Так, пустеля-свідок. Вона з одного боку, а з іншого – глядачі. Хто вони – теж свідки, пустеля, лава присяжних чи теж під пильним оком пустелі, піщинки якої всюдисущі? І зрештою що це за пустеля, де вона? Упродовж розгортання вистави утверджуєшся в усвідомленні, що все дійство відбувається в свідомості Юди.
«Нам іще стільки себе розміновувати» – цей образ мене приголомшив. Я собі сказала, що лише заради цих слів варто було послухати поезію Данила Галика «Що б ви порадили собі минулому?» Наче знайшла зернину у полові. І саме з цієї зернини починається новий відлік, проростатиме нове життя. У цьому образі «запаковано» все те, про що йдеться українцям...
Кожен із акторів виходив і говорив, чим є для нього/неї театр і ця вистава зокрема. І знаєте, що відбувалося з режисером, коли він їх слухав? Він плакав. Він загалом впродовж роботи над постановкою проживав з ними всі емоції. Це називається емпатією. І це саме те, без чого неможливо працювати як з травмою, так і з пам’яттю. Отже, актори виходили і "отримували свою сцену", як сказав у коментарі режисер вистави. За таким самим принципом діяв і режисер фільму. Він поступово виводив "на сцену" кожного із своїх персонажів, даючи можливість висловитися, вимовитися і розповідаючи їхні історії.
Роман «Співак», власне, присвячений останнім місяцям життя Йозефа Шмідта, коли він, намагаючись врятувати своє життя, опиняється у Швейцарії, нелегально перетнувши кордон. Але крізь призму спогадів співака, його рефлексій, зустрічей – випадкових, очікуваних, небажаних – постає картина всього його життя, довоєнної та воєнної Європи.
«Проклятий двір» – це конструкція і модель. Він поєднав у собі рамкову та шухлядкову архітектоніки (якщо ви колись читали щось із моїх відгуків на книги, то знаєте, що я дуже люблю таку будову). Якщо ви відчините цю скриньку, то знайдете там і зайця, і качку, і яйце, і голку. Але кожна зі знахідок буде ще й ключем до відповідної шухлядки. Більшість персонажів роману є відмикачами «шухлядок» або персонажами-гіперпосиланнями.
Не скажу, що інформація про те, що й королі часом пукають, ніколи не знадобиться нашим дітям. Та все ж найважливіший Голерів меседж, думаю, у тім, що є історії, які нічого не вчать своїх читачів, вони їх просто розважають. РозВажити – це зняти вагу, в тому числі й ту, якою ми, дорослі, повіривши, що успіх – це встигнути, так запопадливо і невтомно навантажуємо власних дітей.
«На пальцях», зсередини показано, як працює російська пропаганда, як ця війна відбувається на рівні ідеологічного, ментального топографування. І це не лише відвойовування (утримання, повернення) територій, а боротьба за людей на цих територіях, за їхні свідомості. Ці території і цих людей не стільки складно здобути, скільки утримати, не втратити здобуте / повернене знову.
Наше суспільство виносить старіння і смерть за дужки. Ну нестерпно думати пересічному сучаснику, вихованому споживацьким принципом «Ти ж вартий найкращого!», що він постаріє і помре. «Не для того квіточка цвіла!» Косметологія та пластична хірургія щосили стараються, щоб ми не бачили старості, медицина – щоб ми її не відчували.
Підтримавши на початку і ввівши Кобринську в літературу, Франко водночас фатально запрограмував її подальшу літературознавчу рецепцію на фемінізмо- і реалізмоцентризм та несприйняття її як постаті перехідної (зрештою, як і він сам), а за обставинами свого життя та особливостями психоукладу схильної до декадансу, містицизму та глибинної психологізації власного письма. Тому належачи за віком і часом приходу в літературу до «покоління Франка», в останні роки ХІХ ст. Кобринська ціннісно і своїми новітніми стильовими пошуками виламується із заданих цим поколінням парадигм позитивізму, соціально-політичної тенденційності літератури, однозначної раціональності.
Це стало вже симптоматичним у свідомості багатьох сучасних українців – проектувати соціально-політичну Тінь на окуповані території Сходу України й особливо на постіндустріальний Донбас. Аналогічних постіндустріальних містечок, на мій погляд, можна нашукати також у кожній області центральної чи західної України. Хіба що в них іще не дійшла справа до гуманітарної катастрофи.
