Макаренко Ілля. Магнум : роман / Ілля Макаренко. – Чернівці : Видавництво 21, 2021. – 248 с.
Читала «Магнум» Іллі Макаренка ще в рукописі. І полюбила цей текст. Насамперед за те, що в ньому легко дихати. Багато повітря і вдосталь сонця. Океан і скелі. Це особлива релаксаційна територія простору роману.
Багато Португалії. Власне, всуціль Португалія, про яку я нічого не знала. Хіба те, що її столиця Лісабон, і… та й усе (магнітик на холодильнику, який привезли мені родичі із своєї мандрівки цією країною, моїх знань не поповнив). А тепер знаю. Достатньо для того, щоби Португалія виразно оприявнилася на мапі моєї свідомості. Найбільше Лісабон, звісно, бо все, що відбувається, відбувається там. І я от подумала: якщо писати книжку про місто (Чернівці, приміром), то писати саме так – щоб закохалися всі, чи принаймні задля того, щоб те місто інсталювалося у свідомість. Точніше, книжку про топос, бо ж «Магнум» – це і про людей, і про споруди, і про ландшафти, і про історію. Пам’ять місця – це завжди шарами, це завжди лише умовно минуле, умовно актуальна мить, умовно майбутнє. Саме це виразно відчутно в романі «Магнум».
«Магнум» – це роман-екскурсія, роман-пригода, роман-таємниця, роман-життя. Ось. Життя. Мене цей текст особливо привабив тим, що він живий і він про життя та про те, що в житті зазвичай трапляється: народження, смерть, любов, пристрасть, зрада, ненависть, прощення та прощання (трохи пафосно, але хай), (не)примирення з собою і багато (чи й не дуже) всього дотичного.
Я планувала написати три речення максимум і починала його як допис на фейсбуку, але текст повів далі. І найбільше хотіла я сказати, власне, про те, що роман «Магнум» полюбився мені тим, що в ньому немає жодної токсичності. Про які б стосунки не йшлося, анінайменшого натяку. Попри те, що в історіях персонажів усе дуже не просто, міжособистісні стосунки здорові – про які б ситуації не йшлося. І жодних комплексів. Дуже щира оповідь про людину, з якою трапилося життя, а тому й трапитися може що завгодно. І саме тому осуд – це останнє, що ви тут знайдете. Точніше, не знайдете зовсім. У цьому місці я б мала почати міркувати на тему Революції Гвоздик та суцільних дежавю для українців. Але не буду, бо мені не про це йшлося у цій розповіді про «Магнум» та й про те, про що не йшлося у цій розповіді, я вже неодноразово писала в інших контекстах, а автор і поготів. Мені більше хочеться згадати про ту неприховану прихильність, повагу і навіть любов, з якою Ілля Макаренко описує своїх колоритних персонажів (чи португальців, чи португальських українців). Щирі, відкриті (коли не йдеться про чужі таємниці, які можуть завдати болю), невимовно симпатичні люди, на яких просто хочеться дивитися, чути їх, перебувати в їхній компанії. І які ніколи свою компанію не нав’язуватимуть. Вміння перебувати в спільному просторі і при цім поважати простір іншого – цінна властивість.
А ще я нагулялася google-maps. Повірте, якщо ви не бували у Португалії, то зробите те саме (я б могла закластися, але я не азартна), під фаду. І нагуляла апетит. Закладатися не будемо, але гарантую, що відчуєте нестримне бажання з’їсти чогось невибагливого та водночас вишуканого і випити чогось легкоспиртного (вина, приміром, якщо любите). Чи в компанії людей, чи скель, моря/океану і вітру, то це обирати кожному зокрема. Я обираю затишне місце на вітряному морському скелястому узбережжі, де із задоволенням ще раз, уже дуже повільно, перечитаю “Магнум”.
Головне фото із архіву Іллі Макаренка.