Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр
Режисер постановник – Іван Данілін
Сценографія – Іван Данілін
Костюми – Анна Пілюгіна
Музичне оформлення – Іван Данілін
Звукорежисери – заслужений працівник культури Богдан Сівак, Андрій Вавренчук
Художники з освітлення – Микола Андреюк, Валерій Манчук
Помічники режисера – Олександр Лоєвський, Галина Шарко
Дійові особи та виконавці:
Чоловік, Юда – Віталій Зубченко
Прочанин – заслужений артист України Віктор Янчук, заслужений артист України Петро Ліснічук, Олег Ягелюк
Матір Юди – заслужена артистка України Ніна Ніколаєва
У масових сценах – Дмитро Пшечук, Олександр Віюк, Ярослав Чевелюк, Дмитро Москалик, Павло Гринюк, Роман Герасимчук
Вчора на Сцені-майстерні відбулося щось неймовірне. Це, власне, те, за чим я щоразу йду у театр. Це такий емоційний, естетичний, інтелектуальний максимум, який, вочевидь, складно перевершити.
Іван Данілін знову здивував. Та що там здивував – приголомшив. Своїм прочитанням п’єси Лесі Українки «На полі крові». Благо, Леся Українка свого часу змінила фінал твору, залишивши багато місця для наукових трактувань та сценічної інтерпретації.
Відкриває виставу пустеля, яка оживає, рухається. Так, пустеля-свідок. Вона з одного боку, а з іншого – глядачі. Хто вони – теж свідки, пустеля, лава присяжних чи теж під пильним оком пустелі, піщинки якої всюдисущі? І зрештою що це за пустеля, де вона? Упродовж розгортання вистави утверджуєшся в усвідомленні, що все дійство відбувається в свідомості Юди.
Стіл у центрі сцени – алюзія на Таємну вечерю. Та подія, яка, за п’єсою Лесі Українки та за сценічною інтерпретацією Івана Даніліна, спричинила обрáзу Юди на Месію та його вибір продати Учителя. Зрада за зраду, адже саме так сприймає Юда докори Христа у свій бік, його зверхність. Зраджено його любов, котру він утратив із втратою матері (саме на цій первинній мотивації вчинку Юди робить акцент режисер) і, як йому здавалося, знайшов у Месії. Та й вчинок Юди і трагізм його наївності, з якою він говорить про те, що не думав, що Учителя катуватимуть і стратять, якісь надто дитячі. Юда зловився у сіті любові, якої бракувало. Тому, звісно, не випадковим і дуже промовистим є образ рибальських сітей у виставі: це і пуповина, і плацента, і пастка ілюзій зрештою. Юда – наче та рибина, про яку говорить Христос, що мала б обрати небо замість звичної їй води. А далі – Сад Гетсиманський – точка біфуркації. І ось глядачі – в голові Юди. І не суд йому потрібен, не свідки, а ті, хто пройде з ним його шлях, проживе його, відчує. «Не судіть – і вас не осудять».
Іван Данілін прочанина Лесі Українки подав в образі трьох мандрівників, які один за одним приходять до Юди з тими самими репліками, лише промовленими з відмінними інтонаціями, акцентами, мімікою, напругою і, відповідно, відмінною реакцією Юди. Це не лише робить діалог динамічнішим, додає до палітри конфліктів, а й створює ілюзію такої собі часової петлі, в яку втрапив Юда. Це його особисте пекло, із якого він не може вибратися. Ось його петля – вона стискається і стискається не на горлі, а на всій його сутності.
Три прочанина, три появи, загалом число три – не випадкове. У ньому чимало алюзій. Зокрема, Трійця, три царі, які прийшли зі сходу, тричі Христос будив своїх учнів у Гетсиманському Саду, тричі Петро зрікся його. Христос воскрес на третій день.
Прочанин/прочани – це троє із апостолів. І вони, як і всі, хто з’являється у виставі, – тіні. Адже насправді Юда приречений на самотність. І єдиний, з ким він розмовляє, – це власне, Месія. Тому в Івана Даніліна Юда не працює на землі, яку купив за 30 срібняків, а він виконує роботу теслі (Ісус Христос був сином теслі). Він теше дошки столу, який, про що вже йшлося, є алюзією Таємної вечері – події, яка стала катастрофою для Юди.
У Лесі Українки прочанин кидає камінь в Юду. Іван Данілін масштабує цей образ і трансформує у метафору. Каменувати Юду приходять усі 11 апостолів. Але вони в останню мить складають каміння. Що це? Вони дотримуються повчань свого Учителя: «Любіть одне одного, як я полюбив вас»? Чи все ж не кидають камінь, бо не без гріха? Та й це каміння, скидане в купу, – це Голгофа Юди. Він проходить разом з Христом його шлях незліченну кількість разів, у нього постійно відлунює у голові стукіт дерева, звуки цвяхів, які забивають у дошку.
Окремо про Віталія Зубченка у ролі Юди. Це довершене виконання. Кожен рух, кожна репліка чи слово, кожна емоція настільки справжні, що особисто я кілька разів цілковито втрачала відчуття реальності, цілковито розчинившись у дійстві. Кожен актор у виставі Івана Даніліна – яскрава особистість і водночас складова одного злагодженого механізму. Це було справді таїнство. Кожен актор і актриса виліплували на очах у глядачів не лише образи, а й цілі історії. Але Віталій Зубченко, звісно, є центром тяжіння вистави і всього дійства. Він своїм перфектним виконанням одразу втягнув глядачів у простір, світ Юди. Не прожити все те, що проживав його персонаж, було просто неможливо. Тому так, не суди (засуджуй чи виправдовуй), а проживи, побудь у цьому тілі, цій історії, цій голові.
Іван Данілін разом з рівнянами зробили Чернівцям неоціненний подарунок. Я щиро співчуваю тим, хто не потрапив на виставу «На полі крові». А ще я дуже сподіваюся, що Чернівці не втратять такого неймовірно обдарованого, надзвичайно професійного режисера, як Іван Данілін.