Абсолют істини і мрії у романі Наталі та Олександра Шевченків «Бранці мороку»
Мабуть, ніде уява і вміння швидко створювати гіпотези не становлять такої небезпеки, як тут. Зрештою, на цій планеті все можливе
[2, с. 106]. Цими словами із «Соляріса» Станіслава Лема сконденсовано і надзвичайно точно можна передати основну ідею, основний вміст, основне навантаження «Бранців мороку» Шевченків. Твір має нескладний сюжет, поданий у майстерній художній формі. Автори, поза сумнівом, знають, аби втримати читача, потрібно трохи злободенності, трохи гумору, трохи любові і ненависті, порядності і підступності, моральної нечистоплотності. Звичайно, захоплюють по-американському казково успішні герої (подружжя професійного телевізійника, творчого директора Михайла та письменниці Аліни), які не змушені задумуватися про матеріальні нестатки, гарні, розумні, талановиті, впевнені у собі.
Хоча твір і розпочинається звільненням Михайла з посади, але ж читач знає (більше того, впевнений), що звільнив його покидьок, і тому, в результаті, плакати гіркими слізьми саме йому, а Михайло від всього цього не стане менш обдарованим, наполегливим і працьовитим (а саме цим визначається його успішність) та, безперечно, отримає ще не одну можливість зреалізуватися. Аліна (Лі) – ідеальна, красива, з живим розумом жінка, добра, вірна, самовіддана, мудра, сильна, горда, принципова: «Лі виявилася цілісною натурою, без компромісів та пристосуванства. Вона завжди і в усьому віддавала всю себе – чи то у справі, за яку бралася, чи в коханні, і цією самовіддачею вимагала такого ж ставлення до себе
» [1, с. 52]. Лі пише твори, в яких люди мали би знаходити відпочинок від дійсності, побувши в ідеальному світі, де все відбувається правильно: «А людям інколи хочеться прочитати про те, як не буває (…), але як має бути. І я пишу про це, бо це мої романи. Мій світ, і я його хазяйка. Я там королева і богиня, я роблю все, чого моя ліва п’ятка зажадає, а про те, що це подобається не лише мені, свідчать мої гонорари
…» [1, с. 53]. Такі своєрідні індульгенції від Лі.
Надзвичайно позитивні персонажі (включно з котом Тигрою). Навіть український читач, долаючи свою ментальну хворобу («жабу»), перейнявшись особистим щастям Аліни та Михайла, переживши разом з ними їхню спільну сімейну трагедію, захоплено поаплодувавши Аліниній перемозі у дуелі з Остапом, розчулено, ствердно і переконано каже: «Так, вони заслуговують на омріяний рай!» І саме в цей момент читач опиняється в епіцентрі сплетеної авторами павутини (одразу нещадно і безповоротно), а головні герої – в епіцентрі павутини, довго, наполегливо і далекоглядно плетеної кимось чи чимось. Зрештою, зрозуміло, що назва роману не обіцяє нічого рожево-ілюзорного, та людям властиво вірити у краще чи хоча б знаходити пояснення того, що відбувається. А тут жодної видимої аналогії, жодних причинно-наслідкових зв’язків у подіях, в які опинилися втягнутими персонажі твору, хоча, явно, заслуговували на інше чи, принаймні, на happy end.
