Швець Алла. Жінка з хистом Аріадни: Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному та творчому вимірах: монографія / Алла Швець; Інститут Івана Франка НАН України; Лекторій СУА з жіночих студій; ВГО Союз Українок. – Львів, 2018. – 752 с.
Du bist die Ruh,
Der Friede mild,
Die Sehnsucht du
Und was sie stillt.
(…)
Fridrich Rückert
Ім’я, культурницька діяльність, загальна постава речниці українського фемінізму і художня творчість Наталії Кобринської відомі широкому загалу. Проте, як і багато інших українських громадських діячів та літераторів минулого, вона потрапила в типовий для нашої колонізованої культури сюжет, коли відмінні ідеології абсорбують чи вихолощують вітально-екзистенційні сенси не лише з життєпису, але й із залишеного творчого спадку, підпорядковуючи їхню рецепцію певному стереотипу, схематичному образу, змодельованому на певному історичному витку із виразною утилітарною метою. Саме унаслідок таких стереотипізуючих спрощень виникли в нашому культурному просторі оті всім звісні й далекі від реальності формульні означники «гірської орлиці», «великого Каменяра», «доньки Прометея», «батька Тараса» тощо. Так і ім’я Наталі Кобринської асоціюється насамперед із її громадською діяльністю як організаторки жіночого руху в Галичині, ініціаторки створення «Товариства руських женщин» у Станіславові та співупорядниці жіночого альманаху «Перший вінок». Літературна ж творчість її помітно відійшла в тінь її власної громадської діяльності, унаслідок чого сприймається здебільшого як заняття другого порядку після її феміністичних ініціатив.
З іншого боку, бути жінкою в літературному процесі Галичини під кінець ІІ половини ХІХ ст. – то неабиякий квест, авантюра і життєва драма водночас. Бо тут така авторка від початку приречена була виборсуватися-вивільнятися із безлічі зачарованих кіл, освячених традицією, «жіночим вихованням» та ретроградними позиціями навіть найпоступовіших чоловіків поміж тогочасного «українського парубоцтва» від літератури та усіляких громадських ініціатив. Понад цим творчо-особистісним дискурсом тяжіла ще й загальна для всіх неволя національна і соціальна – народитися в родині провінційного панотця, репрезентанта і захисника прав русинів – найбільш упослідженої частини людності на теренах цісарської Австро-Угорщини. Тут небагато зарадили і небуденна врода, й інтелектуальна жвавість, і виразна особиста амбітність, і талант літераторки. Тому її творчість на всіх етапах видається затіненою більш яскравими чи кількісно продуктивними авторами. Насамперед, Іваном Франком, стосунки із яким так і не здобулися на належну паритетність і симетрію, хоч саме з його легкої руки та за його видавничої і редакторської підтримки виходять друком її перші літературні твори («Задля кусника хліба» (1884, «Зоря»), «Пані Шумінська» (1887, «Перший вінок»). Підтримавши на початку і ввівши Кобринську в літературу, Франко водночас фатально запрограмував її подальшу літературознавчу рецепцію на фемінізмо- і реалізмоцентризм та несприйняття її як постаті перехідної (зрештою, як і він сам), а за обставинами свого життя та особливостями психоукладу схильної до декадансу, містицизму та глибинної психологізації власного письма. Тому належачи за віком і часом приходу в літературу до «покоління Франка», в останні роки ХІХ ст. Кобринська ціннісно і своїми новітніми стильовими пошуками виламується із заданих цим поколінням парадигм позитивізму, соціально-політичної тенденційності літератури, однозначної раціональності. Проте й поміж письменників нового ранньомодерного покоління (Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Леся Українка тощо) її голос пролунав уже занадто невпевнено і залишився майже не поміченим. Хоч варто відзначити, що на тематологічному рівні її проза дуже суттєво інспірувала творчість Ольги Кобилянської, і ці впливи заслуговують на окрему розмову.
Фатальну роль у подальшій однобічній рецепції творчого спадку Наталії Кобринської, зокрема вже й нашого часу, відіграла також втрата або знищення значної частини залишеного нею архіву (колізії, пов’язані із обома заповітами письменниці, її книгозбірнею і творчим архівом, варварське поводження з ними спадкоємців, зокрема Григорія Величка, що був чоловіком її сестри Ієроніми, детально розглянуті в окремому пункті роботи), унаслідок чого дотепер немає повного академічного видання творів письменниці. А оскільки більше схвальних відгуків зустрічала у критиці реалістична частина її творчості, то і перевидавалися якраз повісті та оповідання, написані в реалістичному стилі, а решта прижиттєвих публікацій та неопубліковані за життя тексти так і не знайшли собі шлях до читачів пізніших періодів. Так склалися всі підстави для однобічності, майже трагічної неповноти і штучності того іміджу, якого Наталія Кобринська набула у сприйнятті загалу.
