Вчора побачила моновиставу Дмитра Леончика «Вечірнє шоу фрекен Хільдур Бок» у виконанні чудової Лариси Попенко.
Моновистава заявлена в жанрі «бурлеск», хоча пʼєса Олега Михайлова в жанрі «трагікомедія». Не дивно, що пані Лариса в інтервʼю назвала роботу над цією виставою «сміливим експериментом», адже режисер максимально попрацював над тим, щоб події на сцені відповідали жанровій специфіці. Бурлеск, водевіль, феєрія – це навмисна невідповідність між темою та засобами втілення.
Пара молодих людей, що сиділи біля мене, припускали, що вистава виглядатиме як standUp. І в чомусь вони мають рацію. З афіш і коротких роликів варто було очікувати, що образ головної героїні комічний, але коміками, як ми знаємо, люди стають не від легкого життя.
Та почну з самого початку. Буде багато спойлерів, тому, якщо не бачили виставу, краще не читайте.
Перед виставою глядачі мають час розглянути декорації на сценічному майданчику. Я пʼєсу не читала, тому в голові розпочинається потік припущень та здогадок. В центрі кімнати розміщена величезна, красива ванна. А отже героїню помістять в доволі інтимний простір, в якому будь яка людина залишається сам на сам зі звуком води та потоком власних думок. З усієї квартири, ванна кімната – це мало не єдине місце, в якому ми можемо почути себе.
На високій тумбі я помічаю червоний стаціонарний телефон. Яким ще не так давно (насправді, ніби в минулому житті) користувалася і я. Кому вона телефонуватиме? З ким спілкуватиметься?
Праворуч розміщений нетиповий для ванної сценічний майданчик. Побачене навіює мені спогад з книги Деніела Кіза «Таємнича історія Біллі Мілігана». Якщо читали, то пригадаєте, як Біллі описував вселення в себе інших його особистостей. Це була освітлена сцена, на якій змінювалися люди і тоді він змінювався сам. І коли я читала книгу, то точнісінько так і уявляла цей сценічний майданчик в його голові. Червоні кольори, точкове світло, мікрафон на стійці. А ще зацікавило мене коріння, що повисло над ванною, тримаючи на собі решту реквізиту, який пізніше вправно обігрувався. Ось ця «хмара коріння» виявилася вогниками з кольоровими лампочками, які гармонійно впливали на ту чи іншу сцену.
Починається все з того, що Фрекен Бок зʼявляється на сцені в ледь розгубленому стані. Виявляється, вона на знімальному майданчику, а телефон спрацьовує тут як контроль за всім сказаним нею. І на цьому моменті мені пригадуються кадри з мюзиклу «Ла—Ла Ленду», знятий Дамʼєном Шазелем. Там головна героїня стає успішною тільки коли потрапляє в проєкт в якому треба бути щирою і відкритою, ділитися історією її минулого. Таке завдання ставлять і перед Хільдур Бок, та, зачувши запропоновану тему «Діти», вона, ніби зовсім далека від тематики, повертається в своє дитинство. Так виникає спогад про молодшу сестру.
Мене здивувало те, що героїня в моменті починає себе відчувати на знімальному майданчику надто вільно і впевнено. Я розгублена в своїх думках: чи змогла уловити акторка глибину образу, чи просто за рахунок такого не звичного для неї амплуа, намагається проявити себе максимально яскравою? Ось таке моє враження ще довго супроводжує мене. А вже далі вона зʼявляється в рожевій фатиновій спідниці, і це виглядає не мило, не кумедно і навіть трохи відштовхуючи. Це вже потім, оцінюючи інші образи на її підготовленому сценічному майданчику, я зрозумію, що кожен костюм, в якому вона зʼявляється там, диктує нам її спогади у певний віковий період життя. Зараз вона розповідає про себе як про маленьку дівчинку, тому спідниця з фатину приймається і починає зчитуватися (хоча і після перегляду цілої вистави).
Світловий ефект – страбоскоп одразу виявляє свою роль як флешбек – раптове, зазвичай сильне повторне переживання з минулого. А ще більше часу вистави ми бачимо освітлення ультрафіолетом. І це також про інтимність монологу та про щирість. Латинською ultra означає « за межами» – невидиме оком людини. А завдяки цьому світлу, під яким знаходиться героїня, ми можемо краще її розгледіти, побачити всі «плями».
