Єщенко М. Поговори зі мною : [оповідання] / Марина Єщенко. – Київ : Поліграфсервіс, 2015. – 239 с.
Богдан ридає:
– Не розказуй, не розказуй далі, будь ласочка!!!
– Та чого там, ти ж сам просив!
– Не треба! – завиває малий.
– Не плач, це ж казка, а в казці…
Богдан, схлипуючи, але вже не так голосно, визирає з-під ковдри:
– …має бути щасливий кінець?..
– Ну, майже. Старший брат прожив ще десь із сорок днів і помер своєю
смертю – совість замучила…
Марина Єщенко “Богдан і вовки-сіроманці”
Якщо створений письменником художній світ має триматися на трьох китах, то такими деміургійними рибами і світовими стабілізаторами у прозі Марини Єщенко є абсурдизм, психологізм та реалізм. Навряд чи саме такий сенс вкладала Євгенка Плужник у малюнок на палітурці її авторської прозової збірки, проте зображені на ньому в міру агресивно налаштовані до заковтування гачків угорі “риби-ракети” і силует ліричної героїні одного з оповідань (“Поговори зі мною, Колю”) перед дзвінком-вимикачем, назву якого винесено у заголовок усієї книги, вдало їх підкреслюють. Вміст “ракето-риб” відповідний: отруйні гриби – абсурдо- і галюциногени, багатовимірне екзистенційне відчуження глухого-божевільного-маргінала, замкнений у клітку світопростір-в’язниця, хоч і з відкритою перспективою підйому.
Попри заявлену на сайті avtura.com.ua першу рубрику в характеристиці змісту книжки – “чорний гумор”, як і акцентування автора передмови до збірки “Принцеси і дині” Михайла Бриниха на цьому художньому аспекті, спроба контекстуалізувати прозу Марини Єщенко виведе уважного читача не тільки до постмодерних деструкцій та відносностей, а також у простір ранньомодерних неореалістичних пошуків М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, І. Франка, В. Винниченка, з окремими маячками-вітаннями від А. Чехова і М. Гоголя, імпресіоністичними замальовками у стилі Миколи Хвильового, всюдисущим привидом “дідуся Фройда” та філософів-екзистенціалістів. Деякі твори алюзійно вказують на безпосередній діалог із прозою кінця ХІХ ст., як новела “Усім новинам новина”, котра вже самою назвою зухвало прикликає у думки новелістичні відкриття В. Стефаника: “Новина облетіла все село: Янка Куциха продала свою дочку”. Щоправда, події у творах сучасної авторки розпочинаються на тому місці, де реалісти і модерністи завершували. Трагедія й драма тут тратять на унікальності, пропускаються через кілька інформаційних фільтрів-каналів, і врешті виявляються не найрезонанснішими з-поміж інших, а всього лиш черговою порцією інформації серед суцільного потоку повсякденних новин.
Психологізм, різні відтінки іронії, задивленість і наче б загіпнотизованість виглядом та запахом соціальних виразок (дітовбивство, перервані вагітності, інверсовані ґендерні ролі, цинізм і подвійні стандарти у фаховому житті, споживацький паразитизм, подружні зради і т.ін.) – важливі смислові домінанти цієї книги. У новелах, об’єднаних у перші три розділи “Сім’я”, “Дівчатка ніколи не здаються”, “Немиті сливи”, – абсурдистські гротески і чорний гумор видаються лише гострими приправами до гнітючих, реалістично типологізованих ситуацій та характеристик героїв. Авторка з азартом патологоанатома видивляється у реальному світі відразливі, подекуди кримінальні факти, після чого натхненно і з тверезою безжальністю розтинає змертвілі душі їх творців та учасників. Тому в окремі моменти книга видається колекцією перверсивних фото, на яких межа поміж людською слабкістю і збоченням настільки ж хитка, як і в глядача між жалощами і співчуттями та відразою до побаченого. Зрештою, на звороті палітурки зрезюмовано цей авторський вибір і мистецьку позицію: “Часто письменниця вдається до поетики абсурду і гротеску, щоб підкреслити нікчемність нашого життя, показати речі, до яких ми звикли, як безглузді й неприпустимі. Що ж, інколи для цього доводиться вдаватися до заборонених засобів – створювати негероїчних героїв, а справжніх героїв залишати поза кадром”.