Усе починається з заповітного. Заповітні мрії – велика сила та, одночасно, найбільш вразлива точка. Заповітне – це також найпотаємніше (у цьому зв’язку, не лише бажане і приємне). Саме це використала сила, яку уособлює Орест задля здійснення своїх планів, оскільки людей найпростіше полонити заповітним – чи то довівши до ейфорії, реалізувавши його, чи то до відчаю, паніки, безпорадності, внутрішньої плутанини, втрати рівноваги і навіть до втрати особистості, втрутившись у сферу найпотаємнішого. І в першому, і в другому випадках людина стає вразливою і відкритою. Щось подібне ми бачимо у «Солярісі». Лем подав своєрідну космогонію: з одного боку, Солярісу була потрібна свідомість та підсвідомість людей, аби, вивчаючи її, населити свій світ, з іншого – «витягаючи» із людей найпотаємніше, заховане і приховане, матеріалізуючи те, що мало би бути найбажанішим, Соляріс «заманював» їх, аби ті залишилися виконувати роль деміургів – наповнювали би світ своїми знаннями про життя. Так і сила, показана у «Бранцях мороку», копирсається у заповітному Михайла та Аліни. Їхня мрія здійснюється так несподівано швидко, що виникає відчуття неправдоподібності. Та й сам дім і місцевість навколо нього більше схожі на голограму: розташування, зовнішній вигляд будинка, надзвичайно рівні стіни всередині, що не створило ніяких проблем з їхнім пофарбуванням, з ремонтом (отже, пришвидшило заселення новими мешканцями), озеро гладеньке, як дзеркало, з деревами по берегах навколо. Матеріалізація мрії. Спочатку такий розвиток подій насторожив Михайла: «Будь-яка шара має якийсь підступ
» [1, с. 27], але він швидко втрачає пильність, оскільки «будинок викликав симпатію
» [1, с. 22], він зумів налаштуватися на хвилі Михайла, дати йому відчуття спокою, справжності, захищеності, тепла і світла, які бувають лише в дитинстві: «Була тільки одна оселя, що викликала у мене схожі відчуття, давно знесена дідова хата в Івківцях, невеличкому селі під Прилуками. Проведені там роки дитинства були, без перебільшення, щасливими. І до чого ж атмосфера тієї глиняної халупки нагадувала тутешню теплу тишу! Начебто нічого спільного, але зараз, так само як і тоді, під час літнього гостювання в дідуся, я відчував себе вдома
» [1, с. 24]. Це місце переконало Михайла в тому, що тут його світ, аби налаштувати згодом його на свої хвилі. Адже чоловік поза роботою жив у світі своєї дружини. По-іншому сталося з Аліною. Вона в цей дім прийшла зі своїм світом – щільним, загерметизованим, міцно збитим власними уявленнями про правильність, справедливість, порядність, мораль, почуття. Світ Лі має чітко визначені духовні пріоритети, тут все тримається навколо вертикалі: «Це твій стрижень, твій хребет – творчість і любов. Вірніше, любов і творчість
…» [1, с. 97]. Якщо і можна пролізти в лабіринти її свідомості, то зруйнувати її світ зовсім не просто. Власне, за Михайла ведуть боротьбу ці два світи.
Здійснення мрії задля зманення жертви – це перший рівень реалізації планів сили «проклятого місця». Наступний етап полягає у тому, аби цілковито підкорити собі особистість, зруйнувавши її. Для цього достатньо зруйнувати істини, перевернути, перекрутити їх, змінити якість знаків. Звичайно, йдеться про істини абсолютні. Для Аліни істиною є все, з чого побудований її світ. Значну частину цієї системи становить Михайло (він відповідає її уявленням про кохання, такі, як він, є героями її творів). Для Михайла абсолютною істиною є Аліна. Тому, безперечно, для Ореста важливо знешкодити саме її, аби повністю заволодіти Михайлом. Тому аби ослабити Аліну, сила, яку представляє Орест, сканує її пам’ять ще коли вона перебуває у Києві, змушуючи знову і знову переживати трагедію, пов’язану з втратою дитини.
