Микола Рачук. Біль і гнів. Рецензія

Голодомор: неприкрашені кадри

Рачук М.С. Біль і гнів: вірші. – Чернівці: Зелена Буковина, 2009. – 56 с.

Говорити про голодомор нелегко. Ще складніше і болючіше писати художню літературу на цю тему, тим більше – поезію. В українській літературі така поезія є: вірші Павла Тичини про голодомор 1921 року, апокаліпсотичний цикл Олександра Олеся «Голод», поема Миколи Руденка «Хрест». А 2009 року у Чернівцях з’явилася унікальна поетична книга Миколи Рачука «Біль і гнів». Унікальна тому, що всі вміщені в ній вірші присвячені голодомору (власне, голодоморам – 1921, 1932-33, 1947 років). Жодних відволікань на інші теми, вибірковості читання. Концепція книги змушує прожити все, що в ній є, протягнути крізь себе струну тонкої, гострої емоції. Читання «Болю і гніву» рівносильне переживанню сну, коли стаєш іншою особистістю, потрапляєш в обставини інших реалій. Звичайно, це свідчення високої письменницької майстерності автора. Хоча під час однієї із презентацій Микола Рачук – відомий вимогливим ставленням до поетичного слова, до його естетично-смислової наповненості – зауважив, що «високої поезії» тут немає, оскільки він прагнув дійти до читача і не хотів, щоби тексти виявилися герметичними. Якщо звертатися до жанрово-стилістичної характеристики віршів книги «Біль і гнів», то це винятковий зразок, коли межа між літературою художньою та літературою non-fiction не те що прозора – її нема. Це унікальна поезія non-fiction, в основі якої реальність – історія, документи, розповіді очевидців, активізація особистої духовно-генетичної пам’яті і, звісно, осмислення тих подій сучасною людиною. І формально книга має документальне обрамлення. Розпочинає її есеїстичний вступ «До надр геноциду», в якому автор сконденсовано і вичерпно висловлює свою позицію щодо голодомору як стратегічно спланованого геноциду української нації. Завершив книгу Микола Рачук «голосами», свідченнями тих, хто пережив голодомор – «Дещо з розповідей очевидців».

Матеріал, який склав книгу «Біль і гнів», характер його структурування і подачі не лише увиразнюють авторську точку зору, а й достовірно візуалізують ті моторошні реалії.

Сам Микола Рачук голодомору 1932-1933 років фізично не пережив, та інформація про ті події в ньому закладена на генетичному рівні. Від голоду помер його дід Флор Рачук (його пам’яті книга й присвячена). Про все, що тоді коїлося, розповідали односельці на Вінниччині, потім – на Дніпропетровщині, куди 1953 року переїхала мама Миколи Свиридовича з п’ятьма дітьми. Згодом поет оселився на Буковині, але й тут не давали спокою оповіді про голод – тільки вже 1947 року.

Микола Рачук. Біль і гнів. Рецензія

«Біль і гнів» – свідчення глибокого осмислення проблеми голодомору: його витоків, причин, наслідків. На думку Миколи Рачука, голодомор був покликаний знищити передовсім селянина, бо це ядро нації, а потім – інтелігенцію, аби не було кому осмислити ті процеси, зафіксувати, розповісти правду, донести її до сучасників та прийдешніх поколінь. До подібного висновку прийшов і американський історик Джеймс Мейс: «Знищити духовність України було неможливо без підриву її основи – селянства. Без цього було неможливе тотальне підкорення України, її моральне й політичне загарбання. Тому Сталін обрав геноцид як невід’ємний елемент тоталітарного правління, як метод вторгнення в Україну».

Потрібно було мати неабияку силу, високу міру і болю, і гніву, аби написати таку книгу. А прочитати її – це пройти крізь Пекло і Чистилище особистої та національної пам’яті, розгорнути сувої генотипу і прочитати, побачити там найбільш жаскі, моторошні образи, спогади, картини. Це болісний, але єдино можливий шлях до майбутнього. У цьому контексті спадають на думку відомі слова Чеслава Мілоша: «Ми заволодіємо минулим і звільнимося від страхів та упереджень, коли ми усвідомимо те, що визначає нашу сутність, і витягнемо це на поверхню».

