Венгринюк Христя. Бог у стіні: Поезії. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2008.- 108 с.
«Пізно! Невблаганно мурувалася в’язниця з кісток, м’язів, крові й найтонших нейронів. Будівник життя поспішав полонити мандрівника безміру, дитину незримості. Сповнена теплого молока грудь заткнула волаючий рот. Усе, ланцюг конечності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічне дитя Землі
…»
Олесь Бердник
Біль народження. Не пологів, а саме народження. З цього починається її поезія. Як і має бути: з початку. Головна дійова особа (чи то героїня, вона, воно) цієї поезії прийшла на цю планету (у єдино можливий, принаймні відомий, спосіб – народитися), аби пізнати її та її мешканців – з усім, що їм властиве. Тому вона трохи втомлено, трохи розгублено стоїть, як пінонароджена, серед газетного шмаття – невідомо, якого часу ті рештки газет, якою мовою написані і про що, проповзаючи-тремтячи перед очима, мов ланцюжки ДНК, розповідають.
На перший миттєвий погляд, не так все привабливо, тому треба обрати спосіб вижити: «Роблю звичним все з першої секунди» («Закидую брудні валізи після брудної поїздки»).
Звикати до всього людського, у тому числі, й до усвідомлення того, що людина приходить на світ з уже закладеним обов’язком платити:
Я вже другий місяць
Не платила за прибирання,
І мені про це нагадують шматки від газет,
Де різними літерами одне прохання – заплатити
(«Закидую брудні валізи після брудної поїздки»).
Вона сідає у позу медитації, у дивний спосіб поєднавши західну (з її конвульсійними пошуками-обпіканнями) та східну (з її аутичним спогляданням-мовчанням) філософії:
І я закручую цейлонський чай
В шматки тієї газети…
(«Закидую брудні валізи після брудної поїздки»),
та починає свій шлях-осмислення. Усе починається по-ніцшеанськи:
Сідаю поряд вже з мертвим вазоном і струшую
в нього вже спопелілі листочки
(«Закидую брудні валізи після брудної поїздки») –
старий світ, з його оцінками і цінностями, помер, тому відбувається зустріч двох богів на рівні тліну. Вони – Смерть і Життя, уособлені в зерні, опущеному в землю. Головна дійова особа повинна все збагнути, пізнати, починаючи з клітинного рівня. Тому у цій поезії так багато, так густо principii individuationis, що проявляється по-різному: оргії, інцест, психотичні поривання («ГЕРОЇнЧНО»), нервові та психічні патології… І навіть так звана нецензурна лексика з’являється не для того, аби подратувати чи заінтригувати читача, а як ще одна асоціація principii individuationis (та й тут нічого нового: варто згадати хоча б сороміцький фольклор – дуже оказіонально-ритуальний).
Очевидно, що це розчинення не приносить ліричній (суто в теоретичному розумінні) героїні жодного задоволення – лише біль. Їй хочеться одразу «в королеви», одразу вивершитись, стати білою, та вона мусить: таке її призначення, якого вона не може позбутися, як не може позбутися потаємних родимок. Вона приречена пройти обраний (ким?..) шлях від початку і до…
Потрібно пізнати – потрібно згадати. І вона вкотре, дивлячись у вікно на поверхню Соляриса, благально-самозречено кричить: «Афа-афа». І вже не може зрозуміти, дивиться вона у вікно чи у дзеркало, в якому одне за одним з’являється найпотаємніше, найсокровенніше: Солярис старається, не хоче відпускати: йому потрібно, щоби на його поверхні ворушилось ще щось крім піни. …Та не все найпотаємніше найкраще… А ще скільки в пам’яті чужого. Тому треба пройти все, аби виокремити себе. В іншому випадку, залишається право на свою казку і право вірити в неї (навіть оголосити гіпотезою), як у «бабуні в касці» із вірша «я єщьо стою в каскє, я вєдь кавказка». А може, ця бабуня – це така собі кам’яна Баба, яка охороняє кордони історичної пам’яті? Христя трохи іронізує над бабунею, трохи жаліє її, але їм не по дорозі, бо бабуня явно себе «піарить», як, власне, історія: Вона завжди брехлива, взагалі, брехуха, яка носиться зі своїм іміджем (Христя Венгринюк підкреслює це ще раз віршем «Я продала розум»). Христин (чи її героїні) час не історичний, її час – позачасся. Вона рухається не колом, не по спіралі – вона проростає у Центр і крізь Центр.
Проростає. Але чим?…
Якщо крізь усю Христину поезію проходить мотив безпліддя (онанізм, одностатеві любощі потомства не дають). Та й чи потребує цього головна дійова особа? У ній постійно відбувається боротьба між матеріальним і духовним, між приземленим і небесним, між тілесним і тонким, витонченим. Причому, тілесне, тілесні, біо-фізіологічні потреби завідомо отруйні, вбивчі, тілесна краса тлінна, оманлива: омела – омана.
Пухка сідниця, як достигла омела,
Зривай її і їж!
А-а-а, ти не хочеш!.. Бо знаєш, що в моїх руках є інша –
Моя ЛІРА!
(«Смуток починається там, де закінчується…»).
