Tymenko. Na vulytsi mertvogo sontsya

Рефрен по спіралі (Роздуми про книгу Григорія Тименка «На вулиці мертвого сонця»)

Тименко Григорій. На вулиці мертвого сонця: поезії. – Чернівці: Букрек, 2015. – 178 с. – (Серія «Третє тисячоліття: українська поезія»).

Збірка Григорія Тименка «НА ВУЛИЦІ МЕРТВОГО СОНЦЯ» побачила світ завдяки І. Дзюбі з його передмовою «Апокаліпсис ГРИГОРІЯ ТИМЕНКА» За об’ємом вона невелика, та її небуденна якість компенсує і корелює кількісні співвідношення.

Доля поета – це доля його спадщини, хоча кожному поету хочеться відбутися при житті. Прагнення до визнання – цілком природне і позитивне явище, однак є, були і будуть завжди і такі поети, які заради істинно-свого власного покликання не дуже переймаються тим, чи широкий читач долучиться до духа текстів, які вистраждані, саме вистраждані… Саме до таких поетів належить Григорій Тименко.

Периметр часу застав нас посеред духовної пустелі. Одним пощастило, та, на жаль, може найкращим із поміж кращих, серед яких і Г. Тименко, не судилося пережити «прапорів, що мають колір крові». Він одійшов звідси, на жаль, геть у юному віці. У двадцять два чи три – лише початок творчості. Хоча історія засвідчує й інше – Рембо кинув писати, коли йому не було і двадцяти і по тому жив фізично ще сімнадцять років. Чутливість і одержимість поета найбільш проявляється в юному віці, а соціум сьогодення, на жаль, ще не готовий сприйняти і підставити своє плече творчій особистості. Соціум повертав Франкові придбані книги з вимогою повернути затрачені на них кошти. І що кому було до того, Франко, який все своє життя мучився і страждав ради того-таки соціуму, помирав майже у повній самоті і нужді. І що кому було до того, що Шевченко в останній час свого життя викарбував чи не найтрагічніше із ним написаного: «…і нікогісінько не жди». Чи знав про це Тименко? Не знаю. Але те, що його дитинство, як дитинство тисяч і тисяч його ровесників, перебувало у статусі дитинства Шевченка, напевне, знав.

——————————–

Непросто визначитися, ким був Тименко – новатором чи традиційником. При читанні текстів складається таке враження, що традиція прочитувалась по-новому, а відтак можна сказати – новатором у традиції. Про це красномовно свідчить вірш «Худизна». З одного боку в ньому закладена традиція представлення жінки в українській літературі від Шевченка до Симоненка. З іншого – подана вона нетрадиційно. Бо що являє собою жінка в житті України і в українській літературі? Найдавніше із джерел – Кам’яна Могила – свідчить про вельможу, або жрицю, яка погрожувала небесному повелителю смертю. Через тисячиліття – княгиня Ольга, яка карає іскоростян за убивство її чоловіка Ігоря, потім Рогніда, яка відмовилась розв’язувати Володимиру сандалі, далі плач Ярославни за Ярославом, потім на небосхилі Туреччини (Настя Лісовська) вигулькнула Роксоланою, ще пізніше Гальшка Гулевечівна, яка подарувала угіддя для забудови академії. Горда Маруся Чурай – творець безсмертних пісень, а пізніше Наталка Полтавка Котляревського. Такий шлях до Шевченкових покриток. Як бачимо, прослідковується поступова крива низхідна. При радянщині в Симоненка вона втрачає своє посутнє ім’я і в «Думі про щастя» постає вже в двоїстості Марії чи Насті, – деформація імені, розчленування цілісного призводить до зникнення особистісного, самої особи, що противно самій природі. А в Тименка вона вже зовсім безіменна. Це вже не жінка, не Людина, це вже мана. Чому так? Чому жінка втратила не тільки своє місце під сонцем, а й саме ім’я, і навіть людську подобу? До цього призвів жовтневий двірцевий переворот, а кращі, з глибоко внутрішньою енергетикою сини України, такі, як Симоненко, Тименко… залишалися на чатах біля долі жінки-страдниці, як Шевченко перед тим. І про голодомори 1921–33–47 рр., які поглибили трагедію вже не тільки жінки, а й саму свідомість цілих поколінь, не міг не знати хлопець, батьки і діди якого жили в горнилі пекла тих голодоморів. Чи не голодомори породили спресовану в одну мить довге стражденне життя безіменної колгоспниці у вірші «Худизна». Ось що говорить колгоспниця-пенсіонерка: «Я жала хліб, я рахувала копи… Десятки літ я горбилася днинно…». Всього лиш два рядки – і ціле життя обездоленої і покинутої напризволяще. Вона одна, нікому не потрібна, хоча зовсім поруч ідилія: «Цвіркун співав про широчінь і небес. В нічних співців найбільше в пісні сонця, А на стіні малюється весло». Цей ліричний відступ живо нагадує «лебедів … на стіні» В. Симоненка. І тут же сувора інвектива: «А в спраглій пельці мокрого підпілля Десяток картоплин і миші…» …і під кінець портрет самої героїні: «На припічку покректує мана На припічку два мацаки розпуки, В беззубім роті шебунять віки…».

