Слапчук Василь. Книга забуття: роман / Василь Слапчук – К.: Ярославів Вал, 2013. – 368 с.
…я не ставлю перед собою глобальних завдань, я тільки хочу впівголоса виповісти, що коли вже розпочали стріляти, то навіть якщо влучаєш у «молоко», це так само боляче, як і тоді, коли влучаєш у «яблучко»
Василь Слапчук «Книга забуття»
Пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, коли прийде Син Людський.
Мт. 25:13
«Якщо довго вдивлятися у прірву, то прірва почне вдивлятися у тебе» – цей Ніцшевий афоризм навряд чи здатен здивувати когось у часи когнітологічного буму в психології, НЛП, аналізу та формування розмаїтих практик моделювання й корекції внутрішнього світу особистості та засобів маніпулювання масовою свідомістю. Подієве наповнення життя починається у людській свідомості, і лише згодом проектується назовні, провокуючи зіткнення й конфліктні ситуації, чи ж навпаки забезпечуючи індивідові мирне й гармонійне вписування у навколишній світ і соціальний простір. Проте бувають «ситуації навпаки», коли прірва зненацька захоплює людину, вривається у її життя, паралізує волю і здоровий глузд, перемелюючи її душу і тіло, ламаючи, перетворюючи на механічну ляльку, порох, неіснуюче місце, непам’ять… У цих «ситуаціях навпаки» людина неспроможна відреагувати усвідомлено й адекватно, її реакції спонтанні й механічні – наперед задані попереднім досвідом, вихованням, соціальними контекстами та ідеологією.
Яким би не було походження цієї прірви – природна стихія, трагічний збіг обставин чи соціальні катаклізми – у кожному разі вона проектується у внутрішнє життя людини, яку наздогнала, і залишає там пустку – незагойну рану, котра довго й неохоче затягується, легко роз’ятрюється асоціаціями та спогадами, роками завдає фантомного болю і потребує просвітлення-перемоги-позбування-забуття… Час та інтенсивність забування залежать від морально-інтелектуального рівня особистості, її бажання чи небажання миритися із тією незагойною раною та загальних вітальних сил, енергії, волі. Надміру швидке забування ненадійне й неефективне, це задурювання себе на якийсь час, нетривалі стани самозабуття – вони обертаються ще інтенсивнішим болем і безвихіддю. Прірва потребує і вимагає освоєння, прокладання у ній маршрутів, формування мапи, і з’ясування історії взаємин із нею в анамнезі. Тим більше, коли ти не один, а ціле твоє покоління чи соціальна група зазнали травмівного впливу.
Авторська стратегія у романі Василя Слапчука «Книга забуття» асоціюється з образом канатоходця над прірвою. Линва тонка і ворушка, на ній легко похитнутися і схибити – сповзти у стереотипне бачення, ідеологічні штампи, чужі позиції та оцінки, трагічні пози і мілітарні чоловічі понти. Письменник свідомий цих небезпек і безодень брехні, якими у всі часи оточувалася тема війни. Він балансує над власною екзистенційною прірвою – досвідом участі у радянській війні в Афганістані – і тому для нього життєво необхідно не зсунутися із линви, яка судилася саме йому, і зафіксувати саме свій, індивідуальний, навіть унікальний шлях перетину простору над цією безоднею. Йому знадобилося для цього більше тридцяти років, бо Василь Слапчук – автор, народжений війною, оскільки саме військова тема надихнула його на літературну творчість. Військовий обов’язок письменник відбував в Афганістані, служив у 3 батальйоні 66 ОМСБ, що знаходилася у м. Джелалабаді. У червні 1981 отримав контузію, коли БМП підірвалася на міні. Від госпіталізації відмовився, залишившись на бойовій позиції. Під час штурму бази моджахедів в ущелині Тора-Бора (одна із п’яти наймасштабніших військових операцій, що проводилися радянськими військами на території Афганістану 1981 р.) у провінцїї Нангархар був тяжко поранений. Після демобілізації лікувався у шпиталях м. Ташкента та м. Львова. Перша поетична збірка Василя Слапчука має назву «Як довго ця війна тривала». У романі «Книга забуття» письменник зауважує, що з поправкою на його актуальне світовідчуття, у назві книги варто було б використати форму теперішнього часу дієслова. Війна триває.
