Лазарук Мирослав. Цісарська дорога: поезії. – Чернівці: Букрек, 2011. – 136 с. – (Серія “Зона Овідія”.)
Мирослав Лазарук – поет, прозаїк, драматург, есеїст, критик, родом з Івано-Франківщини. Директор Чернівецького меморіального музею В. Івасюка, головний редактор «Буковинського журналу». Автор поетичних збірок: «Коломия» (1988), «Покрова» (1993), «Ночі з амазонкою» (1996), «Містечкові містерії» (2001), «Пантір» (2006).
Вихід нової поетичної збірки М. Лазарука «Цісарська дорога», що побачила світ у чернівецькому видавництві «Букрек», став подією в житті української поезії. Велику увагу до себе збірка привернула завдяки премії ім. П. Тичини, якою нагородили за неї автора.
«Цісарська дорога» – збірка не для пересічного читача. Поезії збірки потужно інтелектуальні, вимагають ретельного і вдумливого аналізу. Це збірка-айсберг, майже всуціль занурений у океан філософської глибини. Розуміння її основної концепції не з’являється легко, після прочитання двох-трьох віршів. Це вдало скомпонований, ідейно навантажений торос, який потребує гострого криголама.
Складається збірка із 4-х циклів:
- «Снігові балади сибірської Туркині»
- «Цісарська дорога»
- «Обава»
- «Чистотіл замітає зарінки»
Палітра мотивів збірки дуже багата – від громадянської поезії до інтимної. Так, перші два цикли репрезентують нам вірші здебільшого патріотичні та історіософські, третій – філософсько-екзистенційні поезії, четвертий – переважно інтимні та крайобразні.
Концепція «Цісарської дороги» розвивається на 3-х рівнях:
- конкретно-особистісному;
- загальнонаціональному;
- загальнолюдському.
Вірші Мирослава Лазарука напрочуд щирі, сповідальні. Перед нами – і доля його матері, що була членом ОУН і відбувала покарання на далекій півночі за волелюбність і потяг до правди («Снігова балада про сибірську Туркиню»), і «загублена могилка» дідуся, що самотою спочиває, всіма забутий, десь у «западні Сибіру» («За Воркутою…»), і сповнені невимовної туги «Сім молитов за брата Любомира», який поквапився залишити цей світ. Своєрідним ключем до розуміння збірки є поезія «Наша географія», присвячена В. Герасим’юкові.
…Мою маму із тетою саме тоді вивозили,
за ними – бабу із дідом,
який побував там двічі,
останнього разу не повернувся…
Аж на край світу вивозили.
Може, й твоїх, Василю, також?
Може ж, і в одному с к о т о в о з і?
Вивозили туди, де немає Цісарської дороги,
і нас не було б, якби наші вклякли і не вистояли б там,
у Воркуті, Караганді й Тюкалі…
У вірші автор змальовує образи двох доріг, що перебувають в антиномії. Перша дорога – Цісарська. Це «дерев’яна» дорога, якою «гнали маржину на торговицю», якою «не треба поспішати». Друга – до Сибіру, дорога, якою насильно вивозили ні в чому не винних людей. Що завадило українцям піти першою дорогою, а не другою – на захід, а не на північ? Чому нас, наче ту маржину на продаж, гнано на чужі непривітні землі? Поет не дає прямої відповіді на ці запитання, але прозоро, на прикладі власної сім’ї, осмислює історичну долю України. Сибір – символ і синонім нашої національної трагедії. Автор зазначає, що біль від наруги над своїм народом ніколи не затихне, ніколи не кане в небуття («Рахуєш сучки…», «Сніг на покрову сорок шостого» та ін.).
Індивідуальні болі й страждання поета переростають у загальнонаціональні також у інших поезіях – «Новелі про трьох героїв, заживо спалених у церкві», триптиху «Травнева тризна». Зокрема, в останньому М. Лазарук зосередив увагу на таємничих обставинах смерті Володимира Івасюка, з яким був особисто знайомий і приятелював. Образ великого композитора у поезіях триптиху співвідноситься із образом Христа («Голгофа – у Брюховицькому лісі, Розп’яття – з бука, зашморг – з ремінця…»; «Тридцять – фатальне число, Без трьох – до Христового віку…»). Поет гірко вказує, що
…Ходять іще по землі
Ті, що замовили в тридцять
Хрест, і Голгофу, і глід,
І з терну вінок, а не з глиці.
Ходять, підступно мовчать,
Може ж, і Руту співають,
Досі нетлінна печать
Світить їм з пекла керваво…
Історіософські інтонації збірки поступово переходять у екзистенційні. Автор замислюється над загальнолюдським і непроминальним. Так, обава (діал. «страх, боязнь») у однойменному вірші однойменного циклу, що опісля смерті, можливо, тільки пустка («ні кіл на водах, ні слідів на росах…»), долається оптимістичною вірою в перемогу безсмертної любові над силами пітьми. Любов – найбільша цінність людського існування, дар Божий, і доки живий, доти треба любити:
Любив. Люблю. І ви любіть
Так, ніби любите востаннє,
Коли за вами тінь постане,
І не пощезне, й не розтане,
Допоки кров, допоки глід,
Допоки білим білить світ.
2012