Тому велика монографія, закроєна як докторантське дослідження, безумовно, може цілком претендувати на заповнення цієї лакуни й повносправне висвітлення яскравими барвами цієї білої плями в історії української літератури. Дослідження Алли Швець, на мій погляд, вичерпно реалізує це своє призначення, пропонуючи читачам методологічно модернізовану версію жанру літературного портрета. Це оновлення традиційного дослідницького жанру полягає в створенні повноцінної інтелектуальної біографії письменниці із залученням ресурсів спогадового наративу, автобіографічних та епістолярних саморепрезентацій, унаслідок чого осмислення постаті митця відбувається не в традиційних межах хронологізованого життєпису, а окреслюється його «стереоскопічний ментальний образ та життєтворча історія в руслі сучасної просопографії, для якої важливими й цінними є різновиявні характеристики творчої особистості – психодуховні, візуальні, контактологічні. При цьому духовна сутність письменника осмислюється на тлі його інтелектуального оточення, у фокусі внутрішніх і соціальних консенсусів та протиріч, творчих процесів і світоглядних розмислів» [С. 693]. Така стратегія осмислення творчого шляху, на міг погляд, великою мірою остерігає дослідника від методологічного редукціонізму, оскільки хід думок картографується за пунктами та орієнтирами, що виджерелюють із екзистенційного самоосмислення та самопозиціонування письменниці, як от: генераційний феномен, дух часу, життєва подія, інспірувальний простір, спогадовий наратив, листи, автобіографічний текст тощо. Ця послідовна центрованість на авторській особистості та неповторному стилі її індивідуальності видається дуже виграшною запорукою налагодження адекватного герменевтичного діалогу і виразно демонструє гуманітарні сенси такого інтерпретаційного наближення – бо вивільняє автентичний голос особистості, розкриває «поховані» в епістолярних архівах сюжети, оприявнює латентні двозначності, конфлікти, неприязні, симпатії, матримоніальні наміри, що крилися за офіційно задокументованими подіями: соціальними акціями, виходом книг, зустрічами з визначними діячами того часу.
Дослідницька релевантність яскраво прочитується в самому структуруванні та назвах пунктів першого розділу, у яких чи не в кожному лунає цитата, зронена самою Наталією Кобринською: «вже ніколи не зможу злятися в одно з моєю суспільностею»; «наше українське парубоцтво»; «моє серце – то один біль до своїх»; «я бажала їм дати себе цілу – вони не хотіли»; «з’їли мене літерати, критики та й молоде покоління»; «хата, город, поле і тиха літературна праця»; «боялася старости, недуги і смерти», «у мене велика туга материнства!»; «де льокувати серце, думку і себе саму?»; «мене вже серце не болить». Всі ці самоозначення не випадкові, а сумлінно виснувані із вперше актуалізованого в нашому літературознавстві великого епістолярію письменниці, адресованого до А. Бебеля, Марії Вислоух, Марії Вояківської (у заміжжі – Грушевської), В. Гнатюка, Б. Грінченка, М. Грушевського, М. Драгоманова, С. Єфремова, Ольги Кобилянської, О. Кониського, М. Коцюбинського, Соломії Крушельницької, Пантелеймона та Олександри Кулішів, Лесі Українки, В. Лукича (В. Левицького), Д. Лукіяновича, О. Назарієва, І. Нечуя-Левицького, О. Маковея, М. Павлика, Олени Пчілки, Івана та Ольги Франків, Ф. Ржегоржа, Вільми Соколової, В. Шухевича, В. Щурата, Євгенії Ярошинської. Поза листами систематизовано значний спогадовий дискурс сучасників (Кирила Трильовського, Климентини Попович, М. Лімницького, Ольги та Оксани Дучимінських, Уляни Кравченко, Михайлини Рошкевич, Олени Кисілевської, Софії Дорошенко, Д. Лукіяновича, Т. Окуневського, Б. Лепкого, А. Чайковського, Євгенії Дригинич та ін.).