Очевидно, що стильовою домінантою книги є експресіонізм. Крім уже названих, її можна ставити в один ряд з творами Василя Стефаника, Михайла Яцківа, Івана Синюка («Село»), пізньої Євгенії Ярошинської, воєнними Марка Черемшини, Осипа Турянського. Перелік можна продовжувати, позаяк експресіонізм – особливо органічний українцям: болю за останніх понад 400 років було надмір. Але очевидне і те, що «Біль і гнів» не надається до вихолощеного, професійно відстороненого літературознавчого, психоаналітичного аналізу. Та й хіба можна без емоційної домінанти сприймати цей ословеснений «ГУЛАГ у картинках»? Власне, це і є окремі картини, колаж кадрів минулого, історії голодоморів, який виглядає як готовий сценарій документально-художнього фільму на цю тему. Голос за кадром у ньому, оповідач, ретранслятор, очі, завдяки яким читач бачить усе, – це та неприкаяна душа, що влетіла в українську літературу з комедією «Сон» Тараса Шевченка. І читати «Біль і гнів» варто, вдивляючись, вслуховуючись у кожен із цих кадрів, аби нічого не пропустити. Адже тут немає жодного зайвого слова, образу, думки – є емоційно-екзистенційний, онтологічно-історіософський концентрат.

Книга не обіцяє жодних поблажок та естетико-інтерпретаційних, етичних загравань, що зрозуміло вже з із вступного «Солов’їного реквієму», який є трансформацією Шевченкової ідилії «Садок вишневий коло хати…». Перед читачем постає антиідилія, антисвіт. У цьому «перелицюванні» проступає з усією очевидністю масштабів і наслідків процес винищення українського селянства, української прапам’яті, духовно-генетичної основи. Ідилічний, споконвічний весняний гамір, яким наповнене село, вечірні сільські подвір’я і хати у Шевченка, тут перетворюється на суцільне волання:

Враз почуєш волання із хат, із городів,
З придорожніх канав, із чорнозему, з вітру чи тиші
Почуєш волання, волання почуєш, волання
І побачиш опухлих, посинілих з ребрами,
Що стирчать нерухомо, з губами, що вже крижаніють,
Із очима, що в небо вп’ялися і вже ціпеніють…

«А матері вечерять ждуть» зі страшною вечерею:

І побачиш ти жінку страшну, звироднілу
Над дитям з топором і побачиш її чоловіка,
Що безсилий ту руку спинити –
Страшне те волання,
Бо волає уже не людина –
Баняк із голівкою сина,
Що очима ще ловить волання вогню
У печі…

Головний материнський інстинкт – збереження своєї дитини – перетворюється на свою протилежність, що свідчить про безповоротне божевілля, цілковито змінену свідомість, підпорядковану логіці голодомору. Та й хіба можна не збожеволіти, коли голод висмоктав глузд і душу? Коли діти, марячи, просять їсти – уже не в мами, а у втіленої безпорадності. У селі, де панує голодомор, тепла, надійна, найкрасивіша мама, яка колись спокійно засинала біля «маленьких діточок своїх», лежить задубілим тілом («Ти побачиш, як мертву матусину цицю висмоктує первень»).

Село вже не втихає, аби спокійно засинати під спів солов’їв. Хоч спів птахів лунає, як і сто років тому, та навіть ці створіння, здається, нажахані побаченим після повернення із вирію:

А надворі пташини із яблунь цвітіння,
З груш суцвіття малюють дорогу до раю –
Вигинається реквієм, в’ється, звивається – наче
Напилися вони божевілля із людського горя,
Із проклять їх молитва у волах, у дзьобиках чистих…

Це не брунька «оголена в рань», а село, з якого зійшов сніг, відкривши світові апокаліптичну рану, яка, наче шрам від віспи, назавжди залишиться у колективній національній пам’яті:

…О, я чую їх стогін, вони в моїм серці волають
І вкарбовують кожною миттю той реквієм в серце і мозок….

Вірш «Біль і гнів» найстрашніший факт голодомору – людоїдство – показує як проекцію людожерської політичної системи, яка запустила механізм винищення майбутнього. Поїдання власних дітей – це поїдання свого майбутнього. Але воно винищується не лише убивством нащадків, але й у страшніший і довговічніший спосіб. Це анігіляція – результат зіткнення світу та антисвіту, перехід із однієї форми матерії в іншу, із однієї якості – в іншу. Голодомор не просто змінив свідомості людей, він спотворив духовно-генетичну інформацію, вкарбувавши у гени страх голоду, страх болю, страх бути знищеним, з’їденим, страх перед рідними людьми, страх можливості повернення до такого жахіття знову. А звідси – покора: тими, що бояться, легко маніпулювати, легко підмінювати національно-історичну пам’ять (аж до цілковитої інсталяції зовсім нової її версії). Це тягар, з яким важко іти в майбутнє, це усвідомлення, яке важко носити в собі:

Так, я прикований до слова
І в нім тамую грізний біль,
Гримить він в серце звідусіль,
І тяжчають мої окови.