Для мене вистава стає захоплюючою з моменту, коли я чую історію про втрату молодшої сестри. Саме в тоді розумію, що тема «Діти» стане провідною у моновиставі. На мить замислююсь, що якби подібний монолог свого життя розповідав чоловік, то це була б барна стійка з німим барменом. А для жінки – ванна направду чудова територія для такого. От тільки, коли б ми наважились говорити вголос про потаємне, а часом страшне, і почули себе вперше, чи звучав би цей монолог так, ніби ми його вже сотні разів розповідали? Чи ГОВОРИТЬ насправді героїня? Може, вона досі у своїх думках, бо саме там ми можемо залишатися невимушеними, бо в думках ми чуємо себе десятки разів, але коли ти чуєш свій голос, те, про що не наважувався говорити, чи буде воно звучати так легко, приймаючи все, як належне? Я вловила інтимність оформлення, але часом не чула інтимності від героїні. Зрештою ми всі різні, і може її проживання саме таке. Загалом будь-якому персонажу чи виставі з часом вдається викристалізуватися.
Вокальні експерименти, що виникали впродовж всієї історії, інколи здавалися мені недоречними або просто недоробленими. Інколи хотілося, щоб під сценою Фрекен Бок сидів музикант, щоб її оспіваний спогад-історія виглядав як імпровізація, де музикант починає награвати мелодію, а вона підхоплює голосом, або навпаки. Адже ми на знімальному майданчику, і тут працює ціла команда…
Один з найулюбленіших моментів – це пірнання на дно ванни без води і виринання з кашлем, ніби вона мало не захлинулась. Фрекен не робить це вже для сміху. Їй правда не вистачає повітря. Вона продовжує тему «Діти», яка виростає, загострюється, розвивається. З різних спогадів героїні складається пазл її зломленості, прикритої яскравістю образів.
Накидка з резиновими качечками. Я судомно шукаю в голові алегорії. Про що це? Про дитинство? Про плин часу? Чому саме каченята? І вже пізніше уловлюю, що за рахунок десятків резинових друзів був витриманий образ ванної кімнати. Все доволі логічно. Що дитячого і виразного є у ваннах кімнатах? Звичайно, це плаваючі іграшки. На самій же виставі момент провідної теми я ловлю у сцені, коли зʼявляються ляльки-рукавички каченята в ролі реальних дітей з минулого Хільдур. Так театр ляльок ніби повертає нас в Середньовіччя, де лялькам стинали голови і пускали червоною тканиною кров, розповідаючи реальну історію. Героїня не стинає голови у своїй мінівиставі з качечками, та все ж історія про смерть.
Щодо сцен зі співом, я таки оцінила дві: про лікарню і її роботу домоправителькою. Там для мене доречно звучав темп, тембр голосу, ритм мелодії.
Сподобалося, коли «хмара коріння» вогнів над ванною вже не грає на жваву, феєричну музику, а повільно входить в настрій оповіді героїні, ніби співчуваючи їй, та дозволяє вмикати та вимикати себе.
Шалений, але виправданий паралелями образ коханого чоловіка — Юліуса. Історія їхнього кохання підтверджує те, що вони були щирими в своїй любові. А щирість і дитинство рухаються паралельно в одній площині, тому не дивно, що капелюх покійного чоловіка носить тепер велетенська надувна качка.
І коли Фрекен Бок сідає за клавіші, я починаю розуміти чому у виставі не було живого музичного супроводу. Далі кожне її речення-спогад супроводжує нова мелодія, замальовує своїм характером, підбадьорює нас, поки не шокує тим фактом, що ми насправді перебуваємо в квартирі героїні і знімальної групи не існує. Телефон дзвенить за її командою. Вона так хоче до людей, яких любить, та яких вже немає на цьому світі. Але вона ще тут. Ще живе.
Радію, що репертуар нашого театру наповнюється камерними виставами, а моновистави— це як окреме знайомство з кожним актором чи акторкою. На Сцені майстерні ми не відчуваємо такої відстані від героїв, як у «мрії з оксамиту та золота». Тут не треба зосереджуватися, щоби зловити щирість персонажа.
Але будь-якій виставі потрібен час. Премʼєра відбулась, а отже тепер починається плідна робота над виставою.
Дмитро Леончик – однозначно хороший камерний режисер у цей період часу.