«Позивний Бандерас» (Україна, Три-я-да Продакшн, 2018); режисер Заза Буадзе, сценаристи Сергій Дзюба, Артемій Кірсанов, продюсер Сергій Баранов.
Це дуже вчасний, дуже потрібний, дуже мудрий своїми меседжами фільм.
Отже, чим, як на мене, фільм важливий.
Своєю мотиваційно-вчинковою площиною. Тут не йдеться про категоричний поділ на поганих / хороших, чорне / біле, а прописано (навіть якщо легкими штрихами) мотивацію вчинків, виборів кожного персонажа.
«На пальцях», зсередини показано, як працює російська пропаганда, як ця війна відбувається на рівні ідеологічного, ментального топографування. І це не лише відвойовування (утримання, повернення) територій, а боротьба за людей на цих територіях, за їхні свідомості. Ці території і цих людей не стільки складно здобути, скільки утримати, не втратити здобуте / повернене знову. І цей фільм дає чітку картинку, усвідомлення того, що те, що для одних політична, національна, історична, культурна справедливість, повернення чи навіть компенсація, для інших – окупація. Точкою «кипіння» цієї ідеї є діалог між Бандерасом та його земляком, другом дитинства Льохою, котрий опинився серед ополченців, під час якого останній запитує Бандераса про те, а де він був усі ці двадцять років, чи знав, як і чим вони тут жили упродовж цього часу, чому жодного разу не поцікавився своєю рідною «дірою». Алюзія не потребує додаткових тлумачень, але й залишає багато місця для риторики, бо ж і тут собі не можна дозволити однозначності та категоричності. Ця проблемно-тематична лінія, мені видається, відгалужується в іншу – пов’язану з питанням притомності, яке зачіпає зокрема і питання національної, громадянської самосвідомості, самоідентифікації (також і психокомплексу перед національною причетністю), державної ідеологічної стратегії, теми пам’яті місця.
Передісторії, приватні історії, емоційна сфера персонажів (почуття дружби, любові, спогади, реакції на втрати побратимів, загалом ставлення до близьких людей тощо) персонажів підкреслює цінність кожної людини як окремого неповторного всесвіту. Військові, волонтери, цивільні – не гарматне м’ясо чи офірні тварини. І цей момент ще більше підкреслює важливість і невипадковість свідомого вибору.
Військові фізично сильні, розумні, свідомі своєї справи, сповнені військової гідності. Це вже образ іншої армії – вартої поваги, а не насмішок та анекдотів, як ще порівняно недавно, коли йшлося про українську армію. Це один із важливих іміджевих моментів для держави і для її громадян, здобутком значної частини яких вона власне і є. Це те зерно, кинуте у ґрунт національної самосвідомості, яке мало би прорости здоровою і сильною рослиною. Крім всього, творці фільму ще майже на самому початку забили дуже вдалий «гол» у «ворота» свідомості глядача (перед тим ту свідомість розкоркувавши щирою емоційною історією): картинка приїзду Бандераса на блокпост ну дуже вже виразно відсилає історичну і художню пам’ять до Січі та січовиків. Тобто це мало б інсталюватися у свідомість приблизно так: от саме така армія (армія переможців), саме такі військові традиції – не випадок, який є результатом актуальних політичних обставин, а це норма для України. Подібну естетику та етику воїна показано у «Кіборгах». І звісно, напрошується паралель з «культурними героями» із моїх улюблених «Вогнеборців», про яких я висловлювалася раніше. Отже, такі чоловічі образи – це світова тенденція (більше про це у статті «Історія, яка могла би бути написана гекзаметром, або Фільм як місце сили»).
Болісним штрихом (у моменті, коли один із військових залишився охороняти ФСБешників – не буду спойлерити) прописано тут ще одну важливу ментальну рису українців – людяність, гуманність, якої не втрачають і наші військові, незважаючи на всі обставини. І ця людяність часто не на користь – особливо, коли йдеться про хитрого, підступного, цинічного ворога.
Важливого, звісно, у цій картині більше. І можливо, колись скажу більше з приводу, але наразі це те, про що хотілося висловитися моментально після перегляду.
У плані художньому фільм також рівневий. Але початок мені видався трохи затягнутим як на бойовик чи екшн, які мали б сходу втягти глядача у свій вир, тому я б все-таки акцентувала на визначенні жанру цього фільму як військового детектива з елементами бойовика, додавши, що це фільм свідчення, за аналогією до літератури свідчення.
Стосовно любовних ліній Бандераса. Лінія, яка родом із юності, цікавіша, драматичніша, живіша, правдивіша і мотивованіша. Сучасна ж любовна лінія трохи натягнута. Я розумію її художнє та ідейне значення. Художнє: прикрасити саму історію емоційно. Але, чесно, сцена з нічним купанням посеред місця проведення бойових дій у мене викликала сум’яття: прекрасне оголене жіноче тіло, яке світиться у темряві своєю білизною, приваблюючи снайперів; очевидна вразливість обох персонажів. Ідейно: ввести образ жінки-волонтера, яка пройшла під впливом обставин шлях національно-патріотичної трансформації, і взагалі – образ жінки-волонтера (дуже важливий справді). Але у цьому випадку поява цієї жінки робить розвідника дуже вразливим, а це неприпустимо (перепрошую за такий дещо раціональний і віддалений від суто людського підхід). Та все це вже швидше мої емоції з приводу, і це аж ніяк не впливає на якість фільму.
Та й все поки з приводу «Позивного Бандерас».
Дякую за ці думки та емоції Зазі Буадзе, Сергію Дзюбі, Артемію Кірсанову, усьому колективу, який працював над створенням цієї непростої (з багатьох поглядів) картини. Актори приємно вразили своєю професійністю – усі. Але дозволю собі висловити особливу симпатію Іоаланті Пилипенко (Яна) та актору, котрий виконував роль Ходока (імені не називатиму, бо то буде спойлер, який усе зіпсує), майстерне перевтілення якого оцінив би навіть Лесь Курбас.
Браво!
Фото, використане для головного зображення, з офіційної facebook-сторінки фільму “Позивний Бандерас”.