Образ вкарбованості голодомору у генотип розкривається у вірші «Темних крил світи» несподіваним алогізмом: «Мільйони жертв, мільярди їх нащадків». Із логіки попереднього вірша зрозуміло, що мало би бути навпаки, але саме ця гіпербола увиразнює катастрофічність і незворотність наслідків геноциду: ще багато прийдешніх поколінь будуть відчувати їх на собі, адже вірус голоду вразив різні сфери українського буття (фізичну, ментальну, суспільно-політичну, національно-культурну).
Ще один Шевченків образ знайшов свою трансформацію у книзі Миколи Рачука – відома «картина генерального мордобитія». Лише тут вона набуває значно страшніших форм. Вірш «Підпис» простежує витоки геноциду української нації. Вони в одному порухові руки, яка чорнилом вивела свій підпис, вирішивши долі мільйонів:

Встромив перо у чорнильницю,
Як ніж у серце.
Ще й колупнув ним
І той порух –
Порух руки
Відлунився мільйоногорлим
Зойком…

Моторошний чорномагічний ритуал нанесення прокляття. Цей чорнильний підпис миттєво почав метастазувати злоякісною речовиною у тілі України:

Один лиш дотик пера –
Смертоносна стріла
Прониже світлицю раю.

Дуже логічною є поява «чаклуна у шкірянці» в однойменному вірші. Під дитячим кутом зору розкривається істинна природа призвідників голодомору та їхніх поплічників. У дитячому трактуванні немає напівтонів – усе поділено чітко: біле / чорне, добро / зло. Тому крізь призму дитячого сприйняття ми отримуємо зображення зла як такого, без жодних домішок – як у казці (кривда, лихо, злий чаклун).

І саме діти знають, що нема порятунку на цьому світі від завжди голодного «чаклуна у шкірянці». За ним, як за «чорною смертю», – муки, повільне голодне згасання, агонія. Єдиний порятунок від цього – позбутися обтяжливого фізичного існування. І це також дитяче усвідомлення, яке показане в останніх спалахах дитячої свідомості під час агонії («Прохання»). Це страх? Чи небажання жити у такому світі, створеному дорослими, – як протест?

Щоби продовжити далі виснажливий шлях книги, необхідно призупинитися, аби отямитися і замислитися над тим, як вирватися із порочного кола голодомору. Вірш «Спрага» і є тим екзистенційним перепочинком, дозволом на ковток свіжого повітря, можливістю вирватися із задушливої атмосфери сплюндрованого села та, водночас, джерелом енергії, оберегом від посіпак у шкірянках та всюдисущого чорнила. Спрага – ознака початку зцілення, нагальної потреби повернення справжньої, глибинної пам’яті, знань про себе до «голодомору». Втамувати цю спрагу можна, лише врешті докопавшись до дна «Великого льоху» – до істинної прапам’яті, до джерела української прадавньої сили, енергії, до життя в духовно-енергетичних, еніологічних пріоритетах.

Спрагу п’ють лише з розбитої чаші,
Із розбитої древньої чаші,
Із розбитої древності чаші.
…………………………………………………………………
Пиймо її, пиймо!
Із чаші трипільської пиймо!
На Кам’яній Могилі пиймо!
На могилах 33-го пиймо!
З поклику птаха пиймо!
Птахо поклику, чашо Трипілля,
Ти джерелиш нам спрагу…
Розтечімося спрагою навсібіч –

…п’ють лише спраглі.

А далі – знову мандрівка. Потрапляємо на «Весілля 33-го», зафіксоване у коротких кадрах-штрихах під звуки відра – єдиного поминального дзвону («Луна 33-го, / Як порожнє відро об цямриння / Порожньої криниці»). Картини вірша подано з висоти польоту крука, власне, це кут зору крука, який пролітає над селом, і саме він фіксує окремі кадри. (Надалі читач мандруватиме з круком, який пролітає над селами і крізь села, записуючи у пам’яті страшні реалії, а круки, за загальноприйнятими людськими уявленнями, живуть довше за людей). І завершується вірш панорамою білого (вкритого снігом чи посивілого) села.

