8 жовтня 2021 року у Центральному палаці культури м. Чернівців відбулася прем’єра вистави «Небилиці» (реж. Іван Данілін, Народний драматичний театр ім. Г. В. Агєєва; за підтримки Буковинського культурного фонду від ГО «Чорні вівці» та Театральної Банди). Це інсценізація кіносценарію Івана Миколайчука «Небилиці про Івана Калиту», написаного митцем 1983 року. Іван Миколайчук планував виступити не лише сценаристом, а йрежисером фільму. Та за його життя, через низку перипетій (бюрократичних, ідеологічних, неприйняття/нерозуміння пропонованої естетики) цьому не судилося здійснитися. Фільм уже після смерті Івана Миколайчука був знятий Борисом Івченком на Київській кіностудії ім. О. Довженка (1989). Але цю роботу навряд можна назвати вдалою, навіть попри зоряний колектив. Якщо точніше – навряд можна назвати вдалим прочитанням смислового світу, створеного автором сценарію. 2010 року у Львівському національному театрі ім. М. Заньковецької режисер Вадим Сікорський вперше інсценізував кіносценарій Івана Миколайчука. На жаль, бачила лише уривки у відеозаписах, але, судячи з відгуків критиків, Вадим Сікорський зумів відчути смисли та естетику «Небилиць», донести їх до акторів і до глядачів. І ось маємо ще одну інсценізацію, від Івана Даніліна – земляка Івана Миколайчука. Чернівецькому режисеру вдалося не лише талановито і проникливо прочитати першотекст, а й надбудувати свій і, відповідно, нові смисли.
«Небилиці» від Івана Даніліна – це привід емоційно наснажитися, інтелектуально попрацювати, долучитися до незабутнього дійства, яке лише на перший погляд – просто вистава. Ті, хто вже бачив постановку, гадаю, зі мною, погодяться. Хто ще не бачив, матимуть таку нагоду 3 листопада, коли виставу знову покажуть у Чернівцях. З цієї нагоди одне із українських ЗМІ попросило мене дати коментар, відповівши на кілька запитань. Але оскільки він весь не вмістився (вічна проблема філологів), та й виникла потреба у переформатування подачі, то я публікую його повністю тут.
Ким є Іван Данілін для Чернівців?
Іван Данілін та його театр для Чернівців є мистецькою оазою: всі вистави цього колективу дуже очікувані, як оаза посеред пустелі; і вони є місцем, де вирує життя, де можна поповнити свої сили і запаси на подальший шлях. Ось така метафора виникає. І Народний драматичний театр, і його режисер – це вже візитівка міста і, якщо хочете, один із культурних брендів. Іван Данілін з його режисерськими світоглядом, досвідом – один із тих митців, які сприяють тому, щоби культурне життя Чернівців трималося на рівні універсального цивілізаційного розвитку і не скотилося до рівня глибокої провінції (у переносному значенні цього слова). Іван Данілін – дуже динамічний режисер, він постійно розвивається (я б акцентувала на виразній гносеологічній домінанті його особистості), у нього є досвід роботи з іншими театрами, з українськими та зарубіжними, і як режисера, і як актора.
Іван Миколайчук: рецепція, інтерпретація, контексти, тривання
Щось приблизно таке можна сказати і про Івана Миколайчука, за кіносценарієм якого, власне, й здійснено цю інсценізацію. Архетипний митець. Людина, яка весь час перебувала у просторі творчості (це відзначила зокрема й Лариса Брюховецька: «…реальність життєва й реальність кінематографічна в Миколайчука перепліталась настільки, що нерідко він і сам не міг їх розрізнити»). Митець, який не вписувався у карцер радянської дійсності. Він у своїй творчості зумів поєднати традицію (на рівні смислів) з експериментальними формами втілення, саме тому його твори, ті, образи, які він втілював, звучать і виглядають універсально. Мені видається, що прихід Івана Даніліна до осмислення творчості Івана Миколайчука – цілком логічна складова його творчого шляху. Для Івана Даніліна робота з цим матеріалом органічна, адже йому знайомий весь той культурний, ментальний, інтертекстуальний контекст, із якого виросли «Небилиці про Івана Калиту». А також цей твір дає багато можливостей для сценічних інтерпретацій, дозволяє здійснити творчу надбудову (на різних рівнях сценічного мистецтва – акторська подача, костюми, декорації, простір, звук, світло, колористика тощо), розставити нові акценти. З одного боку, «Небилиці» – це проникливе і майстерне прочитання кожного шару Миколайчукового палімпсесту. І кожен із них зберіг свої фарби, знаки, послання. З іншого – постановка Івана Даніліна – свідчення того, що він створив свій текст, який осмислює не лише сценарій Івана Миколайчука, а й особистість самого Івана Миколайчука. І слова «Іван воскрес!», які лунають в одній із фінальних сцен, сприймаються з відповідною конотацією. Вистава «Небилиці» – це справді повернення Івана Миколайчука і на його малу батьківщину, і в мистецький простір, адже відомо, якою важливою для митця була ця, остання в його житті, робота і який складний шлях вона пройшла від 1983 року (про це детально розказано у статті Лариси Брюховецької «На цій чудотворній землі треба жити і веселитись…»).