Пожежники – своєрідні культурні герої, які охороняють космос від хаосу. «Напівбоги», які свою активну енергію, природну чоловічу агресію трансформують у боротьбу зі стихією, в охорону території, на якій усе їм найдорожче, за яку вони відповідальні, ті, за кого вони відповідальні. Звісно, це образ ідеальних чоловіків.
Щодо версії 2017-го, то видно, що Брана тяжіє до театральності, але тут йому не вдалося правильно застосувати її принципи. Він спробував її використати хіба що у конструюванні простору, але це все вийшло надто дешево та очевидно. Я б назвала цю картину експериментом – до всього ще й не надто вдалим.
Хто ж цей троїстий персонаж? Бог, який втомився або знудився бути Богом. Вирішив відчути життя, яке ж сам і створив. Вирішив увібрати в себе людське, зрозуміти людей, яких створив, яким створив умови і правила гри. Але ж люди розвиваються. Такий чесний Бог, який вирішив відчути, у що ж він вкинув усіх цих істот. І життя так його захопило, що він забув, хто він. Ну і драматургія цікава. За принципом гіперпосилань.
Степан Процюк ідейно нагадав мені Ришарда Капусцінського з книгою його репортажів «Шахіншах». Така ж сміливість і контроверсійність, відображення жорстокого всюдисущого контролю – аж до недовіри рідним. Через опис із надр душі, а не з офіційних даних, через долі навиворіт і історії очима людини, а не партійної машини, системи, верхівок та цензури.
Ще крок і безодня – відгороджена від дикого берега різкою скелею, обриси якої видніються для читача вже на обкладинці. Що значить для старого те балансування? Кожен із варіантів його завершення продуманий і має особливий зміст. Самогубство чи стан незворушності душі, відчуття внутрішнього світу, чи покладання на логос? Окрім філософії, старий має ще одне уподобання...
Смислова реальність Йозефа Вінклера – це світ на межі зриву у діонісію до етапу principium individuationis, реальність, яка ось-ось розпадеться. Спека, надмір м’яса, крові вбитих тварин і птахів, їхні випари спричиняють ще більші гормональні вибухи і так достатньо збуджених гарячим повітрям та оголеністю тіл.
Здавалося б, в руки потрапила повість, призначена для підлітків. Проста обкладинка, на якій маленька чорна вівця тримає транспарант з написом «13+» (можливо, натяк на щось, що ховається під палітуркою), заманливий опис про те, що в середині книги знайоме ім’я автора – все в комплексі закликає просто взяти її і прочитати… дорослому, щоб зрозуміти, про що вона і для кого насправді написана.
Більшість із нас пам’ятає свої літні канікули в селі у дідуся з бабусею. Весь день можна гупати м’яча з сусідськими дітьми, смакувати свіжі овочі та фрукти, навіть не миючи їх. Снідати полуницями зі сметаною, слухати розповіді дідуся, переглядати старі фотографії, дивитися фільми, малювати тощо. Читати про пригоди Ждана було цікаво. Ми відкриваємо особливий світ дитини, котра має власні відповіді на запитання про щастя, сиромудрість, можливості, добро й зло, правду й брехню.
Книга ця для тих, хто готовий вирватися із кола традиційних пріоритетів дитячої літератури і прийняти абсурд, анархію, гумор як винятково важливий і оздоровчий погляд на реальність. Проілюстрована німецьким художником Ніколаусом Гайдельбахом «Велика книжка» сприймається як світ, який рухається, живе і дивиться зі своїх сторінок на читача очима персонажів.
Чернівці описано настільки майстерно, ювелірно, що кожен мешканець-читач, сам того не розуміючи, починає згадувати вулиці, чи йти до них і шукати, фантазувати, творити, «де ходили ніжки головної героїні Дори?» чи «де ж той трамвай із рейок зійшов?», «яка споруда викликала страх і хвилювання у жителів?», а «де ж пришвидшено билися серця закоханих героїв роману?». Описи споруд, атмосфери, жителів – зачудовують і виникає бажання поїхати до Чернівців, якщо ж ти тут мешкаєш – то просто вийти і прогулятися затишними вуличками рідного міста!
Енергійний жанровий пошук, моделі сильних вольових персонажів і загальний вітаїстичний настрій книг Макса Кідрука – справжня знахідка для читача, що шукає в літературі позитивні гуманістичні цінності, чітко і логічно закроєні сюжети та розширення наукового кругозору. Ці тексти тяжіють до реалізму, свідомого відкриттів і розчарувань попередніх епох, здатного синтезувати елементи стилів не лише відмінних, але й протилежних.
