки не відомих авторів. Приємно, що кожного року конкурс зростає, все більше рукописів надходять від конкурсантів.
– Чи брали участь у подібних конкурсах?
– В інших конкурсах участі не брала, проте не виключено, що спробую себе ще десь.
– Чи пишете Ви нові вірші? Чи відрізняються вони від тих, що перемогли у конкурсі?
– Обов’язково пишу, адже книжка не була самоціллю, після якої вже можна зупинятись. Та й взагалі, творчий процес не є чимось, що можна контролювати чи дозувати. Впевнена, що вірші відрізняються від попередніх, тому, що приходить досвід, і дещо змінюються смаки.
– Ви – чудовий приклад того, як, не маючи філологічної освіти, можна перемагати у літературних конкурсах. Чи не задумувались після перемоги податися у мовознавство чи літературознавство?
– В жодному разі ні! Свою професію я люблю і не хочу від неї відмовлятися. Література залишається моїм захопленням, і я рада, що вона приносить задоволення ще комусь. Напевно, це і є найбільша мрія поета.
Інтерв’ю з лауреатом літературного конкурсу Остапом Ножаком
– Звідки у Вас виникла ідея взяти участь у літературному конкурсі імені Вадима Коваля? Чи стало це для Вас певною подією у житті?
– Ідею взяти участь у конкурсі підказали самі організатори, зокрема автор ідеї і потім куратор конкурсу Микола Антофійчук. Подією це, звісно, стало, бо тоді я вчився ще на третьому курсі, ніде надто не “світився” (тобто за межами університету). Але ще більшою подією стала не участь (2002), а друга участь і перемога (2003), коли я отримав свої лаври. Якраз наприкінці того року, 2003-го, я переміг на конкурсі “Молоде вино”, що відбувалося в Києві. Тому приїхав на вручення премії Коваля вже “підготовленим”.
– Що Вам було легше: брати участь у конкурсі чи бути у складі його журі?
– Важко відразу сказати. І те й інше цікаве само по собі. І відповідно, обидва статуси мають свої завдання. Усе ж таки легше було просто брати участь. Бо тоді копирсався тільки у своїх результатах життєдіяльності, вибирав, укладав, оцінював збоку. А як членові журі – довелося пережити кілька життів. І, звичайно, сказати комусь “ні” – це завжди важко. Виходить, легше було бути просто учасником. Так завжди буває: поки ти рядовий, то менше болить голова.
– На Вашу думку, у якому ракурсі можна розглядати літературний конкурс імені Вадима Коваля на тлі культурно-мистецького життя Буковини?
– Культурно-мистецьке життя Буковини дуже різношерсте. Тому цей конкурс можна побачити як окрему ворсинку.
– Чи змінюються тексти учасників з кожним роком? Яким чином?
– Було б легше відповідати на це питання, якби я був щорічним членом журі. А так – можу констатувати тільки про цей рік. Можна, правда, порівняти тексти переможців (і тоді виключити звідси 2005, 2010 і 2011 роки, коли переможців не було). Отже, в розрізі переможців тексти змінюються до кращого. Кількість, котра превалювала у перші два роки, помінялася на якість.
– Як Ви вважаєте, чи можна спрогнозувати актуальність конкурсу на майбутнє?
– А чому ж ні? Буковинців прибуває — в основному, за рахунок студентів. Тому і письменників завжди вистачатиме. Зрештою, якщо будуть певні проблеми з участю, оргкомітет зможе якось викрутитися: поставити нові умови, розширити номінаційну парадигму, застосувати певні просторові рішення. Вихід завжди є.
– На що, у першу чергу, Ви зважаєте при аналізі текстів та відборі переможців конкурсу?
Перш за все, уявляю себе на місці кожного конкретного автора і думаю: чи хотів би я, аби рукопис у такому вигляді з’явився на світ. Якщо відчуваю, що ні, то починаю шукати причини – у техніці написання (ритміка, структура, образи), в тому, які теми і проблеми порушує автор.