До неосяжної брили мілітарного досвіду, зафіксованого в історичних працях, мемуарах, художніх творах, письменник підступається, як вибагливий скульптор, відсікаючи мертву масу міфотворчого та ідеологічно-маніпулятивного матеріалу. Визначаючи жанр свого твору як роман-автокоментар, письменник застеріг за собою можливість не лише моделювати художню дійсність для своїх героїв, але й прокладати шляхи з цього віртуально-уявного світу у власний екзистенційний вимір, паралельно залучаючи до обговорення досвід солдатів, полководців, письменників різних часів та епох. Сторінки роману рясніють цитатами та відсиланнями до великої кількості джерел, навіть дивно, чому автор не укладає бібліографічні списки до розділів, які, власне, й формують цей дискурс коментування, науково-публіцистичного пояснення тих чи інших феноменів і фактів, із якими стикається людина війни, людина на війні, людина напередодні і після війни. Письменник рухається лабіринтом образів, визначень та вражень, створеним авторами, більшість із яких не лише писали про війну, але й мали досвід особистої участі у воєнних діях: А. Бейля (Стендаля), Л.Толстого, Ф. Ніцше, Е. Хемінгвея, Е.-М. Ремарка, Р. Гарі, А. де Сент-Екзюпері, Ж. Бернаноса, А. Мальро, В. Фолкнера, М. Фріша, Дж. Орвела, К. Воннегута, О. Гончара, М. Павича, Л. Гроссмана та ін. Літературне опрацювання теми доповнюється осмисленням мілітарного досвіду у працях культурологів, філософів, соціологів, полководців та стратегів Ш. де Голля, Дж. Харта, Ю. Лотмана, У. Еко, Х. Блайса, Сунь-цзи, Лаоцзи, Р. Гріна, В. Сліма та ін. Василь Слапчук зіставляє різні судження усіх цих людей, примушуючи їх вступати у діалоги, заперечувати один одному, виявляти фальш та її мотиви у думках опонента. Вибудувані у романі історико-мемуарні та літературні контексти знадобляться науковцям різних галузей гуманітаристики: і культуролог, і соціолог, і літературознавець, і психолог знайдуть цінні для себе міркування, безліч нових нюансів в осмисленні війни як невід’ємного чинника у житті людської цивілізації. Позаяк «війна – це завжди міф. … Хоч поки буде держава, поки буде ідеологія, врешті, поки буде людина, війна видаватиметься за сакральне дійство» [С.11].
Проте очевидно, що найважливіше для письменника – це проговорення власного досвіду і пошук шляху, щоб позбутися цієї непосильної для будь-якої людини ноші – безодні завданого війною душевного спустошення, заповнення її вітальними силами і любов’ю, світлом прощення і оновленою здатністю тішитися життям. А завдання це – з огляду на ідеологічний білий шум – не з легких. Тим більше для людини, народженої і сформованої в умовах тріумфального панування радянської мілітарної міфології, котра романтизувала війну, славила саможертовну смерть в ім’я комуністичних ідеалів та справи соціалізму. Ця міфологія нав’язувалася уже з раннього шкільного віку через книги-біографії дітей героїв, фільми про участь дітей у партизанській боротьбі та у воєнних діях. Післявоєнні злигодні глушилися кінематографічними і літературними картинами щасливих буднів «народу-переможця» та «армії-визволительки», котра принесла свободу не тільки своїй країні, але й народам Європи – Чехії, Словаччини, Польщі, Югославії, Болгарії. Радянська армія – непереможна і справедлива, її визвольного втручання чекають і сподіваються у різних країнах світу. Мілітарна риторика пронизувала повсякденне життя і сприймалася як природна, а війна та її досвіди – як завжди актуальні і навіть бажані. З війною асоціювалися пригоди, звитяга, простір для чоловічої волі та подвигу.
Проблематика роману – це коло питань, прикликаних перед очі письменника темою війни, і коло це багатоаспектне й розгалужене. Що втягує людину у війну, які передумови – інстинктивні, психологічні, соціально-політичні – зумовлюють можливість такого втягнення? Культурологічні основи та парадокси феномену героїзму. Чи герої і чи справді герої? Солдат чи лицар? Позиція пацифізму та його ймовірність, можливість у різних контекстах. Психологія солдата, проблема воєнного злочину, кари та вседозволеності. Абсурд і масові трагедії у війні. Політика і влада, ідеологічний туман і цинізм. Різні шляхи кожного у війні. Війна як випробування і життєвий гарт. Війна як тупа бездіяльність, тваринно-механічне проживання часу. Війна як мобілізація душевних ресурсів. Болюче, криваве питання особистої причетності чи байдужості. Чи можна бути непричетним до війни? Війна і родина, відповідальність за найближчих. Війна у житті нації. Війна у взаємодії різних народів. Чоловік і жінка у війні, взаємини статей. Післявоєнні маски і пози. Письменники і війна. Війна і жертва, священна жертва. Війна як чинник прогресу. Війна і ветерани. Питань, як для 368 сторінок роману, немало. Тому цей твір сприймається наче нейронний згусток, згорнута програма, яку можна художньо розгорнути у багатьох доступно-комерційних прозово-водянистих, авантюрно-іронічних, сентиментальних, інтимно-побутових творах. Звісно ж, якщо автор не втратить інтересу до цієї теми.
