Поезію Андрія Ругали я відкрила для себе, коли працювала у журі конкурсу студентської поезії, ініційованого Оксаною Матійчук (керівницею Центру Gedankendach) та Світланою Вардеванян (засновницею літературного клубу «Art Hunters Club»). Результатом цього конкурсу став вихід поетичної антології «Присутність», в яку увійшов лише один вірш Андрія Ругали. Але мені заімпонували й інші його тексти. Заімпонували насамперед тим, що відображають гносеологічний шлях їхнього автора, сучасної молодої людини, накопичення інтелектуального та естетичного досвідів, їхнє осмислення та осмислення себе через них. У віршах Андрія Ругали можна вловити чимало гіперпосилань, але водночас він надбудовує і нарощує вже свої смисли і навіть пробує творити власну мову. Він продовжує писати текст, якому вже тисячі років (очевидно, саме звідси тяжіння до ліро-епічності), доточуючи до сувою свою частину (пергаменту?.. папірусу?.. перфострічки?.. інших трансформацій Prima Materia?..).
Ймовірно, читачі цієї добірки побачать/відчують тексти Андрія Ругали по-іншому. Але у будь-якому випадку це буде цікавий досвід діалогу.
Знайомтеся.
Андрій Ругала народився 3 червня 2000-го року в місті Чорткові на Тернопіллі. У 2021-му році закінчив філологічний факультет за спеціальністю українська мова і література (середня освіта).
Пряма мова: «В поезії, як і у всякому виді мистецтва, я бачу етапи, які варто пройти творцю: спершу це сублімація, а пізніше усвідомлене намагання писати щось більше і вище за власний біль, щось, що буде концептуальним задумом – саме такою я бачу поезію. Моїм улюбленим поетом, звідки я час від часу черпаю натхнення, є Олег Лишега, який відгукнувся в мені своїм відчуттям «натури».
1
візьму в руки
свій мозок
в моїх руках метаморфоза
зімну в руках (у них) небо і землю
тепер на руці постать
ще рано говорити
персона
нанесено свіжі всім рани
вони ще недовго існують
для них все життя – це погано
беру свою силу
у руки
зі мною танатус ідей
приймаю цю нішу як муку
навряд допоможе той фрейд
моя підсвідомість
у ранах
і юнг архетип моїх снів
я хочу відкрити ці брами
бо вся ця реальність як міф
чи бути бездушним
так легко?
що скаже на це мефістофель?
моя діафрагма пустує
побачимось через сто років
зніму свою маску
з обличчя
пора подивитись у вічі
у дзеркало, де не личить
ховатись
немає інших.
2
проспект наодинці, лиш ти є і я
стояти на волі усіх перетин
і спектром по вені течуть всі чуття
стояти чи йти,
ти є
немає причин.
3
очі дивляться прямо в камеру,
бачать спіраль
в голові, що знімає об’єктив,
сюжет цього фото давно спалений,
а фотограф складає концепцію,
на яку падає пил
негативну, подібно вінтажу, який досі
цвіте
та людям, які підтримують
його існування,
концепт цієї голови досі живе
та в об’єктиві йому тіснувато
перебуває в утробі
розвивається
у коробці,
де роблять міграційні процеси нейрони,
які перебувають в стані обробки
захоплює території,
еволюціонує-формує
свій образ, принцип,
історію, подібно якій вона простягнеться
над всім світом і прив’яже себе
нитками до людей,
що триматимуть факели в формі квітів,
під подих вітру для Прометея
на могилі,
де буде написано переродження
тебе
мене
нас в обличчя,
яке опинилось в об’єктиві камери
одного фотографа,
що планує постмодерн.
4
кімната чотири на чотири,
кілька фотографій і ненаписаний текст;
в голові –
не дуже швидкий трафік, а очі не вловлюють сенс;
на дверях написано відчинено
та ручку ніхто не чіпає,
на столі ще старою машинкою хтось створює
персонажів –
з ребер;
під вікном понадкусане яблуко,
руки цілком в чорнилі,
хтось танцює під місячне сяйво вдвох,
кажучи про немилість
один до одного,
що в театрі
танцюють, наче чекаючи
потяга, який моментами
торкається
станції.
5
підходить час, коли я буду працювати
на своїй ниві
стрілкою нині наступне десятиліття моє
цокає годинником
свята матінка (матір) в мені проростає
гроном; вірою правдою
і ломить мене по-справжньому
руками обвиває
миропомазує
перехрещує
батьківське поле залишилось не зоране.
я мало пахав землю, мало проводив біля
неї часу, щоб зрозуміти, яка вона на смак.
щоб відчути її пульс
праця рідних мене не навчила. але чи не
значить це, що: я вже пожинаю плоди
свого поля?
я берусь руками за голову. скоро
двадцять. вмикаю машинку і починаю працювати.
