27 червня на Сцені-майстерні Чернівецького драмтеатру відбулася прем’єра моновистави Дмитра Леончика «Вечірнє шоу фрекен Хільдур Бок» за п’єсою Олега Михайлова «Справжня історія фрекен Хільдур Бок, ровесниці століття».
Про що п’єса Олега Михайлова, що підсвітив у її постановці Дмитро Леончик та передала своєю довершеною грою Лариса Попенко.
Трагікомедія – так, однозначно: контрастних емоцій тут удосталь. Моновистава – так, але хіба формально, оскільки у виставі безліч дуже виразних голосів і присутностей, переданих через перевтілення, спогади, уявні діалоги головної героїні, а також через кожен елемент декорацій. Бурлеск – виправдано: саме завдяки цьому формату значно посилено, загострено контраст, який не дає заснути та відволіктися.
З чим працюють п’єса та вистава.
З історіями Астрід Ліндґрен про Карлсона (тому особливо органічним є місце вистави). Лише тут у центрі – історії сестер Бок. Олег Михайлов знову занурюється у мотиваційні площини.
З уявними та доповненими реальностями – як способами позбутися самотності, а також зробити світ цікавішим, яскравішим та своїм – таким, в якому людина із категорії об’єкта, який нічого не контролює, переходить у категорію суб’єкта, який і контролює, і вирішує.
Тема цих реальностей та їхнього конфлікту з реальністю реальнішою для більшості виводить на тему божевілля, а отже, й на проблему інакшості у суспільстві, сприйняття та роботи / «роботи» суспільства з такими людьми.
Тема божевілля та інакшості ускладнена тим, що йдеться переважно про дітей, а потім – про дорослих, які із цих дітей виросли. Працюючи з цим контекстом, Дмитро Леончик підсвітив доброту, милосердя, материнський інстинкт (попри відсутність власних дітей), вміння чути дітей головної героїні. Це найбільше актуалізовано у сцені, в якій фрекен Хільдур Бок у форматі лялькового театру розповідає історії кількох своїх вихованців. На відміну від автора п’єси, режисер дає голоси цим дітям, вони самі розповідають свої історії, що увиразнює не лише емпатію головної персонажки, в якій ці всі діти досі живуть, а й глядачів.
Чи інакшість – це завжди про хворобу? Над цим глядачі змушені неодноразово замислитися. А особливо, коли йдеться про дітей. Світи, які формуються, крихкі та яскраві. Інколи діти захоплено і щиро розповідають про них, а інколи намагаються захистити. Крім того, діти мають право на свої таємниці, на свої світи, на свої способи дослідження реальності – зрештою так вони стають особистостями і вчаться вибудовувати здорові кордони. Історія про слова і мову задом наперед – про це зокрема.
З темою самотності (екзистенційної – як і в «Ґражді»), яку можна пом’якшити завдяки сім’ї, своєму середовищу, соціуму, але з їхньою ж допомогою можна й посилити. Найбільш трагічно самотніми тут є діти. Ба більше, діти, на яких дорослі перекладають невирішеність своїх психоемоційних проблем. Саме так трапилося з головною героїнею. Кинуте якось їй мамою звинувачення без її провини оселяється в її свідомості ментальним паразитом, який визначає все її подальше життя. Тому п’єса і вистава – про відповідальність тих, хто має бути сильнішим і мудрішим, перед вразливішими і слабшими. Банні губки як уособлення дівчаток Бок – вдале рішення від режисера: вони все в себе вбирають, їх вичавлюють.
Звідси й деструктивність невиправданих сподівань, покладених дорослими на дітей. А це вже історія про Фріду2.0. – людину, яку позбавили її особистості, лише зачавши. Вона мусить бути неповноцінним двійником своєї сестри-привида. Хоча у цій парі насправді привидом є вона.
З темою втрачених можливостей. Фрагмент про «жінку мрії та молодого чоловіка з валізами на порозі». У п’єсі її розв’язка має відтінок легкого сумніву. У виставі ж Лариса Попенко масштабує її цілою палітрою емоцій, які розкривають і темперамент її героїні, і її внутрішній світ, її правду.
З проблемою вибірковості колективної історичної пам’яті, особливо, коли йдеться про колективні злочини. Коли і що говорити, а що ні, завжди нагадає червоний телефон. Слова навпаки – і про це теж. Про страх вимовляння та страх бути викритим.
Страх любові – це наскрізна тема п’єси і вистави. Він народжується зі страху втрати тих, кого любиш. Навіть страшніше – втрати, тому що любиш. Це той паразит свідомості: смерть тих, кого найбільше любиш, – як покарання. Головна героїня все своє життя ховає свою любов до інших так глибоко, далеко, щоби її не виявили. І це, як не абсурдно, свідчить про силу її любові.
Вистава показала дуже яскраву особистість, яка з легкістю йде через своє життя, епохи з невимовно важким багажем. Її дар – не обвантажувати нікого і полегшувати тягар інших, навіть не усвідомлюючи цього, бо в ній так багато любові. І багато болю, тригерів, невимовлених, неусвідомлених, непроговорених травм. Режисер її флешбеки показав через різкі, несподівані спалахи світла, від яких і справді фізично некомфортно і боляче. І в ці миті глядачі потрапляють у свідомість героїні. І однозначної відповіді не даси: це студія, а глядачі – аудиторія шоу, чи це доповнена реальність героїні? Центральна конструкція декорації, навколо якої все рухається, – крона із гірлянд, яка скидається чи то на шапочку з електродами, що зчитують мозкову активність під час електроенцефалографії, чи то на нейрони, які передають сплутаний малюнок життя фрекен Хільдур Бок. Або справді лише гірлянда – як уособлення дитячого свята і віри у диво.
Загалом «Вечірнє шоу фрекен Хільдур Бок» – найбільше про прощення та прощання. Актуальніше та універсальніше й не вигадаєш.
А чи ви глядачі у студії, чи у мозку фрекен Хільдур Бок, вирішувати вам. Як кому комфортніше. Хоча навряд буде комфортно.
Записали? Стоп. Тиша у студії. Але фрекен Хільдур Бок повернеться. Вона завжди повертається. Бо найбільше любить життя.