Ерік-Еммануель Шмітт – сучасний класик французької літератури. Письменник, філософ, режисер, драматург, музикант… Людина-оркестр. Він якось сказав в одному із інтерв’ю під час відвідин України: «Навіщо ми читаємо? Ми не читаємо, щоб просто вбити час. Ми читаємо, щоб жити краще, щоб стати мудрішими, кращими, щоб розвиватися. Я вірю у вище призначення літератури, театру та кіно. Там ми вчимося любити, спокушати, наближатися до Іншого, вчимося жити».
Дивно починати критичний огляд дитячої книги з «оборони» перед противниками фентезі. Але сказати про це важливо. Бо мені – шанувальниці Середзем`я, Гоґвортсу і «темних матеріалів» Філіпа Пулмана – не раз доводилось тримати облогу перед закидами про відстороненість фентезійних світів. Хоча ескапізм добре знайомий радше любителям телевізійних шоу, аніж фанатам грандіозно сконструйованих реальностей. Видів ескапізму може бути безліч, а от вічні історії про боротьбу добра і зла ніхто не відміняв. То ж прошу ввійти у ще одну історію разом зі мною…
Коли береш цю книгу до рук – розумієш, що там приховані дивовижні світи та загублені мрії. На обкладинці сидить кіт і читає книгу. Вона призначена дітям від 4 років, тому її можна читати дітям, яким 23, 45, 68 і старшим. Рекомендується до прочитання разом з шоколадками і чаєм, особливо коли бракує щастя.
У стрічці не варто шукати сюжету. Його немає. Але є життя, соковите, яскраве, коротке, у чомусь безглузде, у чомусь глибинне. Фільм являє собою вінок, замкнене коло з незмінними станціями «Народження», «Весілля», «Смерть». У ньому дія переплітається з роздумами юної оповідачки, яку тато називає Микола, бо дуже хотів мати сина, а натомість має двох дочок: Миколу і Штефана.
Сюжет захопливий і гідний екранізації. У кращих традиціях бойовиків і фільмів жахів: переслідування, стрілянина, спорожніле містечко, смертельна небезпека після заходу сонця і кілька десятків однаковісіньких світловолосих хлопчиків-близнюків дванадцятиліток. У Стівена Кінга з’явився потенційний конкурент.
«Синхрон» – збірка оповідань, що вийшла друком у 1972 році, в українському перекладі книга вийшла лише у 2016 році. Збірка складається з п’яти новел і була останньою роботою, яку опублікувала письменниця за життя. Героїнями новел є жінки, які мають великі кар’єрні можливості та, які стали доступними для жінок у Західній Європі в повоєнний період. Але паралельно письменниця зображає ізоляцію та відчуження жінки від своїх первинних коренів та соціуму.
Недалеке майбутнє. Технічний прогрес. Теодор Твомблі (Хоакін Фенікс) – молодий приємний чоловік, котрий заробляє на життя, пишучи листи від імені інших людей для спеціальної організації (гарнимпочеркомнаписанілисти.com). Тео створює красиві та проникливі листи, якими захоплюються інші працівники компанії. Для деяких замовників оформлює листування від самого початку стосунків, що робить його прихованим спостерігачем чужого особистого життя.
«Saint Porno» частково руйнує міфи про порноакторок. Скажімо, головна героїня зовсім не для заробітку працює в цій сфері, адже неодноразово згадує про невігластво щодо власних прибутків. Натомість нюанси цієї професії інколи змушують нас нервово посіпуватися від браку розуміння. Та як би там не було, саме оголені факти порноіндустрії, вперше оприлюднені в такий спосіб, розвертають нас на 180 градусів. Тому й не дивно, що повість «Saint Porno» викладають на полиці книгарень з позначкою «ТОП».
Доля поета – це доля його спадщини, хоча кожному поету хочеться відбутися при житті. Прагнення до визнання – цілком природне і позитивне явище, однак є, були і будуть завжди і такі поети, які заради істинно-свого власного покликання не дуже переймаються тим, чи широкий читач долучиться до духа текстів, які вистраждані, саме вистраждані… Саме до таких поетів належить Григорій Тименко.