Корінь трагедії уже не просто колгоспниці, це вже не людина, а кавалок живого м’яса. Навіть Шевченкові покритки були живими людьми, мали імена, жили, плакали і сміялися, Мали болі і жалі, а тут бездуховність не тільки зовнішня, а й глибоко внутрішня. Їй нічого навіть згадати, крім того, що «жала і рахувала». Селян одвічно супроводжує зовнішній атрибут ідилії, до речі, він тут проходить рефреном через увесь твір, з іншого – внутрішній, реальний побут, що за терміном І. Дзюби обертається на «соціальну вразу», в якій таїться «не показуваний біль». Тут задушлива атмосфера сягає свого апогею. Тименко свою героїню вихопив із тих реалій повсякдення, з якими можна було зіткнутися в кожному селі, в кожній хаті колгоспного пенсіонера. Навіть двічі герой соціалістичної праці, живучи в селі, не мав (чи не мала) права на пенсію. Ці разючі факти не могли обійти вразливу натуру поета. То було типове явище колгоспного періоду, коли не було в селянина жодного права, окрім права на працю. Ні, то було не право, то був примус. Селянин не міг поміняти місцепроживання без дозволу голови колгоспу. Безпаспортний, він нічим не відрізнявся від смерда, чи кріпака. Ба ні, у смерда був «Юріїв день». Колгоспник і того був позбавлений.

Але повернемось до вірша «Худизна», хоча від нього ми і не відступали. А мусимо зазначити, що, на відміну від Шевченка і Симоненка, знаходимо у тексті таку розв’язку, якої у творах названих поетів годі шукати. Цей твір не позбавлений класичної сюжетної лінії: дві чорних кішки на стрісі, хмари, місяць, пасма конопель і плач, безмовний, сльозами затуманений, і все це з репортерською точністю. Образ немічної звучить, як сповідь. Того, хто слухає цю сповідь, читач не бачить. Уривки сповіді надзвичайно вагомі, хоча вони і уривчасті, проте загалом не позбавлені цілісності. Швидше всього, уривчастий монолог іде з глибин її натрудженого і невиправданого перед надіями, які так і залишились надіями. Це не квиління, не виправдання, це просто свідчення, бо ж нема того, кому призначена була б ця сповідь. Це швидше сповідь перед самою вічністю, бо «на стіні проміння і бездонність… і весло». На цьому сюжетна колізія закінчується і розпочинається проект дороги у вічність.

