Андрич, Іво. Проклятий двір : роман / Іво Андрич ; пер. із серб. Андрія Любки. – Чернівці : Видавництво 21, 2020. – 136 с.
…чужинець тут має постійне відчуття, що опинився на якомусь диявольському острові, поза всім, що до цього означало для нього життя, і без надії невдовзі його побачити. А в’язні з Царгорода покарані, крім іншого, ще й тим, що зовсім не бачать і не чують свого міста; вони в ньому, а ніби за сто верст від нього; і ця уявна віддаль мучить їх так само, як і справжня. Через усе це Двір швидко й невідчутно скручує людину й підкорює собі так, що вона вже й сама губиться. Забуває те, що було, і все менше думає про те, що буде, тож для неї минуле й майбутнє зливаються в одну-єдину теперішність, в незвичне й страшне життя Проклятого двору.
Розповім про роман, який ось-ось має приїхати разом з іншими новинками на склад «Видавництва 21» (як я вже десь писала: ми відчуваємо їхнє дихання). Це «Проклятий двір» Нобелівського лауреата з літератури Іво Андрича – юґославського автора (саме так його ідентичність було б доречніше означувати, оскільки в його долі все досить складно, і пов’язаний він з Боснією, Хорватією, Сербією – докладно про це можна прочитати у вичерпній і цікавій післямові Андрія Любки, який цей роман переклав).
Роман я прочитала раніше (така моя робота), але нічого не писала з приводу, оскільки моїй свідомості потрібно було ще попрацювати з інстальованою інформацією. Читання – це не лише процес від першого слова книжки і до останньої крапки, а й подальше осмислення прочитаного, це робота з прочитаним і це праця прочитаного з читачем.
Але я відволіклася.
Я не писатиму багато – лише кілька штрихів (як і завжди).
Одразу скажу, що це не найзахопливіша історія із прочитаних мною. Сюжет досить простий. Але, як ви розумієте, справа не у сюжеті. Особисто для мене завжди вартий найбільшої уваги той текст, який спонукає до взаємної праці (дивіться останнє речення другого абзацу), сприяє більш осмисленому буттю і цікавий з погляду фахового.
«Проклятий двір» – це конструкція і модель. Він поєднав у собі рамкову та шухлядкову архітектоніки (якщо ви колись читали щось із моїх відгуків на книги, то знаєте, що я дуже люблю таку будову). Якщо ви відчините цю скриньку, то знайдете там і зайця, і качку, і яйце, і голку. Але кожна зі знахідок буде ще й ключем до відповідної шухлядки. Більшість персонажів роману є відмикачами «шухлядок» або персонажами-гіперпосиланнями.
Щоб не зовсім усіх імовірних читачів цього відгуку заплутати, скажу що основна подія відбувається у Боснії на початку ХХ століття у Францисканському монастирі, в якому щойно спочив з миром один із його ченців – фра Петар, який і є центральним персонажем роману «Проклятий двір». Дверцята його історії відчиняє молодий монах, який найбільше з фра Петаром спілкувався і провів з ним весь час, коли життя його згасало, і був вдячним слухачем його оповідей. Одна із них і заповнила цей роман. Пов’язана вона була з мандрівкою фра Петара ще з одним братом-францисканцем до Стамбулу / Царгорода (ці назви у романі вживаються почергово) у важливих монастирських справах. Але то були «ті прикрі часи, коли влада вже не розрізнює безневинних від злочинців», і фра Петар потрапив до в’язниці, яку називали «Проклятим двором» – такого собі міста в місті, в’язні якого були найрізноманітнішого соціального та національного походження і яким заправляв Латиф-ага на прізвисько Караджоз («Він і своїм виглядом, і своїм норовом є уособленням Двору»). Цей персонаж поповнює колекцію книжних гротескних образів диктаторів та їхніх посіпак, виводить на розмову про судову владу, яка стає частиною репресивно-каральної машини. Караджос – приклад сильного впливу середовища на формування особистості. Він народився і виростав у інтелігентній родині, його батько був ерудитом, і відповідно виховував свого сина, який подавав найкращі надії. Та трапився перехідний вік, стадний інстинкт, лихо з розуму, Sex&Drugs&Rock&Roll («Він кинув школу й почав валандатися з музиками й фокусниками в шинках, з картярами, пияками і курцями опіуму»). Щоб остаточно не втратити цей цінний елемент соціуму і зважаючи на авторитет його батька, Латифа-ага вирішили поставити головним над усіма злочинцями. Він одразу вжився у цю роль (природний артистизм цьому посприяв), а свій інтелект і неабиякий магнетизм застосовував у вправлянні з вишуканого ментального садизму. Якщо б Караджозу не запропонували автократію, то він успішно б очолив щось охлократичне. Ну і як тут також не згадати про систему сталінських таборів, в яких кримінальників використовували задля ламання політичних зека?..
Та я захопилася, а обіцяла небагатослівність (здається). Читайте і з насолодою препаруйте Караджоса: він вельми цікавий персонаж на кілька досліджень. І один із ключів / гіперпосилань, як ви розумієте.
Персонажі-гіперпосилання виводять не лише на інші сюжетні лінії, історії, оповіді, а, що значно важливіше, на різні смисли.
