Глібчук Уляна. Дівчатка / Уляна Глібчук. – Чернівці : Видавництво 21, 2021. – 152 с.
Армлос Каріна. Дорослі дівчата / Каріна Армлос. – Чернівці : Видавництво 21, 2021. – 232 с.
Чи варто поділяти прозу на жіночу та чоловічу? Це питання вже піднімали в літературі колись давно, і я не пам’ятаю, до якого висновку прийшли і чи взагалі прийшли. Як на мене, то якщо йдеться про адресата, то такий поділ однозначно недоречний: чоловіки часто майстерно вишивають, плетуть і варять неперевершене варення, а жінки кують чудові мечі. А якщо йдеться про автора, то чому б ні? Як сказав відомий кіногерой Дейл Купер: «Маємо визнати, що чоловіки і жінки створені за відмінними кресленнями». Є досвіди чоловічі, а є жіночі. І якою б універсальною не була сфера, про котру йдеться у художньому творі, жінка і чоловік зайдуть у неї із різних реальностей, і це завжди буде, хоч якоюсь мірою, але розповідь про ці реальності. Читаючи твір, написаний представником (-ницею) протилежної статі, людина проникає на чужу територію і вивчає її. Нічого нового. Традиційний казковий сюжет здобування сторонніх королівни / королевича, за яким – взаємопізнання, об’єднання і зміцнення племен та культур. «Оу, то от як це у них буває? Вони так/таке відчувають? Вони теж щось відчувають… Та ну, йдіть до дупи – зовсім усе не так у дівчат. Ого…» – десь так вигукує моє внутрішнє мовлення, вигулькуючи із хвиль потоків свідомості, коли я читаю твори, написані чоловіками. Звісно, це більше про ті твори, в яких автори працюють з психологією, різними рівнями свідомості, емоційною сферою, чуттєвістю. З цього погляду, приміром, мені було цікаво і вельми пізнавально читати «Життя бажань» Томаса Ґлавініча, «Спитай у пилу» Джона Фанте», «Кіпер – це я» Педро Ленца, «У трюмі» Владимира Арсенієвича, «Вивітрювання» Артема Чапая, «Магнум» Іллі Макаренка. Мене цілковито підкупила відвертість і сміливість цих авторів. Або, якщо точніше, сміливість бути максимально відвертими.
Така сама сміливість бути максимально відвертими властива і двом жіночим прозовим творам, заради яких я цю розмову і розпочала. Ідеться про повість Уляни Глібчук «Дівчатка» та роман Каріни Армлос «Дорослі дівчата». Це в жодному разі не рецензія, оскільки читала я обидва тексти ще в рукописах, коли авторки запропонували їх видавництву, і потрібно було прийняти рішення щодо видання. Отже, це ті мої найперші враження після знайомства з текстами.
Насамперед, це дуже жіноча проза. Вона працює з жіночими досвідами і з жіночою пам’яттю (на різних її рівнях). Обидві авторки мають свої виразні голоси, сформовані стилі (власне, вони мають стиль), свої методи дослідження і подачі матеріалу. І Уляна Глібчук, і Каріна Армлос тяжіють до психоаналізу. Але якщо в авторки «Дівчаток» це витягування тонких ниток із хаотично сплутаної маси і змотування їх в акуратні клубки – у дусі Карла Юнґа, то авторка «Дорослих дівчат» працює, як Петер Куттер, проводячи чіткий зонінґ території тексту або й вдаючись до секторальної резекції, поки не звільняє «тіло» оповіді від патологічних утворень і не добирається до здорових ділянок.
Основний сюжет «Дорослих дівчат» крутиться навколо одного місця – родинного будинку, в якому зібралися три сестри після смерті їхньої мами з тим, щоби його продати. (Важливий момент: мама у них спільна, тати – різні). Вони знаходять мамин щоденник, у процесі читання якого змінюється їхнє уявлення про маму, свої стосунки з нею, стосунки одна з одною, із собою, змінюється кожна із них. І нарешті вони усвідомлюють, що їхня мама була жінкою – з усіма властивими їй трансформаціями, викликами, випробуваннями, невимовленим. Це дуже якісний побутово-психологічний роман. Загалом це не зовсім моя література, але мене цей текст зачепив. І не лише на рівні емпатичному якимись суто жіночими питаннями (хоча ними, звісно, особливо), і гадаю, що багатьом жінкам проговорені авторкою теми, проблеми будуть близькими і корисними терапевтично. А й тим, як Каріна Армлос майстерно вписує людину у побут, сім’ю, стосунки, загалом соціум, як досліджує мотивацію вчинків людини. Таке щось кіро-муратівське. І загалом цей текст, як на мене, дуже кінематографічний. Це був би хороший фільм, мелодрама. Мені навіть видається, що саме у кінематографічному форматі він знайшов би чіткіше вираження і зазвучав би ще переконливіше.
