Шимон Редліх

Спогади, які варто пам’ятати

Редліх Ш. Разом і нарізно в Бережанах / Видання друге. Перекл. З англ. – К.: Дух і Літера, 2007. – 289 с.

Шимон Редліх (1935) – професор ізраїльського Університету Бен-Гуріона, магістр Гарвардського університету, дослідник історії євреїв Східної Європи. Своє докторське дослідження захищав у Нью-Йоркському університеті.

Пережив Голокост, під час якого його врятували польська та українська родини. До 1945 року жив у Бережанах, до Ізраїлю емігрував 1950 року. Сфера його наукових інтересів – історія євреїв у СРСР, україно-єврейські та польсько-єврейські стосунки, а також осмислення ролі митрополита Андрея Шептицького у долі єврейського народу. Ще 1985 року Шимон Редліх виступив з доповіддю «Шептицький та євреї в часі Другої світової війни». Саме він належав до тих, хто першими почали добиватися присвоєння митрополиту звання Праведника світу.

«Разом і нарізно в Бережанах» – це смілива подорож у минуле, в якому було багато болю, страху, втрат, людського милосердя, повсякденних людських подвигів, перемог, уся краса і велич людини, а також цілковита деградація до категорії нелюдів. Шимон Редліх спробував реанімувати великий багатоквартирний будинок під назвою Бережани, в якому упродовж тривалого часу мешкали українці, євреї, поляки, і який було зруйновано ІІ Світовою війною.

Автор охоплює період з 1919 по 1945 роки, що дає читачеві можливість простежити, як змінюються життя, долі так званих маленьких людей під впливом суспільно-політичних, історичних подій.

До своєї книги Шимон Редліх пройшов складний психологічний шлях, усвідомлення того, що таке дослідження потрібне і йому, і всім тим, хто був учасниками страшних подій взяло гору. У передмові він зазначає: «Намагаючись реабілітуватися після травми, ми часто ховаємо разом із болісними спогадами і ті, які варто було б пам’ятати. Деякі з найдостойніших людей у моєму житті, ті, хто врятував його, багато років були жертвами моєї спроби забути минуле і побудувати нове життя. Пройшло майже півстоліття, перш ніж я зміг висловити свою вдячність Каролю Кодогному, поляку, чия родина постачала нас їжею, коли ми ховалися у зруйнованому Бережанському гетто, і Таньці Концевич, українській жінці, яка дала нам притулок у своєму домі в ближньому селі Рай. Повернення до місць і людей початку мого життя затрималося не лише через Залізну завісу. Крах комунізму полегшив подорож, але перед поверненням треба було також зруйнувати психологічну стіну, яку багато з тих, хто вцілів, спорудили, щоб відгородитися від травматичного минулого».