Отруєні пейзажі / Мартін Поллак; переклала з німецької Неля Ваховська. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2015. – 112 с.
Вже декілька місяців тому я придбала цю книгу. Яскрава обкладинка, 100 сторінок тексту. «Отруєні пейзажі» лякали мене просто присутністю в моїй кімнаті. Я знала, що на цих небагатьох сторінках більше правди, ніж ми іноді чуємо за рік. Мартін Поллак жорстоко чесний з читачем і собою. Читаючи декілька речень, часто застигаєш на місці і не можеш побороти клубок у горлі. Ні, не тільки тому, що ти не знав про кількість жертв різних режимів, не тільки тому, що не уявляв собі які люди жорстокі. Ні. Не тому. Просто Поллак вміє сказати так, щоб ти не зміг цього не почути, пропустити, не прочитати. Всі прочитані слова зливаються з тобою і залишаються в тобі.
Його батько і дід були запеклими націонал-соціалістами. Він все життя розкопує правду, у тих могилах, в які його родичі скидували тіла. Не знаю, чи багато людей здатні на таке.
Книга розказує про пейзажі, в яких заховані масові поховання, на яких ми часто живем, або сприймаємо за чудовий природний ландшафт: «З огляду на це постає також питання, що таке масове поховання? Скільки трупів потрібно, щоб виправдати вживання цього поняття? Десять? Двадцять? П’ятдесят? Сто? Чи ще більше? Безперечно, нема ліку таємним могилам, тим, що розчинилися в пейзажі з «лише» трьома, чотирма чи шістьма загиблими і про які ми й донині нічого не знаємо. Це вже звично – стверджувати, що тут, у Центральній Європі, ми живемо на одному велетенському кладовищі, не усвідолюючи цього. Проте часто ми просто не готові прийняти цей факт і руками й ногами відбиваємося від цієї, скажімо відверто, не надто заспокійливої картини».
У книзі згадуються масові поховання, про які більшість з нас, мабуть, не дуже багато знає. Тисячі польських офіцерів, яких стратила Радянська влада поблизу села Катин, Курапати поблизу Мінська, де в 1937–1941 роках розстріляли десятки тисяч білоруських інтелектуалів і патріотів. Та інші масові захоронення, від рук різних режимів, різних країн. Поллак не порівнює, не оцінює, не засуджує. В його книзі немає добра і зла, хорошої чи поганої сторони. Він просто нам розказує про отруєні пейзажі, про людей, яких знищили і забули. Людей на чиїх кістках ростуть красиві дерева, квітнуть квіти, ніби приховуючи від нас страшну правду.
Кому рекомендовано прочитати цю книгу? Мабуть всім, хто шукає правду, хто не боїться подивитись вглиб себе, не боїться зміни поглядів і суджень. Після прочитання книги я часто вдивляюсь в ідилічні, здавалось би, пейзажі і боюсь думати, скільки невідомих історій і доль приховано за ними. Есеїстика Мартіна Поллака розказує нам про самих себе, відкриває нам правду і змушує задуматись. Такими і мають бути хороші книжки.