От скажімо, Хаїм – в’язень, який все про всіх знає, володіє інформацією, черезтинне радіо. Здавалося б, що він ключ, котрий відчиняє двері лише до історій інших в’язнів, які регулярно розповідає фра Петару. Але ні, він більше, бо ж розкриває драматичний образ «людей зі страху» – типовий для тоталітарних систем. Він бачить і знає правду, він відчуває потребу нею ділитися, але водночас він весь час боїться через ним сказане (а згодом – і подумане), йому весь час здається (?), що за ним стежать, пробираються у його мозок. Єдина його перспектива – божевілля.
Саме Хаїм відчиняє наступну «шухлядку», в якій Чаміл, його історія та ключі до іншого рівня. І з цього моменту події починають розвиватися динамічніше і цілковито захоплюють.
Чаміл – науковець-історик, мислитель, вишукана, тонка, аристократична особистість, інтелектуал. Він виводить читача на обіцяну в анотації історію, яка «сягає XV століття і оповідає про реальну долю Джем-султана, який бореться за владу зі своїм братом Баязидом ІІ». Через Чаміла Іво Андрич зумів оживити всю трагедію цього протиборства, занурити читача в атмосферу подій XV століття і змусив співпереживати і прозрівати. Вкотре мимохіть доведеться пригадати, що історію пишуть переможці, що політика – це бруд, що світом керує цинізм і спекулянти, що все і всі продаються і мають свою ціну, що нікому не можна вірити (і в цьому контексті це сприйматиметься як очевидні постулати, а не як заїжджені фрази). Чаміл виповідає історію Джем-султана фра Петару. Ці два персонажі одразу відчувають душевну, інтелектуальну близькість. Вони обидва йдуть спільним шляхом – пізнання світу, пошуку істини. Вони розмовляють спільною мовою. Це мова науки, яка їхнім сучасникам настільки чужа, що її носії сприймаються вороже. До речі, і ув’язнені вони за приблизно однаковими підозрами – у шпигунстві та антидержавній діяльності. Символічним і зовсім не випадковим також є те, що із двох ченців-францисканців ув’язнили саме книжника, а не його неписемного, безграмотного колегу.
Чаміл – гіперпосилання не лише на Джем-султана, а й на низку проблем і смислів. Чаміл інакший, незрозумілий, чужий. Уже його походження прирекло його на іншування: він народився від грекині і турка, що в його часи було переступом. І жодні його чесноти, шляхетне походження, фізична краса, гарна вдача, гострий розум ніяк не могли вплинути позитивно на подальший розвиток сюжету його долі, оскільки він уже був написаний. Чаміл – маргінал. Саме тому він і опиняється у в’язниці. Історія Чаміла уособлює конфлікт політичної та інтелектуальної еліт, яким позначене ХХ століття, а також конфлікт натовпу й ососбистості.
Інтерес Чаміла до постаті Джем-султана, очевидно, зумовлений певною подібністю: останній був сином турецького султана та сербської князівни, став вигнанцем; народ, серед якого він народився мав більше довіри до його брата, мама якого була хоч і наложницею, але туркенею. Власне, це завжди було каменем спотикання та головним аргументом у з’ясуванні стосунків між двома братами. І цей конфлікт, як і образ Чаміла, актуалізує такі проблеми, як квазіеліта та еліта, конфлікт ідентичностей, зрештою – охлос та еліта.
Завершення історії Чаміла залишається темним. Але варіантів розвитку не так багато: робота на владу та її прославляння; смерть; божевільня. Чаміл завжди буде маргіналом у незрілому суспільстві.
Ще десь там на початку я зауважила, що «Проклятий двір» – це конструкція і модель. Тобто він надається до прочитання на символічному рівні, на різних контекстуальних рівнях. Чим все-таки є «Проклятий двір»? Наше ХХ століття з його новими імперіями під новими гаслами? Чи Юґославія, за яку так боровся самий Іво Андрич? СРСР? Увесь світ? Вся людська історія? Проклятий двір, як і будь-яка Вавилонська вежа, приречений на руйнацію та обростання міфами?
Не буду прокопуватися у символічні шари роману (любителям декодування тут буде чим зайнятися), а лише скажу, що кожен читач «Проклятого двору» віднайде те, що йому буде найбільш актуальним, найбільш синхронізуватиметься з його світоглядом – від біофізіологічного та суспільно-політичного до екзистенційного та онтологічного рівнів. І звісно, що центральна проблема «Проклятого двору» – це свобода і воля. Людина ув’язнена у соціумі, державі, правилах, законах, підпорядкована чиїйсь волі і свавіллю, ув’язнена у страхах (далеко не лише своїх), умовностях, ув’язнена у власному тілі. Чи здобуває вона свободу з переходом на інший рівень? І цé питання залишається відкритим. Очевидно, Іво Андрич вважав, що ні, адже його персонаж фра Петар, отримавши благу звістку, що давала надію на звільнення із Проклятого двору, переходить на інший рівень відбування покарання без провини. Але ця частина історії фра Петара залишається у темному кутку останньої «шухлядки», тобто на задньому плані.
А читач залишається з виразним агностичним присмаком, розказаною історією і зв’язкою ключів.