У 2015-му році світу було представлено особливий фільм, один з небагатьох, який можна назвати якісним сучасним українським фільмом. Українським «до мозку кісток», мистецьким і прекрасним, геніальним, наче у режисера вселилася душа Довженка, і результатом стало народження «Польоту золотої мушки».
У стрічці не варто шукати сюжету. Його немає. Але є життя, соковите, яскраве, коротке, у чомусь безглузде, у чомусь глибинне. Фільм являє собою вінок, замкнене коло з незмінними станціями «Народження», «Весілля», «Смерть». У ньому дія переплітається з роздумами юної оповідачки, яку тато називає Микола, бо дуже хотів мати сина, а натомість має двох дочок: Миколу і Штефана.
За жанром «Політ золотої мушки» – українська наївна комедія. Щоб показати життя таким, яке воно є, режисеру довелося трішечки згустити фарби, що зумовлено часовими рамками. Комедійність досягнена завдяки правдивості. Люди зображені людьми. Не рафінованими, очищеними інтелігентами марки «П» (аналогія з соняшниковою олією), а живими, простими, грішними, з своїми дивацтвами, вигодами і ґанджами.
Перший епізод про футбол. Та насправді він не про футбол, не зовсім про футбол, а про те, як запальний воротар у боксерських рукавицях ніс свою дружину на руках до лікарні народжувати. А через те, що бик захищав Марійцуню від залицяльників, був змушений зупинитись експрес «Київ-Берлін» і мало не розгорівся міжнародний скандал, бо іноземного посла було покалічено.
Події течуть, напливають одна на одну, набігають хвильками, переплітаються, тягнуть за собою інші події, і в цьому всьому ніяк не розбереться прокурор. Розібратися може тільки юна оповідачка Микола. Вона дивиться на все спокійно, поважно, бо багато знає – їй все розповів Дзідзьо.
«Вітер віє, повіває. Дзідзьо вмер, його немає». Микола знає, де є пекло; знає що, щоб чоловік був вірним, то треба його перевести кладкою через воду і при цьому тричі зупинятися і кланятись на три сторони; знає що брехати негарно; що найкраще кіно в небі між хмар; і що життя схоже на політ золотої мушки над вогнем – воно таке ж коротке і солодке, «як цукорок на паличці». Життя треба їсти поволі. «Хто каже, що життя тяжке і гірке, той почав його їсти не з того боку».
Фільм-катарсис. Веремія людського життя, битва за вигідне розташування під сонцем, за любов, і за спадщину завершується очищенням через вогонь. Дідова хата, яку він, перебуваючи при здоров’ї і повній свідомості, відписав у заповіті половину товариству «Просвіта», а половину – Канадській амбасаді у Львові, згорає дотла після удару блискавки. Сміх і легка меланхолія.
Якісне, фантастично-красиве кіно з чудовим музичним супроводом – перлина у поки що такій благенькій короні українського кінематографу.