І моя улюблена частина в «Дорослих дівчатах». Спочатку я не могла зрозуміти, для чого авторка ввела в текст історію з йоні еґґ. (О боги! Зізнаюся, як не посвячена у тонкощі різноформенних та різнокольорових інтимно-енергетичних практик людина, я ґуґлила, що то таке… – Вдає, що шаріється.). Але потім збагнула, що цей образ тут набуває символічного характеру і є ключем для прочитання тексту. Кожна із цих жінок-доньок і є тим йоні еґґ, який зберігає в собі пам’ять про свою маму, про те, що з нею відбулося (читання щоденника тут також набуває символічного характеру: це власне, і є те зчитування пам’яті такими собі нефритовими дівчатами). Логічним виглядає й те, що саме наймолодша сестра Аліса розповідає сестрам про йоні еґґ і те, що саме вона апелює до пам’яті роду: Аліса наймолодша, а тому в ній пам’ять про все і про всіх, хоч вважається, що все пам’ятає найстарша сестра. У цьому закладено також важливий смисл: старша сестра – це пам’ять, яка на поверхні, очевидне, а молодша – це той рівень, на якому з пам’яттю працюють. Я цей роман для себе так і назвала – «Йоні еґґ» або «Нефритові дівчата». Аборт, який їхній мамі довелося пережити у зовсім юному віці, теж набуває символічного характеру. Він у кожній із доньок відлунює страхом бути непотрібною дитиною. (До речі, тема аборту з’являється і в «Дівчатках» Уляни Глібчук; вона розказана натяками, але так і не вимовлена). Праця кожної із сестер з пам’яттю передбачає і працю з пам’яттю, досвідом, травмами їхньої мами. Шлях до зцілення – вимовляння (щоденник і ті, події, розмови, які він провокує). Шлях до зцілення – це емпатія.
Щодо аудиторії «Дорослих дівчат», то це жінки (зі зрозумілих причин) різного віку і чоловіки різного віку, оскільки всім буде над чим поміркувати і про що поговорити і під час читання й опісля.
(Ви ж пам’ятаєте, що це не рецензія і не розвідка, а лише нотатки після першого прочитання?)
Творчість Уляни Глібчук я для себе відкрила 2012 року – романом «Жовтим по жовтому», який одразу потрапив у категорію тих, до яких повертаюся – чи повторним читання, чи роздумами. Це дуже близький мені тип авторської свідомості. Тому, взявшись за читання «Дівчаток», я очікувала на текст, який подарує мені інтелектуальну, емоційну, естетичну, ментальну насолоду. І мої очікування цілковито виправдалися. І водночас Уляна Глібчук знову здивувала. Вона впізнавана і нова водночас. Здається, письменниця цілковито розкрилася і «вийшла із підземелля». Попри те, що теми повісті не із простих, а читання потребує максимальної уважності та відданості сюжету і смислам, у «Дівчатках» багато світла і повітря. Це вже не «Жовтим по жовтому», що заворожує, наче «Парфумер» Зюскінда, своєю патологічністю. Та й ішлося Уляні Глібчук у «Дівчатках» уже про інше.
«Дівчатка» – твір про різні жіночі долі, про різні виміри буття жінки, про різні покоління. І це твір про трансформації жінки – жіночих тіла, психіки, себеусвідомлення, долі; про жінку в різних контекстах – соціальних, історичних, міжособистісних стосунків – і станах. Власне, письменниця і робить великий акцент саме на жіночій темі – не з позицій фемінізму чи патріархальності, вона пише / оповідає голу правду про жінку, її роль і ролі.
Особисто для мене вельми цінним є те, що Уляна Глібчук крізь призму жіночих доль показала історію України ХХ століття – мазками, але дуже чітко, виразно, промовисто. Гадаю, тут багато хто впізнає свої родинні історії. Цим твір Уляни Глібчук близький з романом ще одного мого улюбленого письменника Дімітре Дінева «Янгольські голоси». Письменниця майстерно працює з різними рівнями пам’яті – і особистим, і колективним, з різними рівнями свідомості.
Окремої розмови заслуговує те, як Уляна Глібчук працює з мовою. Відповідально, вишукано, природно. Мова «Дівчаток» дозволяє рухатися текстом, не шпортаючись, цілковито зосередившись на смислах, образах, історії. Щодо стильовою домінанти «Дівчаток», то це екзистенціалізм. Також повісті властиві елементи барокового світогляду. Я навіть уявляла собі дизайн цієї книжки з елементами стилю українського бароко. Але тієї його сакральної складової: те, що підсвідомо б активізувало ефект впізнаваності свого для «посвячених», а також властиве людський природі тяжіння до таємниці. Із того ж контексту ледь вловимі елементи натуралізму, еротики. Загалом Уляна Глібчук вміло поєднує, переплітає дуже земне і неземне. Власне, це все те, що читач відчує, вловить, вичитає у «Дівчатках». А читачі повісті Уляни Глібчук – люди з витонченим смаком (і точно не лише жінки), ті, хто прочитав би Селью Агаву, Дімітре Дінева і хто читає Валерія Шевчука, а ще «ТАДУШ» Артема Поспєлова.
Знаково, що «Дівчатка» і «Дорослі дівчата» побачать світ одночасно. І я б рекомендувала читати обидві книжки. Написані у зовсім відмінній манері, розказані різними і дуже виразними голосами, ці історії близькі за своїми проблемами, темами і за тією інтелектуальною роботою, яку вони провокують. Ну і написані вони жінками про жінку і не лише для жінок.