А під кінець геть прозорий натяк, і все ж таки лиш натяк, не більше: «Ворушать дні безпуття кучугур, Дороги снів голублячи, мов тіло»… І нарешті… Читач входить разом із поетом, з тим, хто накреслив цей непроминально похмурий, холодний на морозі вітер, цей завіяний снігами кучугуристий шлях і вживається з новими реаліями, які десь там, на далеких Гімалаях називають нірваною. Так, це останній шлях жінки-колгоспниці, Але як він перегукується з днем нинішнім у глибинці, де вже ні школи, ні церкви, нікого і нічого.

Життя самого Поета Тименка перебуває в амплітуді постійної колізії. Безбатченко (батько не повернувся з війни), постійні негаразди з навчанням та з працевлаштуванням, плюс проблеми з житлом – по смерті сестри, у якої він жив, хату хотіли забрати. Поневіряння без роботи і без будь-якої надії на завтрашній день, а відповідно могли поставати психічні перенавантаження. Може саме ці чинники спонукали його писати саме в такому ключі? Писати, за виразом Дзюби «Апокаліпсис». Але ні, я так не думаю. Хіба пишеться через негаразди? Хіба мільярди не перебувають у подібній ситуації? Але одні поети чомусь беруться за перо. Кому в голову прийде думка виразити свої клопоти, болі, страждання у віршах окрім поетів? А між тим всі вони живуть під тим же сонцем, під тим же місяцем, під тими ж зорями. Мільярди радше шукатимуть виходу шляхом пристосування, а Поети не пристосовуються, вони цього не можуть, вони стають на прю не те що з власть імущими, чи з дияволом, вони стають на прю з самим Вседержителем і часто-густо зазнають поразки. Програють тяжко, програють страшно, програють трагічно, програють ціною самого життя. І за що? Чи не в ім’я тих мільярдів так само знедолених, хіба не в ім’я тих, які їх і знати не знають, і знати не хочуть, які проходять повз із призирливою посмішкою. Так чому це так?

Франко так пояснює у своїй – навіть на сьогодні дивовижній і сміливій праці – «Роль змислів у поетичній творчості». Він говорить з цього приводу: «Все, що ми знаємо, є продуктом наших змислів, тобто доходить із верхнього світу до наших мозкових центрів за посередництвом змислів. Ми знаємо зверхній світ не такий, як він є на ділі, а тільки такий, яким нам показують його наші змисли; поза ними ми не маємо ніякого способу пізнання, і всі поступи наук і самого пізнавання полягають на тім, що ми вчимося контролювати матеріали, передані нам одним змислом, матеріалами, які передають інші змисли, а надто в науковій і поетичній літературі маємо зложений безмірний запас таких же змислових досвідів, їх комбінацій і абстракцій, а також великий запас чуттєвих зворушень, найрізніших людей і многих поколінь».

Відразу постає питання – звідки у «зверхньому світі» беруться ті матеріали, які передають «інші змисли», що ми їх «контролюємо»? Це запитання далеко не риторичне. Все із чогось. Все, що росте, має коріння. Дерево всихає не через хворобу крони, а через порчу кореня. Якщо для флори основою являє собою корінь, то для «зверхнього світу» корінь являє собою не що інше, як людина. Наші думки не губляться, не губляться навіть тоді, коли ми про них давно вже забули, а вони, подібно до соку рослини, відходять у «зверхній світ», якщо ми їх не зупинили і не зафіксували, а вже звідти передаються знову до нас. Від людини у Франковому «зверхньому світі» упродовж життя на землі відбувається своєрідне накопичення інформації, яку людина посилає туди і отримує звідти, щоб вже вкотре переосмислити і надіслати назад, у сфери. Завдання людства і кожної людини на землі якраз і полягає в тому, щоб переплавлювати, (переосмислювати) інфрмацію, подану зі сфери і оновлене ядро її знову повертати назад, або його зафіксувати.

