Голер Ф., Гейдельбах Н. Велика книжка. Історії для дітей / Франц Голер, Ніколаус Гейдельбах; переклала з німецької Неля Ваховська. Чернівці: Видавництво 21, 2017. – 320 с.
Історії для дітей. Хто сказав, що історії для дітей конче мають бути повчальними? Навіть наша внутрішня дитина не любить, коли її повчають. А нормальні діти й поготів. Вони ще, може, й не знають улюбленого словечка нашого класика, але ситуацію коли їм «розірвиротазівотно» визначають безпомильно.
Не скажу, що інформація про те, що й королі часом пукають, ніколи не знадобиться нашим дітям. Та все ж найважливіший Голерів меседж, думаю, у тім, що є історії, які нічого не вчать своїх читачів, вони їх просто розважають. РозВажити – це зняти вагу, в тому числі й ту, якою ми, дорослі, повіривши, що успіх – це встигнути, так запопадливо і невтомно навантажуємо власних дітей.
А тут книжка! Про істеричного грибка на нозі, про камінь, якому свербить, про жирного крема, якому закортіло схуднути, про зону високого атмосферного тиску, яка закохалася в зону низького тиску, про з’їдені простирадла, про те, як гранітна брила пішла в кіно, яйце посварилося з пневматичним свердлом, білочка подружилася з купою гною, а вішалки одружилися…
Є у Голера пригоди, які смакуватимуть і вашій внутрішній дитині. Приміром, історія «Велетні на парковці» лаконічно повідомить, що зустрілися три велетні й розтовкли автомобілі на парковці. Усі. Залізними ломами.
«А може, він просто так засміявся на уроці? Згадав історію, яку мама розказала?»
Із почутого в шкільному дворі
Історії для батьків. Такі історії батьки розповідають своїм дітям. Або не розповідають, хоча мали б. Одне задоволення, коли слухаєш, як читає про чарівну жабу і Котигорошка, наприклад, мама, а інше – коли напівсонний, наприклад, тато розповідає щось таке, як Голерове «Диво на бійні», де невбита працівником бійні курка стає принцесою, а потім і дружиною добряка, або про поштову скриньку, якій набридло щодня давитися поштою.
Голерові історії абсурдні, бо неможливі, смішні, бо побудовані за принципом анекдоту, як логічної помилки (пам’ятаєте ж бо, як летіли два крокодили – один зелений, а інший – в Африку), небанальні. Жодного банального сюжету. Навіть якщо історія починається з «був собі один принц», то можете не сумніватися, продовжиться вона десь так: «який нізащо не хотів рятувати зачаровану принцесу», щоб закінчитися приблизно в такому дусі: «бурятський танк перетворився на прекрасну діву».
Читаючи своїм дітям Голерові історії, батьки й самі незле розважаться. «Велика книжка» переповнена підморгуваннями, які можуть декодувати лише дорослі. Скажімо, сиромудра курка, яка побувала на радіовиставці, каже: «Якщо світ не приходить у курник, то курник мусить вийти до світу». І ми усміхаємося, бо на диво свіжо звучить стара, як світ, формула.
Або історія «Скільки дерев потрібно людині?»: дитина чує історію про шотландця, який з навколосвітньої подорожі привіз на майже непридатну для дерев батьківщину найбільше своє враження – берізку, і дерево чудово прижилося, а дорослий бачить, як іронічно зітхає оповідач, бо це єдиний на його, оповідачевій, пам’яті випадок, коли «добро безґрунтовно процвітає».
Історії для письменників-початківців. «Сьогодні я хочу в зоопарк», – подумав принц, виходячи зі свого замку й прямуючи до автобусної зупинки». Перше речення історії, а ми вже тричі здивувалися, «підписали» з автором «контракт», що текст дочитаємо, правила, які в ньому (тексті) діють,приймаємо, отримати задоволення від такого тексту готові.
Голерова «Велика книга» може бути настільним посібником для письменника-початківця, таким собі каталогом прийомів.
Вміння Голера одразу потрапляти в апертуру свого читача дивовижна.
Як розпочинати оповідання, щоб одразу «вхопити» увагу читача?
Голер пропонує:
- заінтригуйте першим же реченням («Одного дня, коли задзеленчав будильник, пан Цоґґ просто не встав». «Не встиг якось грибок зручно вмоститися на нозі, як його оббризкали спреєм»)
- «виявте» (зауважте) читача («Ви знаєте пана Беелі?». «Хочете правдиву історію – замість усіх тих безкінечних вигадок про гномів…» )
- задайте правильну тональність. Голерове «Якось одну дівчинку послали в магазин» могла сказати будь-яка дитина іншій дитині. Таємниче, з придихом, з примруженими очима. Незчуєшся і підходиш ближче, затамувавши подих – точно цікаве розкажуть.
Які прийоми застосовувати, щоб утримати увагу читача?
Якщо історія для дітей про мишу і лева розповідає лише про мишу і лева дітям – це погана історія.
Голерові історії адресуються одночасно по-різному підготовленим читачам, себто йдеться про подвійне кодування.
Один з найяскравіших прикладів – «Диво на бійні». Для дитини це казка про курочку, яка перетворилася на принцесу і вийшла заміж за свого рятівника – працівника бійні (такий собі варіант царівни-жаби), для наївного дорослого (непрофесійного читача) читача – це вегетаріанська утопія (тварин не їмо, вони теж люди!), ідеальному же читачеві неважко буде зчитати в цій історії алюзії на «Святу Іоанну боєнь» Бертольда Брехта і теж добре розважитись.
Якщо вже згадали Брехта, то, щоб двічі не вставати, згадаємо про його «ефект відчуження» (Віктор Шкловський називав це свого часу «остранением»). Цей прийом у «Великій книжці» основний. Можна довго і загалом нудно говорити про поганий вплив урбанізації на природу, а можна, як Голер, написати коротку історію про те, що відчуває земля в місті. А ви думали про те, як ведеться продуктам у холодильнику? А без нього?
Словом, можна ще довго балакати про те, як гіпербола у Голера розгортається в гротеск («Ох Гуґо!»), як відкритий фінал стає раптом багатоваріантною розв’язкою («Коваль і пекар. Історія із сімома закінченнями – одне гірше за інше»), як «рамка» раптом перетворює різномасті історії в один текст («Крейда і ганчірка» та «Крейда») як позбавляти загальновідому історію від автоматизму сприйняття («Різдво – як це було насправді»)…
Але послухаємось Голера ще раз – не слід забувати про лаконічність. «Жив собі гномик 1,89 м на зріст» – одна з моїх найулюбленіших історій, увесь текст якої ви щойно прочитали. Решта – у «Великій книзі».