Генеративну основу сюжетів багатьох новел склали викривлені психологічні факти – акцентуації, нав’язливі ідеї, задавнені психокомплекси чи родинні та навіть родові травми. Кожен окремий твір нагадує точковий удар-постріл, який викриває одну важливу, хоч часто дрібну чи дріб’язкову людську рису і відлунює згодом у ряді аналогічних чи градаційно наростаючих конфліктних ситуацій, часто відцентрово розширюючи своє поле впливу із одного-двох персонажів на цілу соціальну групу чи все суспільство. Особливо виразно прочитується ця авторська стратегія у новелах розділу “Сім’я”. У кожному з цих творів читач потрапляє в поле нав’язливого впливу на героя якогось потворного минулого, що травмує, продовжує діяти в актуальному вимірі й потребує звільнення. Способи позбування від того минулого варіюють від гротесково перебільшеного стирання-вимивання плям (своєрідний постмодерний аналог рецепту “вичавлювання із себе раба” від А. Чехова) і психодраматичного програвання травмівних ситуацій в теперішньому часі – до зваги чинити моральні переступи і злочини з наміром позамітати сліди.
Роль ірраціонального фатуму найчастіше виконує у новелах Марини Єщенко асоціативний ряд понять “село – сім’я – мати”, які у традиційно сільській і землеробській українській культурі мали б позначати сприятливе середовище, рідний питомий простір. Проте будь-яке “материнське середовище”, що асоціюється із традицією, сталістю й незмінністю, у цій авторській збірці постає агресивним, загрозливим і небезпечним. Незмінно актуальну в українській літературі, починаючи з початку ХІХ ст., колізію взаємодії міста і села – як різних аксіологій і культур – Марина Єщенко вирішує у модерному і постмодерному ракурсах, без жодних хоча б пейзажних замилувань, у дусі Шевченкового “Село – і серце одпочине…”. Вироки і звинувачення лунають прямо, однозначно і без натяків на компроміси: село безжалісне, “воно не прощає і не забуває. Ти оступилася, а твої внуки передаватимуть у спадок своїм дітям зневажливі погляди в спину. Ніщо так не вбиває, як село. Люди все про тебе знають. Вони завжди готові засуджувати, випекти на тобі тавро. Ти ніколи не почнеш життя спочатку, бо старе ніколи не відпустить. Село не дозволить, щоб ти встала з ями, у яку ненароком упала…” (С.13). Це образ симптоматичний – як символ пам’яті про травматичний досвід і фатальну незмінність, місце, у якому будь-який соціально-психологічний негатив консервується навіки. Жодна еволюційна спіраль не завихриться в цьому пекельно-стабільному сільському часопросторі, а кожна помилка обернеться соціальною обструкцією і символічою прижиттєвою смертю-виключенням індивіда. Більшість персонажів збірки є вихідцями з села – і це діє майже кармічно, бо хоч чимало з них давно покинули рідні домівки, проте село так і не виїхало нікуди із їхніх душ, визначаючи в місті жорстку боротьбу за виживання, обмежені інтереси і примітивно-споживацькі цінності.
Дія селянського фатуму як чинника традиціоналізму та незмінності споріднена зі спадком пострадянським і постколоніальним, які у комплексі призводяться до розмаїтих соціальних химер і деформацій: конформізму, вірнопідданства, демагогії (“Схожі”, “Кафедральне”, “Золота дитина”, “Кримський бабай”). У новелі “Схожі” конформізм показано як запоруку соціальної і психологічної патології. Важливий штрих до біографії головної героїні: “Мені забороняли отримувати двійки й трійки, але дуже боялися, коли я починала приносити лише п’ятірки. Тоді мама з татом довго перешіптувались у своїй кімнаті. Мама плакала, а татко нервово стукав ручкою по письмовому столу.