Графіка «Весілля 33-го» подібна до графіки нарису «Під голим небом» Ольги Кобилянської. Але у вірші вже ніби розгадано сон, візію, показані у нарисі. Мати із нарису, покинута в агонії (як і героїня новели Василя Стефаника «Сама-саміська»), тут візуалізується Україною у такому ж стані. А мертва купка її дітей-ідіотів, що померли, потрапивши у полон сліпої стихії і збившись зі шляху додому, – скидані у купи мільйони померлих від голоду. Ті, хто були людьми, перетворилися на суцільну купу, означувану як сморід, а села – на «чорні дошки». Це показано у принагідному цинічному діалозі людей, звиклих вже до смерті навіть таких масштабів (вірш «Підсумок»). У «Підсумку» вперше у цій книзі з’являється образ «чорної дошки». Так звані чорні дошки у 1932-1933 роках вивішувалися у вимерлих українських селах. Це був «перформенс», влаштований радянсько-імперською тоталітарною системою. Бездушно прибита цвяхами констатація факту торжества матерії (точніше – речовини). На думку поета Миколи Рачука, це торжество ще у 1913 році передрік-провістив Малевич своїм «Чорним квадратом»: «У картині Малевича «Чорний квадрат» чи не найточніше відображено всепоглинаючий одновимір темної сили матерії без щонайменшого руху. Двадцяте століття породило двоголову гідру цього символу в однополюсному напрямку: комуно-фашизм. Не випадково стався двобій саме між цими силами».

І знову спотворені жіночі образи. «Великодній спогад» – це, на перший погляд, монолог жінки, яка зварила свою дитину. Точно відтворений процес психічного затьмарення, яке повністю збиває морально-етичні координати, вбиває, знищує материнський інстинкт. Хоча ще Василь Стефаник у новелі «Лан» показав, як безпросвітність існування української селянки притуплює і знищує цей інстинкт. Уся сила трагедії розкривається у фіналі вірша, коли читач розуміє, що ця жінка має слухачку – вона сповідається, намагаючись скинути зі своєї душі хоч частину того страшного, непосильного вантажу, який несе вже багато років, виживши після свого моторошного вчинку. Та й водночас, ця жінка – реальний свідок тих подій, який може повідати про них правду.

І знову вустами дитини промовляє Істина. Вірш «До мами (майже за Стефаником)» – жаске дежавю історії, показаної у «Діточій пригоді». Подібний діалог братика і сестрички, які також залишилися без мами – лише вже за інших обставин. Але ядром цього вірша є дитячі слова «Той бородатий, смердючий сказав / – Усім помирати треба». Безпосереднє дитяче сприйняття розкриває сутність того, що відбувається. Смердючий – сморід – розпад – речовина-пухлина, яка все і всіх пожирає. Хоча найстрашніше, що діти цей «наказ» сприймають як порятунок. Життя для них вже асоціюється з муками і страхом. Дорослішання – необхідність робити вибір. Вони підсвідомо приймають те, що їм кажуть дорослі, аби не робити вибір самим. Вони підсвідомо розуміють, що краще померти, ніж боротися за виживання у надто нерівних умовах. Навіть якщо такі діти виживали, у них вже надто деформованою була сфера волі.
«Чорна мітла 33-го» через особисту долю діда автора показує долі мільйонів. Та найважливіше, що тут чітко вказано витоки трагедії. «Чорну мітлу» тримає та сама рука, що ставила вирішальний підпис («Мітлу тримала рука кремля – / Міцно – було це тоді доречним»). А ось і причини такого рішення:

Бо, скажемо, що мав робити кремль
З шістнадцятьма моїми дядьками,
Для них не збудуєш султанський гарем.
Це ті, що самі будують храми.

Це ті, що народять нових Мазеп,
Петлюр, Грушевських, Махнів, Шевченків.
Для них – що ручка, що кельма, що серп…
Аж гульк – вже внука приніс лелека.

Головна причина рішення винищити українців – це страх, усвідомлення того, що вони не є тією бездумною масою, якою легко керувати («І це не якісь там смердючі смерди» – знову речовина). Тому треба їх перепрограмувати, спробувавши витравити пам’ять і вмонтувавши ген голодомору, мертвеччину. Ось така генна інженерія, яка клонувала Homo Sovieticus.

Поет виносить вирок тим, хто призвів до усіх цих процесів, – убивці, бо означує загиблих під час голодомору саме як «убієнних», а не померлих:

Нема. Лиш ворон, як чорний штрих,
Як чорна крапка по убієнних.

