Данило Галико «Війна під час віршів», аудіозбірка (2022, Batuliren Spazieren)
«Нам іще стільки себе розміновувати» – цей образ мене приголомшив. Я собі сказала, що лише заради цих слів варто було послухати поезію Данила Галика «Що б ви порадили собі минулому?» Наче знайшла зернину у полові. І саме з цієї зернини починається новий відлік, проростатиме нове життя. У цьому образі «запаковано» все те, про що йдеться українцям: виявлення «отруєних пейзажів», робота з пам’яттю приватною та колективною, робота з травмами, формування та закріплення нових наративів, необхідність поступової, дуже правильної, чітко спланованої, професійної роботи з минулим (минуле – це і все те, що відбулося впродовж останнього року, від 24 лютого) заради майбутнього, заради того, щоби бути, продовжитися, адже в іншому випадку – деструкція.
«Нам іще стільки себе розміновувати» – слова із фінального, одинадцятого, вірша аудіозбірки Данила Галика «Війна під час віршів», після яких я не могла не прослухати все. І ця аудіозбірка – перший мистецький проєкт від 24 лютого 2022 року, який вразив мене своєю естетико-смисловою досконалістю, довершеністю і роботою з уже згаданими наративами.
Мені імпонує гурт «Blooms Corda», фронтменом якого є Данило Галико, але «Війна під час віршів» – це інше і про інше. Синкретичний проєкт – вірші плюс музика, вірші, «прошиті» музикою. В подібних проєктах важить почуття міри. У «Війні під час віршів» нічого зайвого, як у талановитій скульптурі. Нічого, що відволікало б, розсіювало увагу, максимальна концентрація. Одинадцять текстів, одинадцять композицій – такого ідеального обсягу поетичної аудіозбірки міг досягти хіба що музикант, який вміє мислити альбомами. Такої концептуальної чіткості міг досягти митець, який добре володіє синкретичним мистецтвом. Данило Галико, добре почувається на цій території. Він зокрема є автором графічних, або фігурних, віршів, їх можна побачити на його інстаграм- та фейсбук-профілях. Ця барокова традиція – завжди плюсик у поетичну карму. Поєднання тексту з візуальним ефектом – це додаткові емоції, асоціації, автоінтерпретація, текст у тексті, мандрівка лабіринтом смислів, додаткові ключі до прочитання. Але у такому випадку зазвичай текст стає чимось іншим, набуває нових смислів, стає, власне, доповненою смисловою реальністю.
Коли йдеться про синтез вірша і музики (не пісні), то смисл тексту завдяки такому поєднанню увиразнюється. У «Війні під час віршів» це очевидно, тим більше, що музика до кожного тексту також авторська. Голос і музика, загалом звукове наповнення – архітектоніка цієї аудіозбірки. Вони формують кожен текст, задають ритм, скеровують емоції, тримають увагу, не даючи їй «вихлюпнутися» за межі тексту. Звідси ефект цілковитого занурення у твір, проживання кожного його моменту. Дуже емоційне, емпатичне та осмислене проживання. Крім того, ця архітектоніка впорядковує простір, а з ним і думки про все, про що йдеться в збірці.
«Війна під час віршів» – не пасивне спостерігання за всім, що відбувається, а робота з цією новою реальністю та всіма її складовими. Пам’ятаєте, так: «Нам іще стільки себе розміновувати»? От Данило Галико починає «розмінування» вже з назви.
На перший погляд може видатися, що назва – це епатаж чи, як мінімум, гра слів. Та ні, «Війна під час віршів» – війна, яка втрутилася у все, це все змінивши, втрутилася у кожен закапелок життя, свідомості. Втрутилася у мову та спосіб вимовляти. Тема тимчасового ступору, оніміння, втрати мови – те, через що пройшли майже всі митці у перші тижні, а то й місяці, повномасштабного вторгнення, – проговорена неодноразово, як і необхідність не просто повернення до мови, а віднайдення нових мови та способу мовити. Назва «Війна під час віршів» – відображення такої собі ментальної метатези, яка свідчить про необхідність цілковитого перезавантаження, переосмислення істин та сенсів, необхідність зміни кута зору на реальність, на її події та явища, зміщення акцентів. Це щось рівня апґрейду: нова реальність, нові умови спричиняють виникнення нових відчуттів, звичок, навичок (інтелектуальних, емоційних, поведінкових), зрештою, не знати чи нової, але однозначно цілковито інакшої, людини – тієї, якій жити далі.
З формування зміненою реальністю інакшої людини і починається аудіозбірка (вірш «Перемагаючи монстра»). Данило Галико передає цю реальність її символами: сирени, новини, нерви, джавеліни, підвали, мастило, вокзали, тривога, рюкзак… Такт, який задає музика, разом з текстом, його образами, спочатку створюють ілюзію загортання у тканину війни, цілковитої втрати можливості найменшого контролю; з кожним шаром обмежується свобода руху та вибору. Але ближче до фіналу картина кардинально змінюється, і розумієш, що насправді це розгортання цього савану/кокону війни, звільнення із нього, відшукування того, що не можна замінити, того стрижня, який тримає, який стане основою екзоскелету. Це дух, який залишається незмінним, хіба стає сильнішим, віра, ненависть, а також лють, яка трансформується у помсту.