– Доню, – говорила розімліла матуся, – ти маєш бути як вони, повністю схожою на них… Щоб ніхто не відрізнив…
(…) Будь такою, як усі. Щоб глянув отак на ваш клас – і ти не вирізнялася з-поміж інших… Щоб у списку, де твоє ім’я, воно не кидалося в очі… Ось так, дівчинко моя…
” (С.27). Послідовно культивуючи прагнення бути “як всі”, не вирізнятися і мислити виключно стереотипними формулами, забезпечує героїні своєрідну соціальну адаптацію в дорослому житті і врешті вбивство власних, народжених поза шлюбом дітей.
Найвиразніше закцентована в книзі Марини Єщенко проблема інверсії ґендерних ролей і стереотипів тісно переплітається із двома іншими фатальними чинниками – матір’ю і родиною. Розробляється ця тема на всіх стильових рівнях і регістрах, демонструючи у підсумку невтішний для патріархальної свідомості результат: єдина незамінна функція, яку здатні виконувати чоловіки, суто фізіологічна – забезпечувати жінці сім’я для виношування і народження дітей. Інші традиційно асоційовані із чоловіками риси (сили, ініціативності, фізичної та інтелектуальної переваги, емоційної стриманості та виваженості), як і соціальні ролі (батька-годувальника, голови родини) – у глибокому занедбанні. Та самим занедбанням цих властивостей чоловічих персонажів Марина Єщенко не обмежується. Це соціальне відхилення набуває гіпертрофованої компенсації через розвиток традиційно “чоловічих рис” у представниць протилежної, т.зв. “слабкої статі”. Закон соціального і психофізіологічного збереження енергії діє із невблаганною логікою і силою. Те, чого бракує чоловікам, жінки розвивають, відрощують і здобувають у собі – м’язи, здатність утримувати родину і чоловіка, сильну ініціативно-активну позицію у взаєминах і под. (“Відомстила”, “Революціонер”, “Токсикоз”, “Тривога”, “Імпотенція”). Тема вагітності й пологів озивається в багатьох новелах, феміністськи акцентуючи природну жіночу потенцію. Проте часто життя дітей несумісні із життями матерів, які переривають вагітність (“Пляма”), чи вбивають їх одразу після пологів (“Схожі”), чи позбуваються від небажаних хворих дітей (“Сім’я”), чи співіснують в межах одного житла, майже не контактуючи з ними (“Революціонер”). Нерідко діти передчасно стають сиротами, бо матері рано йдуть із життя (“Татусь-брехунець”, “Осінь з Настиної торби”, “Відомстила”). Синтезуючи в собі функції й риси чоловіків, жінки у новелах Марини Єщенко часто набувають монструозного вигляду фалічних матерів, жінок каструвальних та упиричних, сягаючи піку в гротескових образах фіктивної вагітності і пологів від чоловіка-імпотента (“Імпотенція”), жагучого поїдання чоловіка в пориві любощів (“Дівчисько й цукровані кульки”), чоловічої безхарактерності і навіть чоловічого токсикозу, який нагадує токсикоз вагітних (“Білий-білий сніг”, “Токсикоз”, “Тривога”).