Вистава
Вистава «Небилиці» зараз особливо на часі не лише через те, що 2021-й – ювілейний рік Івана Миколайчука, а й тому, що вона несе надію і світло, добро і любов, які зараз такі важливі для України. Я б її назвала місцем сили та замовлянням простору на все добре.
Кожен глядач, залежно від свого бекґраунду, очевидно, сприймає цей сценічний текст по-своєму, але те, що відбувається з усіма – це емоційне розкорковування, а далі безперешкодна інсталяція дуже важливих меседжів та залученість у дійство через діалог, дійове слово, заданий ритм. До речі, впродовж усієї вистави відчувається діалог, контакт акторів з глядачами. Я розумію, чому першопочатково планувалося виставу показати у музеї під відкритим небом: це цілковито б зняло бар’єр між аудиторією, яка уособлює світ, та акторами. Така діалогічність, безбар’єрність, залученість у дійство, співпереживання, живість надає «Небилицям» ознак інтермедії – постановок, які були особливо популярними в епоху бароко і «вмонтовувалися» у містерії. Загалом естетика та етика бароко яскраво виражені в «Небилицях» такими складовими, як культура мандрівних дяків, філософів, спудеїв, поєднанням «небесного» та мирського, епікуреїзму з аскетизмом, домінуванням ірраціонального, тонкою межею між реальністю та сном, космізмом. У виставі створенню відповідної атмосфери сприяють також декорації, робота зі світлом/тінями та звуком. Ще одна виразна стильова риса вистави – гротеск експресіонізму. Це те, що відсилає не лише до Леся Курбаса та його «Березолю», а й заводить в актуальні воєнні події в Україні із іншої реальності.
Загалом «Небилиці» – це ритуал, розігрування міфу про Калиту (або Калету). Це архаїчне українське божество людської долі, яке є помічником Сонця, світла у боротьбі з темними, злими силами. Власне, це символ Місяця, адже саме він у темряві відбиває сонячне світло, з’являється із темряви (як інтермедія у містерії), проходить свій цикл і зникає на якийсь час. Саме так Калита вривається на сцену, одразу закручуючи навколо себе усі події, задаючи ритм. Повернення незрячим можливості бачити, пробудження їх – це символічний момент. Він їх виводить із темряви, радше – глупоти. Іван Калита – це чоловічий первінь, активний Дух, який пробуджує, структурує, призводить до змін, Мамай, який летить крізь епохи транзитом. Цей персонаж увиразнює правду. Наш український Уленшпігель. Чудова гра виконавця головної ролі Руслана Іліки увиразнила ці смисли.
Ще одна традиція українського театру, яка виразно прочитується у виставі, – це вертеп або народний театр, яким так дорожив Іван Миколайчук і який і став основою та архітектонікою його кіносценарію «Небилиці про Івана Калиту». До речі, відсилку на вертеп дав у фільмі «Небилиці про Івана» Борис Івченко, коли у фінальній сцені картини, Іван витягує із торби усіх персонажів у вигляді ляльок. У Івана Даніліна вертепність передано через маски, рухому конструкцію декорацій, виконання одними і тими самими акторами різних ролей.
Нерухомою впродовж усієї вистави залишається лише одна конструкція – стовп, що і дозволяє збагнути циклічність дійства і вихід на новий виток. Він уособлює світову вісь, Світове Дерево, де все починається і завершується і знову починається. Іван Данілін загалом дуже вміло використовує сценічний простір та всі його складові, він створює космос зі своїм порядком.
Також хотілося б відзначити те, що між акторами відчутно цілковиту довіру, як і між ними та режисером. Жодної напруги, лише співпраця і співтворчість у кожну мить вистави. Чи доречніше було б сказати таїнства?
Фото: ©Василь Салига