Сюжетних ліній у романі дві. Умовно центральний сюжет являє художню хроніку життя вихідця з української родини Миколи Корнелюка від дитинства до участі в афганській війні, демобілізації, лікування у військовому шпиталі та повернення додому. Автор недаремно розпочинає цю історію з опису мирних і зворушливих обставин привільного хутірського дитинства героя, під покровительством мудрого діда, дбайливої й люблячої мами та інших дорослих. Хутірська ідилія – з пасікою, бджолами і медом, мирними діалогами та повсякденними клопотами, мамине звертання до сина – Мурчик, золотий кульчик, Кольчик – різко контрастує із подальшою долею героя, коли його, випускника учебки, поза свідомою волею та вибором, направляють із групою інших курсантів «за ріку». Декорації утопічного дитячого раю змінюються пеклом воєнних буднів, яке не підлягає вимірюванню, спотворюючи і деформуючи мову, людські взаємини, норми психофізіологічного життя. У кожного на тій війні свої шляхи і способи адаптації та виживання, проте нікого вона не залишає у спокої – і це не тільки тоді, коли людина безпосередньо бере в ній участь. Вона на кожному учаснику залишає тавро, продовжує жити в ньому після закінчення бойових дій – у скаліченому тілі, у постстресовому синдромі, у загостреному сприйнятті соціально-політичних несправедливостей та ідеологічних маніпуляцій. Тому в авторській концепції солдат – це дитина, позбавлена можливості природно подорослішати і передчасно вкинута у вир подій, із якими її свідомість і психіка в цілому не можуть дати собі раду. У випадку війни в Афганістані ця дитина ще й була позбавлена вибору, оскільки рішення згори сприймалося як моральний імператив, заповідь причетності та відповідальності за свою батьківщину і друзів. Зворотний бік цього рішення – безвідповідальні й цинічні рішення армійського керівництва, прагнення держави замовчати героїзм і повний обсяг жертв, як і економія на соціальній допомозі та підтримці ветеранів. Але найгірше – бомба сповільненої дії, що поселяється в душі учасника бойових дій – це поступове усвідомлення даремності й абсурдизму всіх тих поневірянь і каліцтв, бачених численних жертв і людських трагедій, як і усвідомлення масштабів злочинності високопосадовців. Адже війна – це не лише бойові дії та їх учасники, а й соціальний відгомін, відлуння – у вигляді неповних родин, самогубчих смертей, людського болю від непоправних втрат, понівеченої людської гідності, здеформованих взаємин та неможливості здорової соціальної адаптації. Микола Корнелюк проходить цей шлях еволюції від зворушливо наївного, довірливого щодо владних рішень і виконавчого щодо обов’язків молодого сержанта, – до екзальтованого ветерана-каліки, свідомого своїх прав і обуреного цинічним використанням їхньої молодості та недосвідченості як людського ресурсу.
Іншу сюжетну лінію, яка обрамлює центральний сюжет і розділи якої послідовно чергуються із розділами основного сюжету – це своєрідне розкриття авторської кухні, історії задуму та процесу творення тексту, активний діалог із розмаїтими письмовими джерелами, у яких осмислювався досвід війни та її феномени. Це проза есеїстична, проблемно густа, насичена думками і різними світоглядними позиціями. Письменник міг би сформувати із цих розділів окрему книгу есеїв про війну, яка не залишилася б поза увагою науковців та аналітиків.