Як на мене, спалахи творчості спочату розходяться сигналами потоків – і розростаються подібно до гілок дерева врізнобіч, і переходять у зверхній світ тоді, коли плоди їхні на землі не реалізовані. Тобто шлях інформації проходить від людини до людини, і якщо та інформація не віднаходить свого адресата – відбуває у сфери, а звідти через певний час, уже в дещо зміненому вигляді повертається у лоно свого народження, на землю і знову шукає свого адресата. І так безкінечно. Саме звідси черпають відкриття вчені, саме тут криється плід, що наснажує до одержимості як Поетів, так і всіх ознаменованих духом творчої самодостатності, духом незламності у вирі вселюдського бедламу і безнадії.

Тименко навряд чи задумувався над тим, звідки «воно» йому приходить, а, думається,воно йому, як здебільшого приходить творчим особистосям, звідти, зі сфер, яких Франко називав «зверхнім світом» і переважно посеред ночі. До речі, ніч і море у Тименка так тісно переплітаються, що іноді не піддаються роз’єднанню, ніби являють собою одне ціле. І не тільки. Через образ моря, тундри, через вітер, через сновидіння, через сніги, верби, латаття, через все, чого сягає слух і зір, ми чуємо в його молитві… «Довго йду. Скоріш не йду, а віюсь, Віюсь вітром і водою ллюсь І на Землю вічності жаліюсь, І на Землю вічності молюсь»…

Молитва у його творах просновується лейтмотивом. Але мусимо зазначити, що жодна із його молитов не торкається загальноприйнятого церковно-християнського ортодоксу. Його ортодокс – язичництво і зокрема Перун, Купала, Ханна-Хіна, але аж ніяк не Єгова, не Ісус Христос. Він лише раз оприлюднює Христа в момент його розп’яття і ставить його поруч Будди. Як він насправді ставився до тієї, чи іншої релігії – ми не можемо судити, оскільки в текстах цього не проявлено. Однак вже те, що «Україна обирає втомленого Бога», а втомлений Бог не хто інший, як за його потрактуванням – Перун, проливає світло на його, хай і віддалену і все ж приналежність до періоду передхристиянського. Він переплавлює коріння древності, і ми бачимо його Купалу і Перуна не тільки в обіймах часу охрещення Аскольдом, чи Володимиром Держави Київської, але в напрузі сьогодення.

Людей із запитами духовного у процентному відношенні сягає на землі, де мешкають мільярди, ледве п’яти–шести відсотків. Ті малюсінькі відсотки, якщо вони не завищені, свідчення того, що на вчених, поетів, композиторів, мистців, мислителів наша мати Земля не вельми щедра. Чим коштовніша річ, тим вона рідкісніша і дорожча. На сьогодні ми можемо засвідчити, що наш ареал не спустошили лиховісні століття, чи й тисячоліття і «зверхній світ» про нас не забув. Незважаючи на те, що з приходом християнства було знищено нашу споконвічну цивілізацію, на її місці зародилась нова. У надрах нації не згасло полум’я духовності. І навіть часи найтемнішого сталінізму не змогли його погасити. У нас не перевелися справжні лицарі і мужі. Вони були, вони є, вони будуть. Саме на симоненках і тименках, я певен, виховувалась наша вже легендарна Надія Савченко і тисячі добровольців, які захищають обрану Волю без вказівок, та напучувань верхніх ешелонів влади. Вони взяли зброю в руки і, незважаючи на зраду верховників, на те, що було заздалегідь уготовано Іловайський котел, захищають мужньо нашу державу. Бо не той козак, що поборов, а той, що вивернувся. Але на той час, коли жив і творив Тименко, було далеко не так. І чи не від того у Тименка такий надрив, такий гнітючий розпач при вході у річище невигойної кривди, яка заполонила собою все довкілля і розкрила перед ним безодню страждань, яку він передає у творі «Я люблю, коли приходить море». У цьому творі окремі думки Тименка перегукуються з Симоненковими. Інтонація і ритмомелодика у цих творах майже тотожна, а окремі рядки, навіть строфи ніби віддзеркалюються од віршів Василя, правда, з певними неадекватними нюансами.