Балада «Ломбард» показує інші реалії голодомору. На межі між селом і містом (чи, швидше, як брама у місто) – ломбард, куди селяни несуть останнє, аби за виручені гроші купити хоч якоїсь їжі у місті. Головний герой балади Лейба. Крізь призму його монологізованого діалогу з невидимим селянином (тінню селянина), який приніс продати старовинний золотий хрест, дізнаємося окремі факти про голод, оббирання селян до останньої горошини, натяками – про те, як опинився у чоловіка хрест, про особисті обставини цього чоловіка. Ось так із коротких, але виразних, промовистих штрихів, епізодів вимальовується цілісна картина останніх днів селянина. Лейба співчуває йому словами, у розмові, непідробність співчуття передано і його мімікою, маленькою портретною деталлю («І в Лейби спохмурнів ласкавий рот…»). Але його генетика, спосіб тисячолітнього виживання частини його народу у середовищі інших народів і, зокрема, на цій землі бере верх («І раптом, раптом щось він пригадав, / Із давнини його немов гукнуло…»). Це тонкий психологічний момент, змалювання ментально-психологічного механізму. Внутрішні ресурси людини, сутність особливо виразно проступають у критичних ситуаціях, у вирішальні моменти. І Лейба, цілковито відкидаючи те універсальне людське, що мало б у ньому спрацювати, обманює селянина, не лише видурюючи у нього коштовність, а й відбираючи останню надію на можливість врятувати себе і рідних.

Цей вірш, окрім того, що точно передає одне із явищ тієї епохи, він ще й достовірний ментально. І саме це ще більше загострює трагедію селян, які змушені виживати будь-якою ціною. Адже селянин-християнин іде, в його християнському розумінні, на великий, непрощенний гріх: він вкрав реліквію (а, може, і вбив за неї), продає її юдею – ніби продає душу. І саме усвідомлення цього, а не голод, вбиває його, що передано акцентною деталлю – мертвими відкритими очима («…ховали дядька в рові без свічі / В його очах застигло щось вуглисте…»).

Двобій іншого характеру показано у вірші «Поєдинок». Головний герой – чоловік, який звозить трупи у яму і закопує їх. Уже перша строфа передає налагоджений і звичний до механізму процес:

Хура порожня,
Хура завантажена,
А яма повна –
Хура порожня.

У ямі – ціле село шарами. У ямі «Вчорашні, а люди». Цей візничий, перевізник спокійно і звично вже сприймає свою справу. Проступає чітке його усвідомлення того, що будь-якої миті він також може стати частиною тієї ямної маси, і хтось перейме на себе його обов’язки:

Тпрукнув на коней,
Що до муравки тягнули хуру.
Коні сусіди. Он він, у ямі.

Стоячи над ямою, він бачить в ній увесь свій куток. Для нього це ще окремі особистості, а не маса шкіри та кісток. І раптом він розуміє, що його сусід Григір Орленко дивиться на нього. І після поєдинку поглядів, який тривав, очевидно, лише якусь мить (але вона розтягнулася до Вічності), – несподіваний зі стороннього людського погляду фінал:

– Мене чуєш?
Кліпнув півоком…
– Очі заплющ, засипати буду.

Що це цинізм? Втома? Чи милосердя? Якщо сприймати цей вчинок як інерцію попередньої думки гробаря про те, що всі його сусіди, які померли, нарешті «сплять спокійненько», то це такий прояв милосердя. Та якщо дивитися на цю подію глобальніше і символічно, то відкриваються зовсім інші закономірності. Із ями вороття нема. Повернення бути не може, бо Орленко вражений смородом – метастази речовини цілковито вразили його, що очевидно із опису його очей: «Заволокло їх гострим туманом… / Смородом тхне з них, смородом лютим». І ці очі, «Немов втопити у себе хочуть».

В образі показаного «поєдинку» значно більше за ситуативно-обставинний вибір особистості. Сморід, ген голодомору, ті, хто ним вражені, мусять пройти повне перенародження, трансформацію. У цьому контексті закопування у землю набуває символічного значення повернення до основ аж до повного розчинення, повернення у рідну стихію, пам’ять, до витоків – як структурування генетичної інформації за аналогією. Так зерно розпадається, аби потім зійти новим колосом.