Проте Василь Слапчук писав не комерційно вдатну й доступну за обсягом книгу есеїв, і не суто художню біографію героя чи жертви Афгану, а книгу забуття, терапевтичний текст – для себе і всіх причетних. Для автора принципово важливо продемонструвати не лише інтелектуальний блиск аналітики та гнучкість уяви, але й пропонується рецепт наповнення порожнечі новим вітальним досвідом, і в концепції письменника цей досвід здатні принести у життя чоловіка жінка і родина. Цитатник авторитетних мислителів і письменників у сюжеті-автокоментарі слугує своєрідним поглибленням перспективи бачення тих нехитрих побутових взаємин і діалогів, які відбуваються у письменника в паузах між творчістю із дружиною Дайтою і сином Мікою. Емоційні оцінки і судження дружини зчаста провокують до роздумів, сумнівів і творчого неспокою чоловіка. Читач вільний сам обирати, що у цій сюжетній лінії для нього важливіше – теоретичні й практичні міркування, котрі осягають тему війни і мілітаризму в людській цивілізації, чи побутовий дріб’язок, який проте наповнює людське життя життям і без якого ніщо «велике» і «важливе» не досягло б своєї глибини й сенсу. Поцілунки та пестощі з дружиною, присутність та участь у таких буденних заняттях як приготування їжі, спілкування та ігри з сином, догляд за ним. Можна уявно покласти на різні шальки терезів написання письменником роману, текст якого твориться не один десяток років із ретельним вивченням джерел та зануренням у власні спогади, прагнення осягнути травму власного покоління, а на іншу – цю побутову наповненість спокоєм та гармонією люблячої взаємодії… Складно визначити, що тут переважить: Ерос чи Танатос, мир чи війна, інь чи янь, родина чи творчість? Чи їх не варто зважувати й порівнювати, а радше сприймати як два крила, як рівноцінні чинники гармонійного життя? «Мабуть, лише перейшовши екстремальні обставини, людина може прийти до розуміння (чи відчуття), що головне не просто складається з дрібниць, а що саме дрібниці є тим головним, що наповнює життя, дає йому смак і забарвлення, але ми цим зазвичай нехтуємо, тягнучись і прагнучи чогось значущішого» [С.315].
Історія життя солдата-афганця недарма обрамлюється цим сюжетом, ніби по-материнськи чи по-батьківськи вкутується-обіймається і нейтралізується ним. Це історія молодості героя іншої сюжетної лінії, письменника, що пише роман про війну, історія, яка потребувала самоаналізу, розгрішення і прощення собі й світові. З іншого боку, 2013 рік – рік виходу книги, це також рік другого українського майдану, рік напередодні російської окупації Криму та початку гібридної російсько-української війни на сході України, коли ідея війни вже витала у повітрі, прориваючись в окремих репліках політиків, у книгах адептів «Руского мира», у наростанні загального політичного напруження в країні. Передмайданний і передвоєнний психоз, як соняшникова олія у романі Булгакова, вже був щедрою рукою розлитий в українському небі. Досвідчене око колишнього бійця навряд чи змогло б відмахнутися від цього настирливого передвоєнного дежавю. І невдовзі попливли над Київським майданом труни небесної сотні, романтика героїчного патріотизму прикликала до служіння не одне молоде і зріле серце, згодом повернуте батькам і сім’ям непоправними втратами. Ми зсинхронилися у часі з війною. І цього разу вона вже не «за рікою», у Чечні чи у Югославії. Війна поряд і ми всі причетні й відповідальні. Услід за Ж.-П. Сартром, Василь Слапчук наголошує, що у війні «немає нічого від того, що звалюється на людей іззовні, на кшталт абсурдного смерчу. Навпаки, це організована внутрішня видозміна їхнього буття, – одна з можливостей буття людської реальності. Не варто переживати її, мов якесь бактерицидне захворювання, котрим я мучуся, не відповідаючи за нього, так само не варто хулити війну, розглядаючи її як результат злої волі окремих людей. Варто бачити в ній не зло, котре хтось мені чинить, а зло яке в мені сидить. Війна – це я» [С.267].
Читачеві, який шукає у літературі розваг і має виключно гедоністичні настанови щодо читання художніх книг, навряд чи буде до смаку такий текст. Читання цієї книги позаяк не буде ані легким, ані швидким, бо тут занадто багато поставлено питань і спонук до співучасті, співдумання та співвідповідальності. Це книга-катарсис, книга-очищення, «книга забуття» для самого автора, для причетних до війни в Афганістані чи просто свідомих власної причетності до війни, яка споконвіків і безперервно триває у світі – коли ближче, а коли далі. Водночас це книга-застереження, розкривання очей на війну без ідеологічного туману і пустодзвонства, знак оклику для вдумливого читача – «це важливо!». Відвертання від такого досвіду ніяк не свідчить про мудрість, яку свого часу влучно сформулював Сковорода «Нужное не трудно, трудное не нужно
». Війна – це прірва, яка чигає на кожного, свідомий він того чи ні. І скільки б ми не відверталися від її гіпнотично-зимного погляду, уникання його ще нікого не убезпечило від її руйнівного мертвотного впливу, який неминуче наздожене тих, хто не був завчасу пильним…