«Вбивство у «Східному експресі» (Murder on the Orient Express, 2017); режисер Кеннет Брана, сценарист Майкл Грін
Почну як справжня жінка: ложка Пенелопи Круз завжди зіпсує мені будь-що. Але цей фільм аж ніяк не назвати діжкою меду. Ширпотреб, попса. Дуже низький рівень. Дешеві трюки, які вкидають у стан перманентного дежавю (власне, як і гра акторів). Дивитися було нудно – і не тому, що я чудово знаю сюжет, а тому що нудно. Англійський телесеріал «Пуаро Аґати Крісті» (1989–2013) із Девідом Суше я передивилася по кілька разів, усі серії усіх сезонів, і однаково щоразу дивлюся з насолодою. Там мені подобається все, на всіх рівнях – майстерність: від чудово і цікаво прописаних сюжетів, режисури, професійної гри акторів, загального антуражу, атмосфери, дотепних діалогів – до найменшої деталі. Там немає нічого зайвого, як у годиннику. Усьому там віриш, відчуваєш кожну епоху. Це зокрема стосується і серії «Вбивство у «Східному експресі». Щодо версії 2017-го, то видно, що Брана тяжіє до театральності, але тут йому не вдалося правильно застосувати її принципи. Він спробував її використати хіба що у конструюванні простору, але це все вийшло надто дешево та очевидно. Я б назвала цю картину експериментом – до всього ще й не надто вдалим. І що найприкріше: фільм не розкрив сутності Пуаро, його потужного внутрішнього конфлікту, який сягає трагедії, що зумовлює руйнування цієї особистості і народження чогось нового. Для Пуаро вище за все є Закон. І як людина він розуміє мотивацію цих людей, які наважилися на вбивство, але вони, з його позиції, стали злочинцями, порушили Закон. А він на стороні Закону завжди. І от саме Суше неймовірно майстерно показав цей конфлікт упродовж короткого шляху Пуаро від групи тих месників і до поліції. Він ішов, приймаючи рішення, як йому вчинити. І в якийсь момент він починає ледь помітно плакати, але плакати від нестримного болю. Він змушений зрадити Закон, в якому впевнений, який його тримав завжди, який зумовлював усі його рішення. Закон і Порядок завжди були для нього рівносильними. Але тут відбулося порушення цієї рівноваги. Його особистість розпадається на цьому короткому шляху. А в новій версії «Вбивства у «Східному експресі» Пуаро виходить із-за лаштунків і все пояснює чи то месникам, чи то глядачам – за традицією старих вистав. Так і чекаєш, що зараз крупним планом покажуть ноги Пуаро на котурнах. Та й стилізація під «таємну вечерю» ще більше увиразнює образ Пуаро як Deus ex machina (ну то так, Пуаро-бог зійшов із паротяга, аби здійснити суд праведний). Конфлікт людини із собою та обставинами, так і не набравши розгону, розчиняється паротяжним димом у синіх горах. Пружина, яка і так упродовж фільму була не надто накручена, остаточно і незворотно обвисає деформованим дротом. І все в мені істерично кричить Станіславським. Звісно, якщо це лубок чи вертеп, то тоді все виправдано. Але навіть у такому випадку, як на мене, ця екранізація-інтерпретація твору Аґати Крісті – очевидний відкат – принаймні, у порівнянні з серіальною версією. І закидайте мене попкорном.