Своєрідним підтвердження саме такого трактування, є наступний вірш – «Чорним по чорному». Здавалося б у його образах, об’єднаних епітетом «чорний» – повна безвихідь. Та виринає образ серця «під колір зерна». Це те, що не просто дає надію, а віщує проростання у новій якості, навіть стверджує закономірність цього процесу. А стверджуючи це, констатує древність, глибоку, надійну закоріненість, а тому міцність українського духовно-генетичного коду. Серце «В ночі прачорні у небо гряде!»: окреслений напрямок – вісь, вертикаль, яка віщує народження і просвітлення людей, які врешті піднімуться «з чотирьох», тріумф Духу над речовиною.

Та, звісно, шлях до перемоги складний і тернистий. Важливо знову не втрапити у полон порочного кола, адже спіраль історії часто замикає. Про це свідчать здійснення циклічних пророцтв. А таких чимало в нашій літературі, мистецтві, науці. Так і у вірші «З містичних метафор» Микола Рачук застерігає про можливість приходу нового Йосифа із кремля. Сьогодення підтвердило правдивість цих візій.

«Христос воскрес» чи «Партія веде»? –
Питають досі…
Нові часи, і вже нова модель…
А що як Йосиф

Новий прийде
І зазія з кремля
Кривавим світлом –

Чи нас ще раз переживе земля?
Чи згинем титлом?

Тому так важливо зберігати, оберігати власну пам’ять від втручань у неї, від підмін, так важливо безстрашно дивитися у дзеркало власної історії. Носіями народної пам’яті та правдивим дзеркалом історії завжди були кобзарі, лірники. Саме цей образ уособлює в собі безперервність традиції та пам’яті у вірші «Подорожні».
Поезія «Біле» – ще одна віддушина книги, образ-оберіг. Складно розмежувати, чи йдеться про дорогий спогад, чи про передсмертні марення, в яких вимальовуються уявлення про ідеальне, райське життя. Орієнтир і уособлення Раю – біленька хата серед білого саду, спокій, надійність мікрокосму, захищеного білизною, чистотою і світлом від темної матерії, від хаосу, деструкції.

Із вірша «Біле» та із наступного, «Вірші писати…» очевидно, як втомлював, виснажував самого автора процес роботи над книгою «Біль і гнів», як хотілося йому відпочити і зосередитися на інших думках та образах, черпати із джерел, а не із ям чи ровів. Та аби дозволити собі таку розкіш, спочатку потрібно вичистити ями, випити цю чашу до самісінького дна. Адже писати вірші – це і є піднімати пласти духовно-генетичної пам’яті, це щоразу здійснювати глибинні розкопки. Писати вірші – трансформуватися у ту форму, сутність і якість, в якій можна пройти крізь вир чорних дір, а потім повертатися зі знаннями, заархівованими у поетичних образах.

Вірші писати – з висоти рогів дивитись у рів,
Із якого голодомори понині чорно маячать.

Людська природа така, що намагається витіснити погані, страшні, болісні спогади. А особливо, коли ті спогади не стосуються людини безпосередньо. Та усі кордони примарні, а вир подій нестримний і несподіваний своїми вивертами. Забувати – так само чинити злочин, ставити під загрозу майбутнє. У «Гостинах» показано мовчання трьох хрестів. Мовчать, бо забуті. Це пам’ять про ті події. Біля них шамкає старенька, яка вперше і востаннє прийшла на могили, у Великодній день, – очевидно, на сповідь, бо лише їм може сказати щось важливе для неї, лише вони можуть її почути і зрозуміти. Вона останній живий свідок, яка свідчить перед самою пам’яттю. Страх і біль такі тотальні, що свої свідчення старенька забере із собою.

Та про все пам’ятає крук. Він бачив, як ця жінка умить посивіла, коли від неї та її дітей забирали останнє і більше, а чорні лебеді утворили над білою хатою чорний німб, віщуючи неминучу смерть у стражданнях («Так би хотілось вийти із середоснови…»).Це вона варила одну свою дитину, аби врятувати другу. Це її сиве волосся вкрило пустку села, а не сніг у «Весіллі 33-го». Провидіння її залишило живою, аби вона своїми свідченнями застерегла прийдешні покоління. Та вона промовчить, хіба мимохіть у напівмаренні відкриє страшу таємницю милосердній сусідці – як у «Великодньому спогаді».

Триптих «Ворон (традиція)» є своєрідною узагальненою картиною трьох голодоморів. Голодомор тут постає традиційною вже щодо України політикою винищення. Селянам ведеться за «славної» радянської системи гірше, ніж рабам. Ось на цьому тримається могутність і велич Радянського Союзу.

Знов і знову в радянське село,–
Облігації, квоти…
Хліб – і знову його джерело
Від сирітського рота.