наші предки вірили, що у волоссі твоєму
вся сила
я зістригаю своє колишнє волосся, свою
попередню силу, щоб знайти нову. такий
нескінченний цикл переходу із старого в
нове. скоро мені двадцять. починається
усвідомлене десятиліття
що посієш, те і будеш пожинати
(пожинай те, що посіяв)
6
сонм поглинув мене. я опинився
там, – де було холодне озеро; три
роти пожирали і мучили інших
і три роти три рази сказали мені:
ти дійшов до центру-до центру-до
центру
і я спитав їх: що є той центр? у
відповідь почув разів зо три Коцит
і темно стало
прокинувся на запах диму в лісі:
там колесо людей, що ніби звірі
чіпляється зубами в плоть стовпів, які спирають небо;
де абсолют видніється у тьмі:
ведмедиці лиш поки знаю знак, та відчуваю духом
орієнтир і геометр моїх світів
мені було лиш двадцять цілих.
я втратив дім і не набув корінь. як
про реальність каже провідник, що по той бік: “я ничего не сделал
в этом мире…”.
мене схопило знову в сонм. тепер
я на полях, там знову люди-звірі, без
такту вітру рухається час
і ми танцюємо: чумне
середньовіччя
на сонце/і простягаючи, –
рука,
мене торкається мій провідник та
поряд з душами своїми повторює
мені:
“а я ведь привожу сюда таких же.
как я: несчастных и замученных.
им не на что больше надеяться.
и я, возможно, смогу им помочь.
никто не может, а я, гнида, могу!
я от счастья плакать готов,
что могу им помочь
вот и все!
ничего не хочу больше”.
я кланяюсь йому:
о, вітхий голод! пожирач генез,
молю тобі руками в тихій люті, –
засунь два пальці в рот собі
і поверни
мою надію. хоч пережовану. час
вже не вернути
ти той, хто мучить змія в
сходженні до себе.
відригни те, що давить серце,
шлунок жме. станцюй зі мною,
нащо воду каламутиш? я хочу
здатись. благаю, зупини ковчег!
мені погано: тіло потом криє,
– прокинувсь ніччю, холод по
плечах. під місяцем танцюють
досі люди-звірі, – я відчуваю вже
прирученим свій страх.
тепер я знаю де мій дім, зі мною
вітер:
із ним в дорогу ми рушаєм в такт.
7
*
мій жовтий царю,
ти король всіх змучених
коліньми приклонився пред
тобою мудрим,
що вчив безумієм
самотнім –
всіх тих,
що в самість руки опустили
**
мій жовтий царю,
ти король всіх втрачених;
тобою будуть ті
пробачені,
хто в пошуках себе від себе не
втікав;
у центрі
чрева матері,
відчувши стукіт і питання де мій
дім?
де дім?
що можуть мої руки?
побачили тебе,
старого діда, мудреця
***
мій жовтий царю,
короле всіх зморених
прийми раба твого
служитиму знедолено
впусти з-під пор земних той гній
і вмий
сей світ нечистий плачем,
щоб людський скот
побачив й
навчився цінувати –
дароване йому
життя.
а з живота, із чрева
мого
полилась
ця вся чорнота
і не лишаючи нічого, і все
стираючи
до тла
прийшов мій царь і я
коліньми і чолом припавши
і сонце
що в зеніт пішло
молюсь тобі в гріхах признавшись
не сподіваючись про що.
8. Оповідь про коня
На схилі із земельної ділянки побачив я коня без задніх ніг,
схилив він голову свою над зорепадом ясним,
із гривою, що увібрала в себе сотні полум’яних літ.
Його чекає смерть і він це знає,
вже нічого робить на цій твердій.
«я все йому віддав» – передніми копитам брикає,
«пора мені іти до матки,
до землі».
І наче локомоти із залізного ярма:
його копита –
копають шлях, де тиха домовина,
де чути запах поля,
поля жовтого, такого світлого, як цілий світоч мій…
і наче красного,
похилого й погаслого.
Де затухає простір я, де молимось – комусь на нас не схожому
й народжується пам’ять з криком «боже мій» –
то є коняча паща вилита із бронзи,
в яку потрапить неодмінно
кожен,
хто вийде, щоб вести нас
по життю
і витягти на світло,
світло Господа!
9
поминаємий мною момент
у відчас’ї минулому сходить
розкриваю у собі всю смерть
всю ту пащу, що ниє мов коні.
я стою пред святою на двох,
гріх великий м’є тіло стискає
зустрічаю у снах те, що Бог
називає
народженим в першім зачатті.
де дитина, що ти загубив?
де той бог, що тримав твої плечі?
я прошу із слізьми стоячи
не чекаючи вже заперечень:
зупини цей диявольський хор,
цю завивисту темную долю
в сторінках позабутих книжок
обернись
стань наставником в моїй неволі.
у думках, де моментом паду,
все провалююсь в собі в хатину
впізнаю
впізнаю
впізнаю, як провалююсь в дім-домовину.
де дитям падав з ровера в бруд
вклякну я, той, що брудом омитий.
лиш верни-поверни
ти своє
те обличчя, що любить
до мене.
У віршах повністю збережено авторські орфографію та пунктуацію.