Процюк Степан. Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника. — К.: Академія, 2010. — 184 с.
Ми рідко замислюємося про постать митця, коли безпосередньо сприймаємо твориво його фантазії. Для реципієнта твори мистецтва чи літератури це наче даність, але вони так чи інакше відображають бачення конкретної людини, погляд на світ з-під визначеного кута зору. Певно, минає доволі часу, доки спалах задуму митця трансформується у цілісне полотно. У якому стані перебуває душа автора, коли творить? Чи проходить через тортури, а чи компонує з легкістю? А може підіймається до вищого виміру, де якісь надземні невидимі сили нашіптують те, що потрібно пізнати широкому загалові? Таїни здогадів підвладний розкрити лише сам митець. Чимало загадок залишається, коли твір уже прочитано.
Як же іноді кортить вивідати незрозуміле у людей минулого, котрих вважаємо класиками. Іноді для точнішого потрактування твору варто ознайомитися з життєписом письменника, опрацювати літературно-критичні матеріали, перечитати епістолярну спадщину, щоденникові записи, автобіографічні твори. В літературі існує жанр біографічного роману, котрий комбінує матеріали усіх перелічених джерел. Але, на відміну від суто документальних свідчень, у такому романі письменник діяльний, він головний герой, за вчинками й роздумами якого стежимо. Тут дійсне переплетене з ірреальним, оскільки це переусвідомлене й художньо осмислене бачення письменника вже іншим письменником.
Біографічний роман Степана Процюка „Троянда ритуального болю” присвячений яскравому новелістові Василеві Стефанику. Автор „Синьої книжечки” є новатором у використанні мобільного й гострого жанру новели. Спадщина порівняно невелика, проте кожен твір міцно прикріплює до сюжету, з навмисне зміщеною послідовністю, вражає потужно й динамічно, зворушує, дивує діалектичністю й експресією. Трагедійність викладу демонструє, які поневіряння доводилося знести українському селянинові на межі століть. Чому Василь Стефаник писав про селянство, хоч був представником освіченої верстви, чому твори його увінчані присудом страждань, у чому криється гіркість власного талану? Відповіді на ці та інші запитання знайдемо у книзі Степана Процюка.
Роман психобіографічний, відповідний психологізмові новел Стефаника. Доленосний розвʼязок, поданий у першій частинці (всього 84), передує іншим композиційним елементам. Картини різняться манерою оповіді: іноді дізнаємося про героя зі слів автора, іноді стаємо свідками його внутрішніх терзань (розмова Трьох „Я”), у наступній картині вислуховуємо розпачливе зізнання закоханих у Василя Стефаника жінок або споглядаємо драматичні перемовини з Ольгою Кобилянською. Репліки цього діалогу процитовані з листування між Велетами української літератури. Часто оповідь супроводжують вдало підібрані ритми покутської народної лірики, уривки з творів або ж стилізоване внутрішнє мовлення. Вражають обсяги опрацьованих джерел та художня майстерність, що викликає зацікавленість постаттю вже Степана Процюка. До того ж, роман витканий на християнській основі (багато буде покликаних, та мало обраних) з міфічними переплетеннями (символи Троянди ритуального болю, Кулі Тривоги, звіра з червоною пащею, чорно-білого контрасту протилежностей) та вкрапленнями аналітично-підсумкових філософських сентенцій автора роману. До прикладу: Щасливі і гармонійні, за незначним винятком, не потребують творити. Творчість – завжди двигун для невдоволених. Причин цієї дисгармонії – тисячі. А все ж письменник пише, щоб словом впливати на людину
.
Так, твір, що має здатність очищувати душі, проростає з болю, стає наслідком переможного протистояння зі страхом, сумнівом, зневірою у власній значимості. Зрештою, доводиться обирати, боротися зі спокусами насолод, розкошів, слави, безтурботності. Але стежка філістера не для таких, як Стефаник.
Цікаво довідатися про роль товариського і родинного кола у творчій долі митця. Це передусім майже обожнення матері Оксани. Знаковою подією стала смерть сестри від сухот, після чого Василь вирішив стати лікарем. Згодом виявив, що медичне середовище не відповідне йому, бо він – лікар Душ. Приятельським було спілкування Василя Стефаника з Лесем Мартовичем, Марком Черемшиною (Покутська трійця), Левком Бачинським, Вацлавом Морачевським, Михайлом Коцюбинським, Іваном Франком. З останнім, здається, чимось подібні долі. Обох школярами принижували за мужиче походження, обох прирікала любов, на жаль, нездійсненна, на жаль, не єдина – являлася тричі. У Стефаника це дві Євгенії та Ольга. Перша Євгенія – то „біла любов”, нерозпізнана, друга Євгенія – то недосяжна, бо заміжня, а Ольга – то не любов, а вдячність, бо хоч не викликала взаємності, та принесла втихомирення, стала охоронцем. Усі любові Василя Стефаника рано відійшли у Той Світ, де їм судилося стрітися. У цьому полягає незвичайність романічної інтерпретації.
Довкола відомих імен ще за їхнього життя вирують інтриги, плітки, іноді такі нищівні й суперечливі, що стають першопричиною мовчання письменника. Відходив у внутрішню еміграцію й Василь Стефаник. Але й тоді не черствів, не байдужів, а був перейнятий глобальними питаннями. Мабуть, це вирізняє майстра пера серед інших.
Степан Процюк назвав Василя Стефаника українською Кассандрою – талант як винагорода і покарання водночас, особистий біль і біль народу – одне і те ж. Письменники не прагнуть співчуття. Але глибше усвідомлення їхньої особистої драми сприяє кращому тлумаченню людської та мистецької істин життя.
2012