І як наслідок, ще одне страшне, неприпустиме для здорового соціуму явище – дитяче жебрацтво («Збігаю на п’ятий поверх»), дитяча голодна смерть.

Підтвердженням тому, що радянський режим ніс страх, біль, винищення всюди, куди метастазував, є масовий голод 1946-1947 років, що пройшовся вже і по Західній Україні, яка не переживала двох перших голодоморів власне через те, що тоді не була під російсько-більшовицькою диктатурою. Таке жорстоке визнання єдності, неподільності усіх українських земель.

Шестичастинні «Буковинські шумки 47-го» висвітлюють третій голодомор на Буковині. Основані вони на свідченнях колекціонера, краєзнавця Івана Снігура та історика Дмитра Тащука. Центральним образом «шумок» виступає вокзал. Навколо нього крутяться майже усі події. Вокзал – як надія на порятунок, як спрямована дія, як спосіб існування. Буковинці і хотинчани масово їздили у Галичину по жом.

А от по жом, по жом ішли в надії,
Хоч знали – йдуть куди, а йшли і йшли…
У їх серцях і в душах – суховії…
Побори і податки так зросли,

Що в хаті ні зернини, ні мачини,
Ні солі дрібки – голод і чума…
За слово правди – у глухих машинах
Везли туди, де царствуєт зима.

Чернівецький вокзал 1947 для багатьох став останнім пристановищем («Трупом дише чекальний зал…»). Зафіксував у поетичних рядках Микола Рачук також і одне із найбільш моторошних свідчень звиродніння людини. Найстрашніше, що це не художній прийом задля навмисного шокування читача – це реальна історія. Коли дитина із натовпу бідаків, що намагалися пропхатися у вагони, впала під колеса потягу, що вже рушав. А жебраки…

Палахтять задьористо дрівця,
Бо стегенце ще зовсім свіже,
Щастя сяє в очах старця:
– Не я – його поїзд одрізав.

Ось цей один рядок, в якому звучить мотивація свого людожерства, вмістив у собі всю історію, психологію, катастрофу людини голодомору.

І ось уже на Буковині зустрічаємося зі знайомим образом. Щоранку вокзал вичищають від тих, хто ще недавно конвульсивно боровся за своє існування:

Розбудили чуми атавізм,
Ожило, мов холери жало…
Переповнений трупом віз
Тягнуть коні з вокзалу.

У вірші «Великодні гостини» образ Великодня знову загострює відчуття трагедії і того, що звичний, узвичаєний порядок перевернувся догори дриґом. Великдень – свято весни, радості, зимові холод і голод вже позаду, у цей день усі рідні збираються разом. Але тут гостини іншого характеру: брат приходить до свого брата у сусіднє село, аби розділити з ним свято, але в хаті застає вимерлою усю сім’ю.

Ця весна без кінця розлилася,
Безкінечні рожеві сади…
А в селі, мов чума, мов проказа,
…великодньо збирався сюди.

«Олімпійський пиріг» та «Чекати ще чого» – осмислення ситуації зовсім недалекого минулого (часу написання книги). Тут вже голодомор як наслідок. Нація, яка пройшла через стільки історичних випробувань та нелюдських дослідів, здобувши незалежність, мала б випростатися і процвітати. Натомість існування більшості українців і далі жалюгідне («А ми? А ми як є – по світу жебраками / Та гузна підтирать сеньйорам та мосьє»), а Україну ділять, як олімпійський пиріг новітні (та й чи такі новітні? Чи просто клони попередніх?) патриції. Змінилися лише обгортки і назви, приспавши пильність, а сутність явищ залишилася тією самою, злоякісна речовина і далі множить свої клітини.

Скрегоче дирижабль на вулиці Грушевській,
В Печерській лаврі кат низькі поклони б’є.
Вмирає з немовлям матуся в акушерській,
В таємнім КДБ ростуть нові досьє.

Перший рядок із процитованого уривка в контексті сьогочасся знову-таки прочитується як пророча візія: вибуховий механізм уповільненої дії, дирижабль, який у січні 2014 року вибухнув, забравши багато життів, але й розбудивши ті свідомості, які ще спали до того моменту; вибух, який врешті (хочеться вірити) розірвав порочне коло української історії. І не доводиться вже сприймати, тим, хто сумнівався, слова про таємне КГБ як психоз чи манію переслідування. Ну а те, що між КГБ і московською церквою стоїть знак рівняння, – і поготів.