Хоч персонажі подекуди зважуються чинити спротив обставинам, вириватися із зачарованого колообігу своїх родинних та соціальних карм і сансар, вийшовши за рамки нав’язаних їм ролей і соціальних очікувань, – найчастіше цей бунт завершується поразкою, яка в залежності від емоційної тональності конкретного твору передається обставинами або реалістично-драматичними й екзистенційно безвихідними (більшість творів із розділу під заголовком “Сім’я”, “Правда”, “Немиті сливи”, “Соняшникове насіння”), або курйозно-гротескними із домінуванням комічного начала (новели з циклу “Дівчатка ніколи не здаються”, а також “Татусь-брехунець”, “Імпотенція”, “Токсикоз”, “Тривога”, “Золота дитина”, “Єгор і його воша”, “Віра й холодець”, “Ахіллесова пята”, “Гриби із зеленого ящика” та ін.).
Бунтівні спроби нагадують читачам, що десь, поза змодельованим авторкою світом, існує-таки вимір гармонійніший, із більш здоровими й вітально-гуманними цінностями, хоча б як примарна альтернатива, до якої варто шукати шляхи. Крім почварних героїв, на зразок безробітного представника т.зв. “диванної сотні”, якого утримує дружина (“Революціонер”), що без кінця й краю потопають у відразливій “твані побутових дрібниць”, десь вирують справжні події, хоч учасники тих подій, справжні герої (образ сина згаданого персонажа, який виносить спорожнені батьком і матір’ю скляні пляшки з-під пива на майдан для виготовлення “коктейлів Молотова”) лише побіжно згадуються. Іншою стратегією подачі інакшого героя є оцінювання його із позицій цього дисгармонійного світу як постаті екзотичної, непристосованої й неспроможної оборонити себе – як героїня новели “Немиті сливи” Настя, що своєю безборонною довірливістю та доброзичливістю нагадує тип, виведений А.Чеховим в оповіданні “Размазня”. Прагнення відповідати ідеалам на рівні вчинку містить у собі загрозу, бо оточення аж ніяк не схильне коректно ставитись до таких “втілених ідеалів”, унаслідок чого ідеальні прагнення заземлюються, а то й усіляко принижуються, стаючи об’єктом кепкувань. Проте навіть героїня новели “Ахіллесова пята”, хоч і належить до категорії дівчаток, які “ніколи не здаються”, таки виношує десь “дуже глибоко” у своєму серці мрію: “Того ж літа Світлана Олексіївна взялася будувати замок, який їй марився ще з дитячих літ: з баштою, як у казках, де сидітиме вона – принцеса – і виглядатиме свого принца” (С.225).
Пошук ідеалу та незнаходження його, самотність та екзистенційна нудота провокують героїв до психологічної втечі – звідси мотив риби і шизоїдного розщеплення особистості (“Псевдо-Я і нікого більше”, “Осінь з Настиної торби”, “Єгор і його воша”), прагнення глухонімого буття чи й створення власної альтернативної реальності, подарованої станом психічного розладу (“Поговори зі мною, Колю”, “У кафе”). Ця схильність до умовної образності найсильніше заявляє про себе в останньому розділі книжки “Гриби із зеленого ящика”.
Коротко, сильно і… дотепно пише Марина Єщенко. Жанр психологічної новели у більшості творів відпрацьовано бездоганно. Насичені подіями і діалогами концентричні сюжети, які грайлива авторська уява здатна розпочинати щоразу із найнесподіванішого місця – кульмінації, розв’язки чи кількох розтягнених ліричних заспівів, – щоразу бентежать несподіваністю поворотів, не дозволяють книжці стати монотонною і зваблюють углиб текстів аж до символічного самогубства наратора у заключній новелі “Авторе, помри”. Сміх звільняє, дозволяє гратися з потворним і смішним, безглуздим і небезпечним, – даруючи надію, що ця епоха не-героїв минеться як вікові психічні комплекси чи сезонні хвороби, а письменниця Марина Єщенко, чия збірка “Поговори зі мною” була відзначена минулоріч у рамках проекту “Перша книжка автора” поміж інших 15 книг-переможців, відібраних видавничою Радою при Департаменті суспільних комунікацій КМДА, утримає за собою впевнений статус нового жіночого голосу в сучасній українській прозі.