Це антична драматургія, яка виросла із ритуалу і постійно його повторює. Жіноче запліднюється чоловічим і т.д., та не у Христі, не з її героїнею. Вона не хоче породжувати тлін (просто у неї інше прагнення). Зерно не дасть плодів матеріальних. Чоловік, який поряд з нею, неспроможний до репродукції, його участь у ритуалі неповноцінна. Та і чи був він взагалі? Здається, це просто результат ритуалу «переодягання». Виходить, це андрогінія, асоціація Бога. Отже, це проростання Духа:
А ти знайдеш мене у тому єдиному звуці,
Який колись почуєш
І не зможеш відтворити…
…один-єдиний… один-єдиний…
…один-єдиний…
Не зможеш
(«Ще декілька хвилин і минуть почуття»).
Відбувається не ділення клітин, а зливання – в одну-єдину – в одиницю – в Монаду. Маємо схему руху головної дійової особи – це рух до Бога.
Але це ще лише схема, орієнтири, а поки що пам’ять продовжує облітати клаптями «Я», даючи нові й нові сюжети Солярису. Ця дивна лірична істота снує поміж людей, проходячи крізь них і в них, порпаючись в них – намагається зрозуміти, чому люди обирають політ над прірвою, натомість залишаючись байдужими до любові («Ми самі купуємо собі Чорнобиль» («Я настільки віддана тобі…»)). Це етап своєрідного пантеїзму: проникнення «в міліметрову душу» твору Прохаська, в кожну людину, в найболючіші моменти людської історії, в чорне і біле, аби об’єднати їх у собі. Ц етап вбирання в себе всього найважливішого: героїня Христиної поезії у подорож до Бога бере всіх своїх друзів, знайомих, враження, записки, прохання, подарунки. Вона – цілий ескорт до Бога. Але є дуже невідкладне, і залишається зробити дзвінок до Бога з периферійного телефону-автомата. Та оскільки це неможливо, вона на завмерлому у сріблі тілі телефону видряпує перше слово, з якого починається переписка з Богом чи, швидше, очікування від нього відповіді. А все решта тимчасове, віджило себе, має вигляд і запах трупа:
У тебе навіть п’яти мали
такий солодкий гнітючий запах,
як і ті дешеві пухкі сірі капці,
які запаковані у запрілих сірих мішках […]
(«В готелях завжди пахло тобою»).
Усі колишні «боги» вмирають заради осягнення Бога, який все-таки відповідає за кілька хвилин до світанку, за кілька хвилин до повернення додому. Лист – асоціація слів, Слова, інформації. Лірична героїня отримує те, чого очікувала – слово, енергію, поВІДомлення. На світанку відбулося зачаття нового світу:
На білих дверях шматок цнотливої плями…
(«Намацуючи власні груди»).
Кидаючи листа у скриньку, вона передає інформацію про необхідність Творення людству (своєрідна трансформація Благої Вісті), бо світ порно, насильства, фалоімітаторів занадто гнилий.
Головна дійова особа виконала свою місію і може повернутися. Вона на шляху додому ще раз споглядає все, крізь що так нерівно проходила. Вікно останнього вагона («Останній вагон») відкриває очам результати людської життєдіяльності. Багато із того, що продукує людина, фекалії. Але, у будь-якому випадку, вона відстоює своє право на них. Це своєрідний перформенс, який символізує кінцевий результат людської діяльності (інтелектуальної, творчої, та інших сфер і напрямків) – суміш усього. Людське життя (колія) переповнене цими результатами. Хтось їх просто не помічає, не зважає на них, хтось робить вигляд, що не пам’ятає, хтось ви(роз)кидає, хтось збирає(«Час каміння розкидати, час – збирати»), хтось гидливо відвертається, а хтось все-таки споглядає, вбачаючи за цим людину (не забуваючи, що за цим – людина).
Люди – це те, що «засмоктує». Так сталося з Богом і з Ісусом Христом: вони все продовжують вірити в людей (хоча останні лише прикидаються, що вірять в них):
Хіба ж ти не знав, що краще не буде?
(«Часто думаю, чи вірила я б в Ісуса, живучи тоді?»).
Так і Христина героїня, застигла у вікні причіпного вагона, намагаючись, збагнути таємницю людського посліду, одночасно мріючи
Посадити пір’їну і проросте дерево з подушками.
І позривати ті подушки,
І покласти одну на одну…
Аж до янголів… які самі сиплять ті пір’їни,
Щоб нам до них – ближче…
Часом треба просто повірити,
Що янголи різняться від людей лише пропискою
(«Не треба боятися проспати…»).
Можливо, тут відповідь: люди – це ангели, які про це забули. Але згадала Христина дивна істота. І, згадавши, вже вона готова принести себе в жертву, бо по-іншому просто не може:
я глибоко лягаю у стіни
розмокаю в ущелинах
дивних малюнків
і тоді ексгумованим криком
батареї наповняться стогоном
скрипки.
Я у стінах сидітиму довго
… мені вкрай необхідно
тебе відмолити…
(«розтікайся розтопленим медом»).
Ось такий він Священний Шлюб. Ущелина – асоціація жіночого первня, асоціація заглиблення, Матерії, малюнки – інформації (Духа). Вона на рівні космічного ритуалу приносить себе в жертву Новому Творенню. Зерно проросло ангелом. Тепер головне – не пропустити у цей новий світ старого, чужого, руйнівного, щоби Солярис здійснив найкраще, найсвітліше:
Щоб ніхто не поцупив
Твоє материнство з-під лона…
(«Накривай голову рукою»).
Новий світ – світ ангелів «десь завис між землею і всесвітом», там все лише починається – якнайкраще,
бо тебе цілували в долоні
ті хто ходять лише у повітрі
(«ввічнотихими кроками»).
Дивна істота відходить від вікна, за яким клубочеться туман: ЇМ час відпочити.
2008