Широкий засяг опрацьованого епістолярного матеріалу, як і перших критичних відгуків про тексти письменниці в тогочасній періодиці та в передмовах і післямовах до різних колективних видань, їх глибокий аналіз та дослідницькі висновки й коментарі, як на мене, становлять собою найважливішу за обсягом і новизною, найсильнішу та концептуальну частину дослідження. Така стратегія демонструє надуважне вчитування і вслухання в тексти, які перетворюються в екзистенційно прочинені вікна, за якими розкривається неповторне буття Іншого чи Іншої. Тому хочеться особливо підкреслити це сумлінне «зглиблення» (досить часто повторюване і виразне слово в авторському ідіолекті Алли Швець) існуючих документально-біографічних матеріалів, із яких замість дещо штивного і прохолодного образу раціональної письменниці-реалістки, гордовитої вродливиці та символу галицького фемінізму перед читачем монографії постане тендітна і пристрасна, амбітна й мімозно вразлива жінка типу self made, котра великою мірою завдяки своїй лектурі та самоосвіті інтелектуально виросла далеко за межі світогляду панночки зі священицької родини, і на яку у зв’язку з цим спала, певною мірою поза її свідомою волею, місія емансипантки та культуртрегерки в галицькому жіночому та літературному середовищах. Поза драмою родинною, зокрема ранньою смертю чоловіка Теофіла Кобринського, на її плечі спустився хрест аж ніяк не вдячної діяльності культурного сподвижника, неофіта фемінізму та письменниці-новаторки. Діяльність її та інтелектуальний пошук були драматично невчасними і передчасними в тогочасному українському культурному житті, звідки походить трагічна надламаність її загальної психічної організації аж до психосоматичних розладів і хворобливих станів, майже безвихідна самотність, драматична комунікативна відірваність від сучасників, зрештою, декадансова настроєвість творів «смеркального періоду».
На особливу увагу заслуговує також третій розділ «Наталія Кобринська та її інтелектуальне оточення», присвячений вивченню епістолярних діалогів письменниці із провідними діячами її часу та колегами по громадській і літературній роботі – Іваном Франком, Михайлом Драгомановим, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Михайлом Грушевським, Олександрою та Пантелеймоном Кулішами, Іваном Нечуєм-Левицьким. На перехресті усіх цих творчих і людських, письмово зафіксованих контактів постать письменниці вимальовується у всій її світоглядно-психологічній, діяльнісній і творчо-інтелектуальній повноті. Ця опуклість її образу досягається шляхом означення найпроблемніших точок зіткнення, більших чи менших конфліктів, що окреслились у протистояннях поколіннєвих, ґендерних та літературно-стильових. Дослідниця поступово виводить на яв спершу співпрацю, а далі наростання непорозумінь між Наталією Кобринською і галицькою радикальною партією (зокрема, й різного роду творчі та особисті колізії з І. Франком, М. Павликом), внутрішню неорганізованість і розрізненість тогочасного жіночого руху, упередження та світоглядну обмеженість українофільсько-народницької критики (О. Огоновський, О. Маковей, С. Єфремов тощо), що намагалася допасувати її і в рецепції, і в формуванні видань до реалістичного канону, паралельно відмітаючи чи обираючи стратегію замовчування щодо її імпресіоністичних та символістських пошуків. Зрештою, не обійдено увагою також вершини і мілини у стилі мислення, письмі та вчинках самої письменниці (зокрема, хитання поміж цінностями родинними і громадськими чи мистецькими, гіпертрофований страх бідності, надмірно загострена реакція на будь-які форми критики дотичних до її особистості справ, психологічна травма, завдана втратою найближчих людей).
«Задля об’єктивного реконструювання та інтерпретування локальної життєтворчої історії Кобринської, – ділиться з читачем у висновках до роботи Алла Швець, – опрацьовано й систематизовано величезний масив досі невідомих джерелознавчих ресурсів (листів, спогадів, автографів творів), розпорошених по різних інституціях – Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Центральних державних історичних архівах у Києві та Львові, в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського, відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника» [С. 694]. Можна лиш уявити, як непросто було втриматися у цьому безмежному морі листів, спогадів, рукописів і видавничих першодруків чіткого логічного і методологічного курсу. Проте чітко заданий уже в першому розділі роботи, явивши читачеві вичерпний «візерунок цнот», а заодно й біографічну драму письменниці як культурника-новатора, він далі доповнюється в другому розділі визначенням світоглядних констант письменниці – «фемінізм, європеїзм, націоналізм», а в третьому вичерпно вивершується взаєминами й діалогами на тлі доби. Таким чином, перші три розділи дослідження, широко охоплюючи як документально-біографічні матеріали самої Наталії Кобринської, так і комунікативне поле взаємодії провідних культурних діячів того часу, набувають важливого історико-літературного значення, врахування якого суттєво полегшить працю наступним дослідникам творчості письменниці та її співрозмовників та співдиспутантів.