Взагалі образ моря варіюється поетом широко. Воно настільки властиве його творчості, що здається він все життя прожив поміж морськими фауною і флорою, підвоними течіями і рифами. Звідки це? Чому саме море замінює йому сушу? Ключ, можливо, таїться у творі «Таємничість моря». В цьому тексті він наголошує:

Твоє нутро найфантастичніших уяв колиска,
Не осягнути того, що проходить,
Можна тільки осягнути інколи те, що йде від нас.

Книга Тименка має незвичну, екстравагантну назву. Титульна назва «Вулиця мертвого сонця» не може сприйматися, як щось живе, рухоме, діюче. Навпаки, вона несе в собі повне закостеніння, від неї тягне холодом, ні, не просто холодом, а холодом мертвим, якимсь вічним мороком. Ця назва позбавляє читача рухатися вперед. Вона в повному і безвихідному куті. Чи можна погодитись із такою назвою? Справді, тогочасна реальність мала характер майже повної безвиході. Але в такому випадку уже треба було зупинитись, зупинитись в своєму абсолюті. Проте цієї «аксіоми» сам автор не дотримувався. Він творив і творив повносило, творив так, як йому диктував «зверхній світ» і його власна совість. А через те він не замкнувся в порожній шкарлупі «мертвого сонця». Він пише впевнено «Діалог на вулиці мертвого сонця».

Книга віршів автором статті лише проглянута. Лише проглянута – не прочитана уповні, а потім скорочена втричі. Для того, щоб її прочитати, треба було б розпочати читати знову, але вже з кінця, а потім із посередини, і йти водночас в два крила, і перебирати кожну пір’їну, а потім дивуватись тим, що так нічого і не відкрив для себе і знову розпочати – вже вкотре – продовження читання цієї книги у якомусь ніби давно знайомому, і все ж новому вимірі. Ніби знову та сама птиця, та сама, але чомусь вона вже у полоні вод, та й і самі води ті самі і нові – все те саме, – лише, – а що лише? Куди, читальнику, нас завів кладкою поет? Що він нам запропонував нового? Нові лабіринти? Але ж ні, лабіринтами назвати те, що перед нами, те, куди ми потрапили, знов-таки не виходить. Не дістатись нам того, що виснував Поет зі змислів, які навальною стіною вод з усіма припустимими і неприпустимими своїми світами і позасвітами, своїми протуберанцями щупалець занурюються в твою пустель духовності, в пустель духовності бездуховної, в пустель скрушної у своїй нескрушності і безсмертної смерті, щоб знов жити для і в ім’я смерті для воскресіння. Ось воно, нове слово невідворотності усіх потаєн. Злиття всього лише в словах, всередині яких безмір порожнечі окрім літер, які обрамлюють ті слова, і вже обрамлені у пустоту літер, а вона, та пустота, кидає тебе із безодні в безодню, ніби ти потрапив у вир живодайної смерті, яка грається з тобою, і ти, вхопивши ковток свіжого повітря, хочеш в радості своїй вигукнути: – це світ романтики! – як тут же потрапляєш у пащу невідомого, бо віднайти в будь-якому словнику, через який термін витягти на світ Божий ту чи іншу дію – безнадійно, так само безнадійно, як безнадійно шукати у словниках слова «спесива», яке ввів свого часу до свого словника Котляревський. Хай «добрим серцем не спесива» не несе нам якоїсь певної і зрозумілої еквівалентності, але ми співаємо сотню років незбагненну «нісенітницю». Співаємо і захоплюємось кожен раз по-новому, не вникаючи в означення тексту. Така вже наша мова. Така вже наша поезія.

