Сьогодні потрапила на премʼєру моновистави «Вечірнє шоу Фрекен Хільдур Бок» режисера Дмитра Леончика.
Думала, що після «Мати Гіркого», яку я задивилась до дірок і яка досі залишається однією з найулюбленіших в репертуарі Чернівецького драмтеатру, мене вже нічого настільки не вразить, але ж ні.
Акторська гра Лариси Попенко, її жива взаємодія з глядачами, робота з декораціями, музичне оформлення, сенси, – все тримало в напрузі від початку і до фіналу. Єдине – я не одразу зрозуміла, коли був фінал і чекала на продовження. Хоча.. найважливіше сказано й показано, усі крапки над «і» розкладено. Відчуття катарсису, відтак полегшення.
Все життя уявляла Фрекен Бок грушеподібною озлобленою жінкою з радянського мультфільму про Малюка і Карлсона. Вайб Лариси Попенко в образі цієї героїні – це щось зовсім відмінне від вайбу анімованої незґрабної домоправительки. У виставі відображено цілу історію її життя, і ця історія розклала зовсім інші, несподівані акценти. Було трагікомічно. Сумно і весело водночас.
Я б хотіла проаналізувати глибше, розібрати усе на деталі, наче якийсь механізм. Але не можу, бо саме в цілісності усе набуває сили. Принаймні в цьому випадку. Дуже чуттєво. Сильно.
Не без якихось маленьких нюансів, але і я не театрознавець, щоб писати про таке обʼєктивно. А субʼєктивно не хочеться.
Приходьте і дивіться, бо це гарно.
Нехай живе сцена-майстерня!