Автор намагається збагнути причини рокованості України. Він шукає витоки цього у найглибших шарах «Великого льоху». Очевидно, що причини і в тому, що зріклися колись своєї віри, традиції, порушивши якийсь баланс, і в тому, що свої ж діти роздирали у міжусобицях тіло своєї матері, і в тому, що українці, керуючись патологічними амбіціями, посприяли реалізації найприкрішого історичного проекту – створенню Росії. Зрозуміло чітко лише одне – нам ще копати і копати, аби дістатися до джерел. А якщо самі українці не поставляться до цього процесу серйозно і відповідально (і перед минулим, і перед майбутнім), то завжди знайдуться ті, хто радо запропонує нам свою версію нашої історії, перед тим обнуливши все:

І, зрештою, зведуть на нуль
Мільйони вимерлих. І штаб
Зрече спокійно: «Нєту крові,
Так о каком голодоморє?»
І обнулюється масштаб. («Новітній чинш»)

Українці споконвіків на цих землях. Є пам’ять місця, пам’ять про події, пам’ять про тих, хто тут жив. І саме це не дає нам себе втратити остаточно.

Ви думали, що час і бур’яни безродні
Все перемелють, все пережеруть?
…та тіні їх скорботно й благородно
до нас ідуть крізь тьму і каламуть. («Крізь тьму і каламуть»)

Україну історія «угноїла» та й переорала. Та цей ґрунт ніколи не був мертвим. Україна народила стільки видатних, унікальних, сильних особистостей, тут зародилися і звідси розвинулися багато культур та одна із найунікальніших цивілізацій – трипільська. Тому цілком логічним є переконання, що саме звідси почнеться якісна трансформація світу. Це стверджує Микола Рачук у тридцятому вірші книги «Біль і гнів». Ця ідея втілена в образі «світу сина»:

Та йде вже світу син – не праведник злиденний,
Йде світу світлий син, чия рука тверда,
Чий дух ознаменить не мори, а спасення,
І потече не кров і не вино – вода. («Світу світлий син»)

Вода – як повне і остаточне очищення, оновлена енергія і, водночас, повернення до витоків, духовна сила.

Вона не струменить, вона горить вогнисто.
Вона – ріка вогню. Вона – жива вода.

Я не дарма наголосила на тому, що вірш «Світу світлий син» тридцятий. Спостерігається цікава паралель. У «Божественній комедії» Данте Беатріче, що уособлює Божу милість, світло, з’являється саме у 30-тій пісні «Чистилища». Символіка цього числа, його досконалість, очевидно несе важливе смислове навантаження і в книзі Миколи Рачука. Це завершення якогось важливого етапу, за яким почнеться новий відлік. І саме про це повідомляється у фінальному вірші «Депеша». Спочатку назва сприймається як донесення головному людожеру про здійснення його злочинних намірів, та дочитуючи вірш до кінця, усвідомлюємо, що ця телеграма – звістка про початок, про нове творення, яке проростає із надр прапам’яті:

…та от прапелюшки
Свіжо запахли…
Запахом чистим вони
Спопелять скверну рапорту.

На завершення дозволю собі автоцитату із написаного мною у 2009 році невеличкого репортажу про презентацію книги «Біль і гнів» у Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка: «Голодомор був геноцидом не лише фізичним, а й моральним, духовним. Досі венами українців переливається страх, досі українці мовби ходять «на чотирьох», як ті апокаліптичні люди, які вишукували бодай щось їстівне на полі. Голодомор для України не закінчився, як не закінчилася війна, що ведеться тепер на інших рівнях, зокрема – на інформаційному. Ті гени голоду необхідно будити, аби з них постав хоча б гнів (насамперед – на себе самих). На це спроможна книга Миколи Рачука, вірші якої – все ж «висока поезія», на диво гармонійно поєднана із зумовленою самою темою публіцистичністю». Пройшло майже сім років. І можна з певністю констатувати, що «з чотирьох» українці уже підвелися і випростали спини. І вже з’явилося те покоління, яке представляє свідому громадянську спільноту і, керуючись здобутим досвідом, може привести Україну до громадянського суспільства. Але голодомор для України таки ще не закінчився, тому не варто втрачати пильність і притомність. Попереду ще багато роботи – майже непочатий «Великий льох». Хоча трансформація, безперечно, вже почалася, і вже чути, як пульсують у глибині джерела. Особисто я вірю у світлий, переможний фінал книги «Біль і гнів». Я вірю Миколі Рачуку.