Книгу «У царстві Лева» становить, власне, один вірш. Це вірш-розмова, вірш-гра. І при тім дуже проникливий, зворушливий. Дитина звертається до Лева. Основні епітети, якими передано її сприйняття свого співрозмовника, «старий», «сильний», «мудрий». Це зустріч дорослого і дитячого світів. Обмін досвідом – насамперед, емоційним.
Книга «Зайчикове щастя» розповідає про Зайчика, який вирішив збагнути, що ж таке щастя. Для цього він вирушає у свою першу самостійну подорож. Письменниця використовує традиційний мотив мандрівки як способу вивчення навколишнього світу, здобування знань. Дитині легко буде зорієнтуватися у цій мандрівці, адже на своєму шляху зайченя зустрічається зі знайомими вже маленькому читачеві персонажами: козенятами, білочкою, ведмедем, качками, бобром. У кожного із них свій рецепт щастя.
Мирослав Лазарук проявив себе тонким художником, митцем, котрий зумів барви і звуки душі записати на папір словами. Йому вдалося виділити і розділити із загальної картини окремо кожен відтінок ніжного почуття, підкреслити відмінності і нюанси у ритмах биття серця. Любов у автора постає багатоликою – ніжною, святою, змінною, бажаною і недозволеною.
Критики вже порівнювали роман Ліни Костенко з «Бісами» Ф.М. Достоєвського, визначаючи його у суті своїй публіцистичним твором (В. Панченко). Хтось вбачає у романі тріумф реалістичного змалювання подій (Я. Дубинянська). Хтось відчитує Гоголівський, Булгаківський та апокаліптичний коди (О. Стусенко). Критика від колег по перу схиляється до проведення паралелей із новітніми блоговими нотатками, інформаційними колонками (А. Санченко) і навіть психологічним зепенінгом (П. Коробчук). Хтось бачить у романі глобальну переоцінку цінностей і сміхове прощання з ілюзіями, розглядаючи сам твір як «рятівний електрошок», проводить паралелі з пророцтвами Нострадамуса, віщунськими візіями М.В. Гоголя і М.С. Булгакова (Д. Дроздовський).
Катя Петровська – російськомовна киянка з єврейської родини, авторка роману «Мабуть Естер», який написаний німецькою мовою. Книгу вважають «новим словом» у німецькій літературі, за неї авторка отримала престижну літературну нагороду – Премію Інґеборґ Бахман. Шлях до свого власного «я» вона прокладає через десятки історій радянського Києва, старих європейських міст, Бабиного Яру.
Перша збірка Остапа Ножака початково була покликана віднайти омнеартизм („всемистецтво“), натомість знайшла палке кохання до постмодернізму, як зізнався автор – тоді ще двадцятилітній студент із Чорткова, який 2003 року став номінантом літературного конкурсу імені Вадима Коваля. Однак поет виявився не лише молодим шукачем власного стилю, а й Істини, першооснови світу.
Наповнена по вінця любов’ю до життя, збірка стала наче феєрверком позитивного настрою та радості, гарячим сплеском енергії. Вона з’явилася під помаранчевим стягом (котрий замайорів швидше, ніж народна революція), і саме цей колір – колір сонця, енергії та вогню, найкраще характеризує саму авторку і манеру її писання.
«Цісарська дорога» – збірка не для пересічного читача. Поезії збірки потужно інтелектуальні, вимагають ретельного і вдумливого аналізу. Це збірка-айсберг, майже всуціль занурений у океан філософської глибини. Розуміння її основної концепції не з’являється легко, після прочитання двох-трьох віршів. Це вдало скомпонований, ідейно навантажений торос, який потребує гострого криголама.
Уявіть, що ви обпираєтесь плечем до фасаду будинку на роздоріжжі: попереду бачите, як місто прощається з близькою Вам людиною, а позаду – незмінних учасників Вашого життя в типових для них і для Вас реаліях. Ви намагаєтеся вгледіти, що ж відбується зараз, навіть примружуєте очі, аби роздивитися деталі, але голоси, що говорять Вам у спину, змушують раз-по-раз розвертатися. «Дім з вітражем» Жанни Слоньовської – це саме те роздоріжжя, яке нехтує часом і дозволяє торувати пройдені шляхи невичерпну кількість разів.