Будь-яка дія викликає протидію, «будь-яка істина, якщо її абсолютизують, переростає у свою протилежність
» [3, с. 19]. Головні герої, по суті, самі запустили механізм протидії. Михайло стикається зі своїм антиподом, а Аліна – власниця світу – з цілим антисвітом. Та й чи не є ця патогенна територія своєрідною брамою в антисвіт? Два образи – озеро-дзеркало та дзеркало, в якому з’являється Орест, наголошують саме на такому смисловому навантаженні. Також у цьому ж смисловому полі можна розглядати й образ бабці (мешканки останньої хатини хутора). «Ця бабця завжди стояла на узбіччі й чомусь плювала услід моїй [Михайла – І.К.] машині кожного разу, як я проїздив повз неї
» [1, с. 64]. Вона стоїть на межі двох світів, ніби охороняючи вхід-вихід. Постійне плювання – це, звичайно, не вираження нею своєї зневаги, ненависті до нових сусідів чи незадоволення ними, а магія, адже відомо, що слина «Часто застосовується в магії всіх народів та епох
(…) плювок як засіб відігнати «нечисть» (…) Магія за аналогією: як слина пропадає в землі, так повинна пропасти напасть
» [4, с. 261]. Бабця охороняє не лише себе, а й той світ, який закінчується її хатиною на хуторі, від чогось руйнівного, стороннього, чужого – світ окультурений, знаний, свій від світу табуйованого. Мертві цього світу блукають у задзеркаллі, вони перебувають у постійному морокові, в цьому світі панує чорне сонце. Тому не дивно, що Морок з’являється у вигляді чоловіка і потребує для нового втілення саме чоловіка. З одного боку, якщо звертатися до психоаналізу, то чорне сонце символізує згасання саме чоловічої свідомості (цей процес і показано у романі). З іншого – ще в міфологічних уявленнях чоловік не пов’язується з примноженням життя так як жінка: «Жінка могутніша від чоловіка: вона дає відродження та примноження життя» [4, с. 9]. Закономірним є те, що і в Ореста, і в захопленого ним Михайла не просто огиду, а лють викликають статеві стосунки з жінками, які (стосунки) первісно є асоціацією продовження життя. Ось тут починають окреслюватися і аналогія, і причинно-наслідкові зв’язки. Михайло – чоловік, його абсолютна істина у дзеркалі антисвіту перетворюється на свою абсолютну протилежність, його сутність перетворюється на свого антипода, його мрія про рай з Аліною перетворюється на пекло. Яка ж тут все-таки роль жінок? Очевидно, що і Аліна, і дружина Ореста пов’язані. Саме їхнє втручання найбільш деструктивно впливає на наміри Ореста. Тут знову-таки важливим є питання заповітного. Обидві жінки у місті пережили події, які змінили їхнє життя. Дружині Ореста вирізали пухлину, в результаті чого вона стала безплідною, і це спричинило ще більшу турботу про її єдину дочку. Аліна на сьомому місяці вагітності потрапляє в автомобільну аварію і втрачає доньку. Отже, їх пов’язують ненароджені діти та прагнення мати дітей (дружина Ореста оберігає свою дочку, Аліна мріє завагітніти і народити). Усвідомлення того, що чинив з дітьми Орест змушує жінку вдатися до кардинальних дій та, одночасно, виводить її з рівноваги. Під час словесного двобою з Остапом Аліна нагадує йому про тих його молоденьких коханок, які після абортів понівечені стікали кров’ю ледь не під парканами. Це навіть не помста за чоловіка, а вияв свого крайнього неприйняття всієї огидної сутності Остапа, і ще більше – намагання хоч так відомстити за тих абортованих дітей. Таким чином, саме ці дві жінки повинні були об’єднати свої зусилля з двох світів, аби врятувати дітей – і тих, душі яких не знаходили впокоєння, і тих, яким загрожувала небезпека стати здобиччю і потрапити у пастку до ката. До жінок апелюють діти, тому що жінка «носить у собі й «повертає» у світ живих – живе життя, дитину
» [4, с. 10]. Це надзвичайно сильні жінки, але поразка неминуча, оскільки зло вони асоціюють лише з Орестом, та очевидно, що за цим всім стоїть щось більше, інше, маріонеткою чого став свого часу Орест.