– Чи вважаєте, що дух суперництва участі у конкурсі може завадити молодим талантам? Чи все-таки такий конкурс є гарною можливістю заявити про себе молодим письменникам?
– Не думаю, що це може завадити аж так сильно, що зведе конкурс нанівець. На те він і конкурс, аби вибирати найкращих з-поміж усіх.
Інтерв’ю з лауреатом літературного конкурсу Юлією Косівчук
– Що у свій час спонукало Вас до участі у літературному конкурсі імені Вадима Коваля? Звідки Ви дізнались про нього?
– Спонукало, як завжди, бажання творити. Тоді у мене була нова, свіжа хвиля, і вірші писалися, як мені тоді здавалося, “інакшіші” за попередні. А дізналася я про конкурс, власне, від самого засновника – поета Сергія Пантюка. Тими роками він часто влаштовував неймовірно цікаві літтусівки, тож чернівецькі поети постійно зустрічалися і завжди були в курсі усіх мистецьких новинок. Саме Сергій запропонував мені подати вірші на конкурс. І хоч конкурс імені Вадима Коваля був далеко не першим для мене, саме завдяки цій перемозі побачила світ моя перша поетична збірочка “У стилі достиглого льону”.
– Лауреатом літературного конкурсу стала також Ваша сестра? Чи вважаєте це випадковістю?
– Те, що перемогла моя сестра, — це ніяка не випадковість. По-перше, я свято вірю, що випадковість – то найбільша закономірність, а по-друге, Тоня — надзвичайно талановита і неординарна людина. Її вірші мають ту філософсько-містичну глибину, до якої далеко не кожному хорошому поетові вдається доторкнутися. Ми з нею пишемо різні вірші, у нас різні стилі, але, думаю, ми вміємо читати одна одну поміж рядків.
– Чи пишете вірші зараз? Чи відрізняються вони від перших?
– Я пишу вірші тоді, коли не можу цього не робити. Бувають місяці без жодного поетичного рядка. Тоді мені малюються картини. А буває, що за тиждень – сім віршів народжується. Ох, непередбачуване те натхнення. Але, так, вірші тепер геть інші, доросліші, мабуть: не за змістом, радше – формою.
– Зараз Ви проживаєте у США. Чи існують там подібні конкурси до того, у якому перемогли колись Ви?
– У Сполучених Штатах поетичних конкурсів багато. Знаю це напевне, бо в якийсь момент мені писалися вірші англійською і заради набуття нового для себе досвіду я навіть надіслала кілька на один чи два тутешні конкурси. Нічого не виграла, але було цікаво спробувати. Правда, я майже ніколи не чула, щоб сучасні американські автори бавилися з римами. Думаю, це просто мода на верлібри.
– Коли Ви пишете вірші, то думаєте про те, чи ляжуть вони на мелодію? Адже ваші пісні також неймовірні.
– Насправді вірші і пісні існують окремо, принаймні, так у мене стається. Не пам’ятаю, щоби я писала музику до котрогось з віршів, що вже існує. Переважно мелодія приходить одночасно із текстом. Мені важко пояснити словами цей процес, але якось воно так відбувається. Проте, у мене є кілька пісень, написаних на тексти інших поетів. Тут вже інакша технологія.
– Тепер Ви відкрили у собі ще й талант художника? А що все ж ближче до душі? Поезія чи малярство?
– Я не знаю, чи маю право називатися художником. Напевно, художник — це все ж таки людина, яка цьому ремеслу вчиться довго і старанно, а я просто малюю, коли ті образи просяться на світ Божий. Щодо улюбленого виду діяльності. Гм… А ви кого більше любите: маму чи тата? Ха-ха! Не знаю, бо не вмію розмежовувати це – якщо Бог хоче, аби щось створювалося, значить, усе воно важливе і все улюблене!
2011