Періоди історичних, суспільно-політичних зламів завжди позначаються як загалом на поколіннях, яким доводиться стати їхніми учасниками, так і на кожному окремому представникові цих поколінь. На рівні екзистенційно-онтологічному, космогонічному будь-які зміни закономірні і мотивовані, оскільки протікають у силовому полі того, що можна було б окреслити архетипною формулою боротьби-творення. Натомість людина проживає все психо-фізично, здобуваючи, перемагаючи, терплячи поразки.
Авторка з азартом патологоанатома видивляється у реальному світі відразливі, подекуди кримінальні факти, після чого натхненно і з тверезою безжальністю розтинає змертвілі душі їх творців та учасників. Тому в окремі моменти книга видається колекцією перверсивних фото, на яких межа поміж людською слабкістю і збоченням настільки ж хитка, як і в глядача між жалощами і співчуттями та відразою до побаченого.
Ми рідко замислюємося про постать митця, коли безпосередньо сприймаємо твориво його фантазії. Для реципієнта твори мистецтва чи літератури це наче даність, але вони так чи інакше відображають бачення конкретної людини, погляд на світ з-під визначеного кута зору. Певно, минає доволі часу, доки спалах задуму митця трансформується у цілісне полотно. У якому стані перебуває душа автора, коли творить?
Хоча фентезі як вже зафіксований факт датується 20 – 30-тими роками ХХ ст. (на рівні терміна) і 50 – 60-тими роками ХХ ст. (на рівні утвердження жанру), але справжнім інтересом до цього жанрового різновиду фантастики позначений саме злам ХХ – ХХІ ст. Можна, без перебільшення, говорити навіть про своєрідний фентезійний бум. Очевидною є закономірність цього явища. Попередній fin de siècle (злам ХІХ – ХХ ст., на який в українській літературі припадає так званий період раннього модернізму) представляв собою народження всього нового – і на рівні естетико-етичному, і на суспільно-політичному, і на національно-культурному, оформлення зовсім відмінного від попереднього типу свідомості, прихід нової людини, яка була налаштована, власне, на нове творення і на життя у новоствореному світі.
Біль народження. Не пологів, а саме народження. З цього починається її поезія. Як і має бути: з початку. Головна дійова особа (чи то героїня, вона, воно) цієї поезії прийшла на цю планету (у єдино можливий, принаймні відомий, спосіб – народитися), аби пізнати її та її мешканців – з усім, що їм властиве. Тому вона трохи втомлено, трохи розгублено стоїть, як пінонароджена, серед газетного шмаття – невідомо, якого часу ті рештки газет, якою мовою написані і про що, проповзаючи-тремтячи перед очима, мов ланцюжки ДНК, розповідають.
Мабуть, ніде уява і вміння швидко створювати гіпотези не становлять такої небезпеки, як тут. Зрештою, на цій планеті все можливе [2, с. 106]. Цими словами із «Соляріса» Станіслава Лема сконденсовано і надзвичайно точно можна передати основну ідею, основний вміст, основне навантаження «Бранців мороку» Шевченків.
Авторська стратегія у романі Василя Слапчука «Книга забуття» асоціюється з образом канатоходця над прірвою. Линва тонка і ворушка, на ній легко похитнутися і схибити – сповзти у стереотипне бачення, ідеологічні штампи, чужі позиції та оцінки, трагічні пози і мілітарні чоловічі понти. Письменник свідомий цих небезпек і безодень брехні, якими у всі часи оточувалася тема війни.
Говорити про голодомор нелегко. Ще складніше і болючіше писати художню літературу на цю тему, тим більше – поезію. В українській літературі така поезія є: вірші Павла Тичини про голодомор 1921 року, апокаліпсотичний цикл Олександра Олеся «Голод», поема Миколи Руденка «Хрест». А 2009 року у Чернівцях з’явилася унікальна поетична книга Миколи Рачука «Біль і гнів».
Перший образ, який виникає при знайомстві з франкомовною бельгійською літературою, – це детектив Еркюль Пуаро, який часто змушений був казати: «Я бельгієць, а не француз». Така близька українцям проблема ідентичності, з якою доводилося (та й ще часто доводиться) повсякчас стикатися, пояснюючи, що українець(-нка) – не росіянин (-ка), Україна – це зовсім не Росія і навіть має свою дуже давню історію і культуру, свою виразну національну, антропометричну ідентичність (хай навіть з певними набутими ментальними проблемами: з генотипом у нас усе гаразд, а от час формування фенотипу припав не на найкращі умови середовища існування).