Коли Орест цілковито налагодив діалог з Михайлом, то сказав, що давно чекав саме на такого, як він. Що ж об’єднує цих чоловіків? Яка між ними аналогія? Деміургійність. Уже в назві першого підрозділу першого розділу роману Михайло означений як «бог креативу», свої творчі здібності він реалізує і під час ремонту будинка. Коли свідомість дружини Ореста зливається зі свідомістю Аліни, аби передати їй інформацію про те, що відбувалося і що сталося у будинку, то дізнаємося, що Орест був майстром, мав талант до різноманітних винаходів: «В цьому весь мій Орест. У нього скрізь порядок. Скрізь своя система. Все чітко продумане. (…) У мого Ореста завжди були золоті руки
…» [1, с. 205, 207].
Знову виникає паралель з «Солярісом». Уже йшлося про те, що у творі С.Лема показано своєрідну космогонію. Письменник-фантаст показує, як по-дитячому реагує планета на нові форми, нові утворення, намагаючись їх пізнати, але так, «щоб не перейти меж, установлених таємничим законом
» [2, с. 197]. Планета витягає заповітне та його частинки із людей з метою творення, не усвідомлюючи, що може цим зчаста приносити носіям заповітного-потаємного душевний біль, психічні страждання. Привиди закатованих дітей із «Бранців мороку» нагадують своїм виглядом чи то комашок, яким дітлахи у несвідомій жорстокості відірвали, лапки, крильця, чи то препарованих земноводних і тварин. Справді, виникає враження, що хтось проводив дослід. Оте хтось-щось «вивчало» межі людської холоднокровності, жорстокості, одночасно живлячись концентрованою енергією жаху, болю, відчаю та садизму. Якщо Соляріс проектує образи людської пам’яті на себе, то цей «антисоляріс» проектує себе на світ. Це його творення, в якому йому мають допомагати деміургійні особистості – лише варто запустити механізм їхньої уяви у потрібному напрямкові.
Поява екзорциста Тані також є закономірною і свідчить про значне збільшення могутності сили, що так наполегливо і послідовно проникає у світ. Ця жінка якраз та істота, яка зможе маніпулювати тисячами (десятками, сотнями тисяч і т.д, і т.д.) людей. Саме для того, аби Аліна привела Тетяну, «Орест» і відпустив її.
Роман за своїм розвитком і фіналом нагадує онкозахворювання (особливо – лейкоз), яке непомітно розвивається, не виказуючи себе, а потім, коли шансів на видужання майже немає, воно викриває себе, даючи змогу безнадійному організмові поборотися, однаково у результаті перемігши. Та перемога цієї біомаси – це самопожирання. Отже, «Бранці мороку» – це своєрідне антитворення, це досить тривожний симптом тих прихованих процесів, які відбуваються у світі, і пов’язані вони з маніпулюванням свідомостями, душами. Та чи знайдуться ангели-асинізатори, як у фільмі за сценарієм Кіра Буличова «Через терни до зірок», аби зупинити біомасу? Та поки що на завершення просяться слова із того-таки «Соляріса»: «Я нічого не знав, але й далі непохитно вірив у те, що час жорстоких див іще не минув»
[2, с. 198].
2010
Література
- Шевченки Н. та О. Бранці мороку: Роман / Шевченко Наталя, Шевченко Олександр / Худож.-оформлювач Л.Д.Киркач-Осипова. – Харків: Фоліо, 2007. – 252 с. – (Література). – ISBN 978-03-3936-1.
- Лем Станіслав. Соляріс: Роман / Лем Станіслав / Переклад з польської Дмитра Андрухова. – Львів: Кальварія, 2005. – 200 с. – ISBN 966-663-154-7.
- Руденко Микола. Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту) / Руденко Микола. – Тернопіль: Джура, 2001. – 248 с. – ISBN 966-7497-81-Х.
- Українські замовляння / Упорядкування М.Н.Москаленка; Авт. передм. М.О.Новикова. – К.: Дніпро, 1993. – 309 с. – ISBN 5-308-01357-8.