Таке серйозне занурення в документально-біграфічну частину матеріалів належно підготовляє читача до рецепції частини описово-інтерпретаційної, присвяченої аналізу власне літературних творів письменниці. Четвертий розділ попри те, що має дещо менший обсяг, ніж попередня частина роботи, демонструє іншу дослідницьку грань Алли Швець – у виборі доречних підходів до опису відмінних за своїми композиційно-стильовими характеристиками текстів, в уважному поясненні їх на рівні ейдології та іконографії, в чутливості до образних деталей, у майстерності літературознавчої інтерпретації. Твори реалістичного періоду («Дух часу», «Задля кусника хліба», «Ядзя і Катруся»), як мені здалося, подані переважно в описовому аспекті, доповнюючись узагальненням критичних відгуків дослідників попередніх періодів. У творах із домінуванням соціальної проблематики «Судія», «Виборець», «Янова», «Жидівська дитина», «Перша учителька», «Liebesahnung» – акцентуються насамперед прийоми психологізації оповіді. Але очевидно, що найбільше енергії, зацікавлення та духовно-психологічного заангажування викликали в дослідниці тексти з модерністичною поетикою, яким дотепер або не виправдано мало приділялося уваги, або які й зовсім уперше постають об’єктом літературознавчого прочитання. Насамперед, це збірка «Казки» (1904), у яких пріоритетно диференціюється сакральна і профанна топіка та з’ясовуються непорозуміння в критичній рецепції цих творів. Не менш важливим аспектом бачиться містична образність, чи як поетично означено в роботі – «подув трансцендентна» в людській душі чоловіка», розглянуті на матеріалі оповідань «Душа», «Блудний метеор», «Омен», «Св. отець Николай», «Очі», «У вирі»). Жанрові експерименти – фрагментарність, ліризм, композиційні повтори своєрідних лейтмотивів відзначено в «кусниках»-«психограмах» письменниці «Руки», «Відцвітає», «Старий годинник», «Засуд», «Зрадник». Цікавий досвід самоосмислення, наративного осюжетнення власного життя, сповідальності фіксує Алла Швець у текстах «для себе» і «про себе» («Під конець життя», «Скарбонка», «Du bist die Ruh») пізнього періоду життя. Із залученням міфо-релігійних семантичних аспектів розкрито сенси опозиції життєствердної й танатологічної образності у творах, написаних під враженнями від І Світової війни («Свічка горить», «На цвинтарі», «Тихий куток», «Брати», «Полишений», «Кінь»). Особливо хочеться відзначити ці останні пункти роботи, у яких Наталія Кобринська постає письменницею із модерністично маркованим творчим темпераментом, філігранним підходом до оперування магічно-міфологічною та фольклорною символікою, глибокою автобіографічною сповідальністю, психологізмом та рефлексивністю текстового наративу.
З різних причин творчість Наталії Кобринської ніколи не була в мейнстрімі літературознавчих зацікавлень, хоч у пострадянський період, все ж, були намагання вивести її за рамки шаблоново-соціологізаторської рецепції попередніх періодів – у працях П. Арсенича, Надії Гаєвської, Олени Гнідан, В. Качкана, Інги Кейван, Мирослави Крупки, Ю. Кузнецова, М. Легкого, Соломії Павличко, В. Панченка, Марії Савки та ін. Нову хвилю дослідницького зацікавлення феноменом Кобринської викликала проведена 2015 року в Болехові всеукраїнська наукова конференція, присвячена 160-літтю від дня народження. Вміщені у збірнику матеріалів конференції «“Йшла не тільки духом часу, але й перед ним…” Наталія Кобринська та літературний процес кінця ХІХ‒ХХ століття» (Львів, 2015) статті репрезентують новітній дискурс кобринськознавства. Рецензована монографія Алли Швець займе в ньому вагоме системотворче місце. А заголовкова назва праці «Жінка з хистом Аріадни» видається мені означником не лише творчого й людського амплуа Наталі Кобринської, але й обраної дослідницею аналітичної стратегії, не простого пошукового шляху, наслідком якого стало переможне виведення письменниці з лабіринту забуття та неадекватних прочитань, що дозволяє їй зайняти належне місце митця-новатора і модерніста за світовідчуттям у літературному процесі зламу ХІХ-ХХ ст.
На основному зображенні використано фото статуї Аріадни на острові Наксос. Джерело фото: http://www.notasdesdealgunlugar.com/notas-desde-naxos/