Ні, подібна поезія не могла увійти в обіг радянського літпроцесу. Там сиділи придворні кремлівські цербери на кшталт Санова, через око якого жоден, справді, художній твір, не міг побачити світла очей читача. А доля рукопису Тименка взагалі огорнена таємницею, та ще більш огорнене таємницею його зникнення. Що відбувається у нас, на благословенній землі України – годі збагнути,– то ж чому ми маємо дивуватися і подивовуватись художньому слову-з’яві, яке означується через прихід із «зверхнього світу»? Чи винен той чи інший поет в тім, що він побачив те чи інше явище не таким, як його сусід, з яким вони були в ту мить разом? Чому Дант водить нас пеклом, чистилищем, раєм, і ми не дивуємось, а вивчаємо і століттями захоплюємось ним, хоча знаємо, що то лише вимисел, а от коли появляється у нас свій Дант під прізвищем Тименко, ми не можемо його не тільки прийняти і таким чином відкрити йому ширший шлях до нових творінь, а хоча б опублікувати. Може б хтось та прочитав…

Йосип Мандельштам поставив ім’я Блока в один ряд із Данте, напевне лише за те, що той писав деякі твори терцинами.

Тименко не писав терцинами. Його стиль просто невловимий. Він був у своїй природі, у тій природі, яка не піддається жодному казенному стилю. Саме тим він і цікавий, саме в цьому руслі він неординарний, саме тим він постає перед нами незбагненно виваженим у своїй невиваженості. Це природа його, лиш йому притаманна, і ми його сприймаємо таким, як він є, або ж, не погодившись, – відходимо. Це наше право. Таке саме право, як і його право творення, тому закликати до читання книг Тименка недоцільно. Читач прийде до нього, можливо, тією самою «нескінченою кладкою», якою автор йшов до своїх десяти пісень, аналогу яким я не знаю. Він міг читати яку завгодно філософію, у нього міг бути який завгодно учитель, але писалось йому тільки після звільнення від настанов учителя і від прочитаного. І якщо йому хтось може закинути, що він алогічний у своїх творах, то на цей закид існує неспростовний аргумент. Хіба логічно народжуватись для того, щоб померти?

Щодо процесу народжуваності-смерті, то упродовж всіх десяти пісень вони варіюються настільки умоглядно по-новому, що як народження, так і смерть вживаються і живуть своїм життям, своєю трепетністю зі сміхом і плачем, з усім тим, що ми переживаємо упродовж усього життя.

Так, справді поема позбавлена сюжетної лінії. І не тільки. Вона позбавлена і повнокровного героя, як от хоча б провідника (Вергілія), або й свідка і ілюстратора всіх подій – самого Данте – у «Божественній Комедії».

Все зафіксоване на землі втрачає свою силу у «зверхньому світі» і повертається туди не в адекватному, а в допрацьованому, переробленому, а може і в зовсім іншому, далекому не тільки від адеквату, а й еквіваленту. Природа творчості в основі своїй іде по висхідній, хоча в процесі вона має свої під’йоми і падіння. Багато що залежить від попиту. Чи міг би збутись Шекспір, Софокл чи Сервантес нині? Питання риторичне. Але їхні твори не менш актуальні нині, аніж були в часи написання. Христос не писав, і тому залишився, очевидно, у переосмисленому виді. Те саме можна сказати і про Гомера. Поема «Панорама вічності» має десять пісень, зі своєрідним прологом «Перша пісня людини» і епілогом «Остання пісня». Думаю, що ця поема є вершиною всієї творчості Поета. Хоча вона підпорядкована стихійній лінії всього попереднього доробку. Читаючи поему, відчуваєш потужну конденсацію і гармонію рефренності перехресних моделювань. Він не сумнівається в доцільності постійних повторень і імпровізацій. Чомусь вона, як на мене, ототожнюється з операми Вагнера, особливо з аріями у виконанні Соломії Крушельницької. Незрівняна, а може і недосяжна потуга з постійно трагічним акцентом, в ній присутні вершинність і неприступність, а разом з тим, і підніжна миттєвість: воно ж ось тут, ні, не просто тут. Воно в мені і через мене і вже мені самому недоступне. Воно влягається природно в твоє єство. Це справа честі справжнього мистецтва. Це вічні пошуки і вічні недосяги:

Мені твоєї ласки дуже треба,
Як треба лукам відданість трави.

