Шмід, Вільгельм. Душевний спокій. Чого ми набуваємо, коли старіємо / Вільгельм Шмід ; пер. з нім. Олександри Мельник-Подолян. – Чернівці : Видавництво 21, 2017. – 112 с.
Моя, тоді ще шестирічна, мала на запитання, чому їй так подобаються ляльки Monster High (Дракулаура, Френкі Штейн, родички привидів, зомбі, перевертнів, вампірів та іншої інфернальної наві), відповіла: «Вони не можуть померти, бо вони вже мертві».
Що ж, кожне покоління долає свій страх смерті по-своєму.
Наше – дискримінує старість.
Добре було старіти в патріархальному суспільстві. Картина, як уявляється, така: ти патріарх (чи матріарх) є центром родини, зосередженням авторитету (бо в тебе життєвий досвід, що асоціювався колись із мудрістю). До тебе йдуть за порадою, благословенням, напучуванням. На тебе покладаються, коли справа доходить до виховання нового покоління.
Ти нерухома вісь, навколо якої обертається родина, на тебе спрямована основна увага молодших – до тебе повертаються, у твоєму домі збираються, тобою опікуються. І коли ти зрештою помираєш, то в родинному колі, звісно.
Ось, якщо не завжди реальний, то принаймні еталонний, бажаний і соціально схвалюваний, бо зумовлений логікою життя домодерного суспільства, сценарій старіння і смерті.
Старіти в наш час некомфортно. Гірше було, мабуть, лише в ті часи, коли старих убивали, бо плем’я голодувало.
Старість та її неуникний і логічний наслідок – смерть у наш час не сприймаються більше винагородою (як здавалося нашим дідам) чи заслуженим відпочинком (як думали наші батьки).
Старість і смерть для нас, людей 21 століття – катастрофа, яка станеться не з нами.
Найпершою, як завжди, відреагувала мова. Колись цілком нейтральні слова «старий» / «стара» стають незручними, їх замінюють евфемізмом «третій вік».
Наше суспільство виносить старіння і смерть за дужки. Ну нестерпно думати пересічному сучаснику, вихованому споживацьким принципом «Ти ж вартий найкращого!», що він постаріє і помре. «Не для того квіточка цвіла!» Косметологія та пластична хірургія щосили стараються, щоб ми не бачили старості, медицина – щоб ми її не відчували.
Життєвий сценарій, за яким кожен без винятку вік людини (старість також) є затребуваний суспільством, а отже й суб’єктивно переживається як сповнений сенсу, більше не працює.
Навіть якщо у наших селах десь і животіють острівки патріархального ставлення до старих, старості й смерті, то, либонь, за інерцією, будучи швидше символічними.
Віссю сучасної сім’ї, безсумнівно, є наймолодше покоління. Вся енергія сім’ї спрямовується не стільки на виховання, скільки на освіту юних. Бо ж добре навчені молоді, думаємо ми, найкраще дадуть собі раду і нас навчать. Здається, технологічно просунуте, впевнене в собі, постійно включене в соціальні мережі, звикле швидко вчитися покоління Z не відчуває особливої потреби в старших.
Досвід старих у нашому світі стає все незатребуванішим. За порадами вже звично звертаємося до експертів, соціальне схвалення здобуваємо, демонструючи особисті успіхи (матеріальні здебільшого), помираємо опікувані чужими людьми в стерильних лікарняних умовах – ні прощання-прощення, ні сакраментальної склянки води.
Знайти добре оплачувану роботу вже після сорока п’яти? Не смішіть! Отримати необхідну медичну допомогу? Та скільки там доживати! Відчути психологічну підпримку? Спробуйте! Гідно померти? Це залежатиме лише від спроможностей люблячих родичів, якщо вони є (і родичі, і спроможності).
Насправді, найбільш дискриміновані зараз не секс- чи інші меншини, як говориться, а старі, які й меншиною не є. Особливо в нашій країні.
Дискримінація старих (ейджизм) стає у нас масовим, а отже, звичним явищем. Ейджизм породжує геронтофобію (страх старих) не лише в молодих чи зрілих. Самі старі не приймають свій вік.
Словом, антиутопічна візія Оксани Забужко в давнішій футуристичній притчі «Книга буття. Глава четверта», де старі – відпрацьований матеріал – загнані в спеціальні гетто для вмирання, втрачає свою футуристичність і фантастичність та стає якнайреалістичнішим «чорним дзеркалом» у стилі Чарлі Брукера – тільки уже наших, а не британських теренів.
Книга німецького філософа Вільгельма Шміда «Душевний спокій. Чого ми набуваємо, коли старіємо», що запропонована нам «Видавництвом 21 в перекладі Олександри Мельник-Подолян, дуже вчасна. Попри те, що писана німцем-філософом, читатиметься легко – подолає людина з будь-яким бекґраундом.
Спочатку Шмідт дуже тактовно повертає нас обличчям до реальності – ми помремо, усі, без винятку; старість і її логічне завершення – смерть є найвдалішими з усіх інших варіантів життєвого фіналу; цей порядок ми змінити не можемо, зате можемо спокійно і навіть щасливо прожити свій третій вік.
А далі – найцікавіше. Як?
Конкретні й дуже прикладні поради як сформувати звички, які полегшують життя в старості, як втішатися й відчувати щастя в похилому віці, як поводитися з болем і нещастям, як жити з усвідомленням близької смерті, як набути душевного спокою.
Вільгельм Шмід не радить нам змиритися зі згасанням, як можна подумати спочатку, – він говорить, що старість і смерть мають сенс і цінність.
Це хороша для нас новина. Навіть у старості, особливо в старості маємо шанс наповнитись, як писав мій улюблений письменник з іншої, правда, нагоди, «тихою радістю осмисленого існування».
Книга «Душевний спокій…» Шміда має один конче потрібний нам ресурс. Вона пропонує розуміти життя як індивідуальний проект турботи про себе. Зауважмо, без старості і смерті цей проект не буде цілісним, не матиме форми, а тому – й шансу бути вдалим.
Вільгельм Шмід залучає українського читача до звичної в Європі і призабутої в нас культури завчасного забезпечення свого існування – і матеріального, і психологічного. Книга, отже, стане корисною читачеві будь-якого віку.
«Душевний спокій…» Вільгельма Шміда буде добрим співрозмовником для того, хто зрозумів важливість турботи про себе. «Душевний спокій…» Вільгельма Шміда – чудовий подарунок тому, про кого турбуєтесь ви.
Думаю, «Видавництву 21» варто подумати про ще один наклад.