Схоже розгортання подій і у вірші «Банка тунця». Ця банка – метафора законсервованого на час війни життя – стан, який гостро відчувають усі в Україні. Банка випала із тривожного рюкзака і котиться, як людське життя в цих обставинах, в якому немає нічого від життя звичного. І, власне, постає питання, чи життя це? Та автор, знову не даючи розвинутися відчуттю безвиході, відчаю, повертає у ту точку, з якої почався цей рух, там можна відкрити банку тунця – відкрити себе наново. Знову очевидний мотив повернення до життя як перезавантаження.
«Солдат спить» – зразок вишуканої сатири. Зривання пафосу з радянсько-російського наративу про солдата. Замість пафосу образ російського солдата починає обростати мемами, страхами, визначеннями «душогуб», «син сучий». Він нафарширований Маріуполем, Херсоном, Ірпенем, Бучею, Черніговом… Це єдиний вірш в аудіозбірці, в якому автор не пропонує виходу, тому що його немає. Він запечатує сон солдата вироком «коли стане Стіксом ріка твоя Волга». І в такий спосіб оптика зміщується: образ сучасного російського солдата трансформується у колективний злочин росіян і колективну спокуту відповідно. Музичний темп і ритм створюють ефект нерівного серцебиття людини, яка боїться, напружена, перебуває у стані паніки.
Вірш-кульмінація «Буча». Його психоделічний початок відсилає до музичних пошуків Нової віденської школи. І виправдано очікуєш ефекту розпаду, появи чогось експресіоністського і навіть не сумніваєшся, що ось-ось тебе викине із епіцентру смерчу. У «Бучі» обігруються лише дві фрази, усвідомлення яких відбувається поступово, збираючись в образ Бога, який втратив контроль. Це той випадок, коли серце спочатку пришвидшено б’ється від вростання у звуки музики, голосу, який звучить, наче із потойбіччя (вдалий прийом задля передачі сильної психічної травми, відстроченої реакції на неї та спробу вимовити), а слух максимально напружується, щоби зрозуміти – спочатку слова, потім сенси. І коли чуєш і розумієш промовлене, то дихання завмирає, а серце зупиняється до останнього звуку композиції, у вухах тиск тиші. Вакуум. Життя немає. Навколо суцільне Ніщо. Бо після Бучі світ мав зникнути цілковито – щоби більше ніколи не бути або щоби перенародитися.
Своєрідною ремінісценцію до «Бучі» є дев’ятий вірш збірки – «Питання часу».
«М і д» починається м’якими романтичними іспанськими мотивами, бо це звернення до коханої жінки. Як Орфей Еврідіку із пекла, так ліричний герой виводить свою кохану із вірша, бо такий вірш, вірш про цю реальність, не для неї. Тут з’являється мотив слова-зброї, навіть літери-зброї – у слóва, поезії, мистецтва у чáсі війни інше призначення. «Слово, моя ти єдиная зброє…», – колись освідчувалася слову Леся Українка. Щоправда, їй тоді не доводилося цілитися у російські ракети, але зокрема драмою «Оргія» вона чітко окреслила епіцентр майбутнього вибуху – пов’язаний він з мовою, культурою, загалом з ментальною сферою. Слово-зброя – нескінченний для української літератури мотив. У цьому вірші також знову виринає мотив зупиненого життя. І з’являється мотив права на життя попри все – тут удвох з коханою людиною, навіть якщо це лише можливість на нетривалий час абстрагуватися, вийти із вірша, який мовить по-новому.
Ефектом інформаційного шуму наповнений «Накрут». Це нарізка із реплік, емоцій, розмов, думок людей, рефлексії на те, що відбувається в Україні. Цей інформаційний шум звучить наче якась, теж нова, молитва.
Ремінісценцією до «Накруту» є десятий вірш аудіозбірки «Блок новин», в якому автор, граючись із впорядкованими, буденними, безтурботними, навіть безглуздими новинами створює альтернативну реальність – ту, яка могла би бути, коли б не війна, ту, яку можна було б собі дозволити, коли б не війна.
Побудований суто на психофізіологічних відчуттях, на рецепторах, які також деформовані війною, вірш «Хліб» фіксує змінену буденність. Вона обросла іншими звуками, позначена загостреною тривожністю, інакшими асоціаціями. Світ став надто гучним.
Вірш «Щось тут не так» підсвічує зовнішні ознаки, в яких проявляється печать війни. Цей, як і попередній вірш, працює з деталями. Данилові Галиці це вдається дуже добре. Він, маркуючи симптоми, виявляє «заміновані» місця.
І знову повертаюся до того, з чого почала, – вірш «Що б ви порадили собі минулому?». У ньому автор означує три основні координати. Минуле, в якому варто шукати причини того, що відбувається тепер (такі запізнілі розкопки Шевченкового «Великого льоху»). А тепер – «повноментальне вторгнення». Кращого визначення годі знайти. «Повноментальне вторгнення» – всі «паразити свідомості», інстальовані у свідомість українців упродовж століть; зміни, зумовлені подіями від 2014 року, а надто від 24 лютого 2022 року. Повномасштабне вторгнення – результат повноментального. Майбутнє: це фізичне вторгнення не припиниться, якщо не дати раду рівню ментальному. Такий от діагноз і прогноз від автора «Війни під час віршів». Тому для українців питання «розміновування» не лише про тепер, а й на далеку перспективу. «Нам іще стільки себе розміновувати».