«Дев’ятки» (The Nines, 2007); режисер і сценарист Джон Оґаст
(Вступ до підрубрики
КіноNOTатник – підрубкрика рубрики «Метемпсихоз». Тут я публікуватиму свої думки, нотатки з приводу фільмів. Уже давненько хотіла започаткувати її. Чому виникла потреба такої підрубрики: завжди, дивлячись фільми, аналізую їх, часто своїми думками з приводу ділюся зі знайомими, інколи дивлюся певні фільми на прохання знайомих, аби пояснити їм ту чи іншу картину. Та за браком часу не встигаю ці міркування оформити у повноцінні рецензії. Тому вирішила фіксувати нотатки і ділитися ними з іншими: це такі собі нотатки, тези, заготовки, які можуть нічим не прорости, а можуть вибухнути діалогами, новими думками і, зрештою, сподіваюся, рецензіями. Інколи заради меседжу доводиться принести в жертву любов до послідовності висловлювань, розгорнутих, обґрунтованих міркувань і вдатися до телеграфічного стилю. Час коротких і рубаних повідомлень.)
Хто ж цей троїстий персонаж? Бог, який втомився або знудився бути Богом. Вирішив відчути життя, яке ж сам і створив. Вирішив увібрати в себе людське, зрозуміти людей, яких створив, яким створив умови і правила гри. Але ж люди розвиваються. Такий чесний Бог, який вирішив відчути, у що ж він вкинув усіх цих істот. І життя так його захопило, що він забув, хто він. Ну і драматургія цікава. За принципом гіперпосилань. Або якщо старою доброю термінологією, то поєднання шухлядкової і рамкової архітектоніки.
Це ж прекрасно. Розумієте? Вигадати таку історію, в якій той, хто вигадав гру, приймає ним же кинутий виклик. Не спостерігає з боку за козявками, а сам стає козявкою, яка проходить морально-етичні випробування, переживає травми і травми самоусвідомлення своєї ненайкращості, у тому числі.
Вселенська туга – також помітна складова фільму. Вона від того, що щось знаєш, але не пам’ятаєш цього. Неусвідомлювана причетність. Мотиваційно-витоково неусвідомлювана туга, а звідси пошук смислів, себе (фільм і про це), який є, власне, згадуванням себе.
Тямите? Ось це чесні правила гри. Кожен із нас приходить сюди звідкись і грає всліпу. Бо так чесно і так цікавіше. І бонуси вищі. Захотілося сюди. Дуже-дуже. Ти зробив вибір. От будь ласкавий, кинувши виклик, виклик же і прийми.
Пухкенька пані (назвемо її умовно так, аби не плутатися, бо у фільмі вона Марґарет / Мелісса / Мері) – це матерія. Prima Materia. (До речі, така наполеглива «М» в усіх її іменах просто таки змушує звернутися до Первісної М). Вона пасивна, вона потребує активного духу, аби отримувати життя, аби правильно, структуровано розвиватися. І в результаті розуміємо, що вона змінилася: вона ж його все-таки відпускає. Пухкенька пані – вже не просто речовина, яка розмножується заради розмноження, вона вже свідома. І вона продовжила життя в іншій істоті. І вони одне за одного тримаються, тому що саме їхня єдність дає можливість повноцінного творення. Тобто дає видимий результат. Матеріальний.
А та друга, Білява пані (вона ж Сара / Сюзен / Сіерра. Сара?! Що за неприховані натяки на Старий Завіт?), намагається розбудити його пам’ять, розбудити його і повернути на своє місце. Не факт, що вона жінка. Вона може бути андрогіном. Але вона прибирає жіночу сутність як таку, через яку чоловіком легше маніпулювати, бо ж Бог – чоловік у цій грі. Отже, місія Білої пані – розбудити його. Щось на зразок: «Досить гратися! Пора на трон – керувати, бамагі підписувать».
І до якого ж висновку можна (а може, й варто) прийти?.. Джон Оґаст показує ініціацію Бога, посвячує глядача у процес народження нового Бога, нового керівника сущим, нового лідера. Оновлена версія Бога, пізнавши світ людей і те, як їм не просто грати за його правилами, стає милосерднішою. Цей Бог уже ніколи не стане тим старозавітнім садистом, а створені ним люди – рабами його. Ось така еволюція Бога.
Отже, якщо Ви Бог, то за Вами прийдуть. Або – якщо за Вами прийшли, то, може, Ви Бог?..
P.S. Щодо назви, поцікавтеся так званим гностичним квадратом і монадами як найменшими і найпростішими (але основоположними) структурними частками Буття. Амінь.