Енергійний жанровий пошук, моделі сильних вольових персонажів і загальний вітаїстичний настрій книг Макса Кідрука – справжня знахідка для читача, що шукає в літературі позитивні гуманістичні цінності, чітко і логічно закроєні сюжети та розширення наукового кругозору. Ці тексти тяжіють до реалізму, свідомого відкриттів і розчарувань попередніх епох, здатного синтезувати елементи стилів не лише відмінних, але й протилежних.

Критики вже порівнювали роман Ліни Костенко з «Бісами» Ф.М. Достоєвського, визначаючи його у суті своїй публіцистичним твором (В. Панченко). Хтось вбачає у романі тріумф реалістичного змалювання подій (Я. Дубинянська). Хтось відчитує Гоголівський, Булгаківський та апокаліптичний коди (О. Стусенко). Критика від колег по перу схиляється до проведення паралелей із новітніми блоговими нотатками, інформаційними колонками (А. Санченко) і навіть психологічним зепенінгом (П. Коробчук). Хтось бачить у романі глобальну переоцінку цінностей і сміхове прощання з ілюзіями, розглядаючи сам твір як «рятівний електрошок», проводить паралелі з пророцтвами Нострадамуса, віщунськими візіями М.В. Гоголя і М.С. Булгакова (Д. Дроздовський).

Авторка з азартом патологоанатома видивляється у реальному світі відразливі, подекуди кримінальні факти, після чого натхненно і з тверезою безжальністю розтинає змертвілі душі їх творців та учасників. Тому в окремі моменти книга видається колекцією перверсивних фото, на яких межа поміж людською слабкістю і збоченням настільки ж хитка, як і в глядача між жалощами і співчуттями та відразою до побаченого.

Авторська стратегія у романі Василя Слапчука «Книга забуття» асоціюється з образом канатоходця над прірвою. Линва тонка і ворушка, на ній легко похитнутися і схибити – сповзти у стереотипне бачення, ідеологічні штампи, чужі позиції та оцінки, трагічні пози і мілітарні чоловічі понти. Письменник свідомий цих небезпек і безодень брехні, якими у всі часи оточувалася тема війни.