Або:

Самотня ти, як нелюдимий табір,
А я самотній, як забута пісня.

І далі перегук зі своєрідним заповітом В. Симоненка.

Я перший раз на превеликий подив
Лечу в краю неполонених явищ
Химерна гра загубленного щастя
Пливе назустріч обрисам тіней,
Яка можливість радості віддатись,
Але політ не бажано сповільнить.
Я мить п’янку здобуду ще натомість,
Я добре знаю, що летіть без спину,
Аж доки сни мої не повернулись
З людського плину.

Ця віра живо нагадує написане Симоненком 29.10.1963. Василь одійшов 13.12.63, і можна вважати цей вірш заповітом, але не просто заповітом перед очі людей, а заповітом перед самим «зверхнім світом», звідки йому упродовж всього короткого творчого шляху доходило і він його доносив до найбільш упокорених, заблуканих і знедолених. Ось заповіт Симоненка:

Заграє смерть іржавою трубою,
Та я, забувши, що минає строк,
На край світів блукати за тобою
Піду у жовтій куряві зірок.
Піду блукать по всесвіту широкім,
Незваним гостем побуваю скрізь
І десь знайду невблагану, жорстоку
Тебе, богине радощів і сліз.
І під шатром розписаного неба
Я поцілую очі твої злі, –
Візьму я все, о блуднице, від тебе,
Чим ти людей обходиш на землі.

У жодному випадку не можна ототожнювати і паралелізувати цих дивовижно вистражданих відчуттів двох таких однорідних і водночас різних поетів. Ці твори знаходяться в площині протесту. Протесту супроти страшної і невиліковної від страху і паніки дійсності, тієї дійсності, яка переслідує нас від першого і до останнього подиху.

Оцінки в деталях ця поема заслуговує на цілий том, і це не входить у плани автора. Бо, як би йому не хотілось її одягнути в якусь, хай найдорожчу тогу, всеодно без прочитання самої поеми читач буде подібний до того, хто позбавить себе оглянути залу величної і прекрасної споруди, а вдовольниться хіба-що витонченими підпорами колон у вигляді каріатид. Тому насамкінець наголошую: за все пережите в стражданнях, у всьому тому, чим наділене людське життя і перепущене через центральну нервову систему, скажемо словами Поета, який не тільки не втратив на сьогоднішній день актуальності (справжнє завжди актуальне), а набув і легалізував неперехідність ним створеного. Настає час входження в потік вселюдського поступу, і через те Поет переконаний: « Каравани прийдуть і осудять. Каравани відомстять за мене».

Каравани – це постійний і безкінечний Рух. Рух в усі сторони водночас, рух невпинний, рух істини і рух істинний, рух такий, який не має меж і якому суджено постійно перебувати в полі зору Читача…

P.S.

Працюючи над цим матеріалом, я весь час ловив себе на думці, чому Іван Світличний ніяк не відреагував на Явище-Тименко. Не могло такого бути. Адже через Світличного проходила вся вартісна поезія України. І я звернувся до книги спогадів про Світличного «Доброокий». На останніх сторінках у ній подано ілюстрацію імен, що так чи інакше зафіксовані у текстах авторів. Я був приємно подивований тим, що Тименко таки не був обійдений увагою Світличного. Лікар М. Плахотнюк згадує, що Іван Олексійович Світличний у 1963 р. виділив на робітничій студії із поміж інших студійців Тименка. А те, що між ними не зав’язалась літературна близькість можна хіба припустити… Але припущень я боюсь. Все, думаю, було в руках самого Тименка, бо Світличний ішов усім назустріч і всім подавав руку.

03.01.2016
Шубранець