Лазарук М.Я. Ночі з амазонкою. Інтимна та еротична лірика / Видання друге, доповнене. – Тернопіль: ТзОв “Терно-граф”, 2012. – 136 с.
З-під пера Мирослава Лазарука – відомого буковинського поета, прозаїка, драматурга, есеїста, критика, на сьогодні вийшло п’ять поетичних збірок («Коломия» (1988), «Покрова» (1993), «Ночі з амазонкою» (1996), «Пантір» (2006), «Цісарська дорога» (2011)) і зовсім нещодавно народилися вдруге його «Ночі з амазонкою».
Оригінальне видання з цікавим підзаголовком: інтимна та еротична лірика, вмістило у собі відібрані перли з попередніх збірок і постало перед читачами у доповненій та удосконаленій формі. За словами автора, найстаршому віршу, вміщеному у «Ночах з амазонкою» – сорок років («Між нами в’ються дороги»), наймолодшому – два місяці («Ти ще чуєш»).
Мирослав Лазарук проявив себе тонким художником, митцем, котрий зумів барви і звуки душі записати на папір словами. Йому вдалося виділити і розділити із загальної картини окремо кожен відтінок ніжного почуття, підкреслити відмінності і нюанси у ритмах биття серця. Любов у автора постає багатоликою – ніжною, святою, змінною, бажаною і недозволеною. В поезії мозаїчним способом зображено усі стадії, усі періоди сердечних почувань, можна навіть сказати, що зображена еволюція любові – легка філософія серця із відстані, захоплення красою тіла, крик душі, фізичне кохання, свята вічна любов, ніжність вже не молодих років. Щирість у ювелірній оправі здається ще привабливішою на загальному тлі збірки – ночі.
Провідним мотивом в поезії є змалювання відчуття пристрасті і жадання. Улюбленим авторовим образом постає стигла ожина, сік якої темний і яскравий, наче бистроплинна кров, що живить тіло і може привести до його швидкої загибелі у певних умовах.
І в чорнявих очах кам’яніє жага?
Поможи їй вернутись у лоно неплинне,
Де застигли гаї у блакитних снігах,
Де уже стугонять дикі соки ожини.
(«Переспіла ожина»).
Блаженна мить цілунку, солодкого й гіркого вимальована у поезіях «На Святого Валентина», «Із уст в уста напій од Бога». Тремтіння несказаних слів, палкого мовчання, оповитого, смутком звучать у вірші «Дощ танцював на листі молодому», «За снігом сніг тихенько йде». Барва гіркоти розчарувань, жалю і невизначеності постає на сторінках полином та цвітом чистотілу («Чистотіл замітає зарінки»). Закоханість, часом безнадійна, неможлива, недозволена мигтить жовтою барвою («Проковтнути вишеньку черлену» «Нас викине на берег жовта хвиля», «Твоя печать кульбабою цвіте»).
Твоя печать кульбабою цвіте,
Ні, не горить, а тільки нишком тліє,
Неначе гомонить про се, про те,
Про що не мовить навіть пишність лілій.
(Твоя печать кульбабою цвіте»).
Контрастно змальовується любов неправедна і любов свята. Авторові вдається майстерно показати почуття, що не можна змалювати тільки чорним, чи тільки білим кольором. Він стирає межу гріха, дає питання, що власне цим гріхом є, і водночас шукає порятунку від нього («Ружа наполохана зів’яне», «У помаранчевому світлі гасне тінь», «Губить красуня дешеві коралі», «Ти не питаєш бо знаєш»).
Ми не повинні торкатись,
Бо згоримо, і тоді,
Тільки лукаве окате,
Те, що не вміє зітхати,
Ляже на груди тобі.
(Ти не питаєш бо знаєш»).
Мирослав Лазарук захоплюється красою тіла, поезія стає одою природної наготи.
Засвідчується пуп’янок рудий.
Грудей і рук фарфорна чистота
Спалахує у дзеркалі води.
Та усміх не зронили ще вуста.
(«Блідий рум’янець поміж білих рам»).
Хвала красі плавно перетікає у палкі сцени кохання. Природність, щирість, чистота помислів не можуть бути чимось ницим, усе створене Богом – прекрасне.
Зриваєш одіж, наче пута,
В провалля соколом летиш,
Жага пекуча, мов отрута,
Та не її боїшся, лиш…
(«Овал грудей твоїх сміливий»);
І ти благала: «Годі, годі…»
Але губилися слова,
Як сльози струшені овечі,
І лоскотала нас трава
У груди й плечі.
(« Овечі сльози у траві»).
Радість життя, свято тіла не можливе без духовної єдності. Мотив усвідомлення нероздільності, спільності на все життя звучить у вірші «Це сон студеної роси». Поет говорить про важку, ймовірно, і почасти гірку, чашу, дану Богом «одну на двох».
Гімн тихій та вірній любові вимережаний у віршах «Ми сотворили рай з тобою», «Я хочу зустріти тебе на останній зупинці трамваю».
Я хочу зустріти тебе на кінцевій зупинці трамваю,
Де в черзі дерева останній чекають маршрут,
Поїдемо в зиму, хоч снігу й там ще немає,
Та тут – вже нічого, лиш кроки вчорашні і бруд.
(«Я хочу зустріти тебе на останній зупинці трамваю»).
Кохання, зображене у «Ночах з амазонкою», оповите щедрим вінком квітів, плетеним із стеблин і пахучих галузок. Мирослав Лазарук виводить символ любові, і ним є не червона троянда. Ні, автор не уніфікує цей образ. Любов’ю є дикий свирбиус, терпкий терен, пахучий жасмин, солодка ожина, витка виноградна лоза із п’янким плодом, чистотіл, полин, хміль, груша та ще багато пишнот природи, котрими автор обплітає душу читача. Власне, все різномаїття світу, усі грані чуттів, цілий Всесвіт є любов’ю, що має незліченну кількість імен.
2012