Шкляр В. Маруся: роман / Василь Шкляр. – Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 320 с.
Окрилений шаленим успіхом «Чорного Ворона», Шкляр вирішив ще раз випробувати силу свого пера у повстанчій тематиці. Знову звертаючись до історичних реалій України 1917-1922 рр., автор цього разу ставить в епіцентр подій не кремезного холодноярського отамана, а тендітну 16-річну дівчину, котра волею злого випадку мусила очолити тисячне військо поліських повстанців, після того як трьох її братів – попередніх отаманів – було зрадницьки вбито. Золота коса, горда струнка постава, синьо-сірі широкі очі, родимка-мушка над повними вустами, – портрет Марусі майже фантастичний, Квітка-Основ’яненко нервово курить люльку.
Інші персонажі роману – теж мов на писанці: отаман Шуліка – у широчезних шароварах, із довгими, до грудей, вусами; запорозький сотник – із оселедцем до самого пояса та ін. Про зовнішній вигляд Мирона Гірняка – коханого юної отаманші – з твору ми не дізнаємося нічого, а про сотника Станіміра – лише те, що він раз по раз смикає себе за правий вус. Мало того, гротескність і наївна індивідуалізація проступають не лише в портретних характеристиках героїв, а й у психологічних. Так, Маруся, агітуючи сільських чоловіків (sic!) іти у лави повстанців, говорить, схоже, словами якогось універсалу чи урядової відозви: «Проклянімо смиренність тих, хто, сидячи на печі, вигріває рабську сподіванку, що біда обійде його стороною». Репліки – чи не єдиний відомий автору засіб передачі внутрішніх переживань персонажів, і глибоким психологізмом тут і не пахне. Між Достоєвським і Толстим Василь Шкляр без вагань вибирає останнього, причому дуже поверхнево.
Шкляр концентрує увагу на епічному, насичуючи свій роман батальними сценами із цистернами крові і вагонами відрубаних голів. Панорамність у описі битв, вкупі з розмаїттям лексики, – головна перевага автора «Марусі». Претензія до всеохопності у змалюванні буремних подій, що мали місце на Україні у 1919 році, реалізується може й неповністю, зате цілком достойно. Шкляр дає чітко зрозуміти, що у невдачі об’єднаних галицько-наддніпрянських військ винне насамперед їхнє командування: гризня двох урядів у Кам’янці, нерішучі дипломатичні дії, одіозний наказ «обсадити, але не стріляти», – паралелі, як ніколи сучасні, але випадкові, як зізнався в одному з інтерв’ю автор.
На жаль, той, хто береться за написання історичного роману, майже завжди піддається спокусі міфологізувати минулі постаті й події, і Василь Шкляр не став винятком, вдавшись до пафосних тверджень про «найдисциплінованішу армію в світі» (УГА), похід на Київ як «повернення віри» тощо. Зрештою, сам образ Марусі дуже ідеалізований і наділений майже містичними рисами. Під акомпанемент стрілецької пісні «Буде нам з тобою що згадати» автор (можливо, сам того не помічаючи, а, може, якраз навпаки – зі свідомим наміром) надмірно романтизує свою оповідь, а в окремих епізодах доводить її до абсурду, дивуючи і «перевершуючи» самого Вальтера Скотта – взяти хоча б наскрізь неправдоподібну втечу отаманші Соколовської з полону.
Калейдоскопічні стрибки хронотопу, чергування актуальних подій із ретроспекціями – особливість сюжетної канви роману, за допомогою якої автор досягає багатоплановості, а отже – епічності, масштабності. Цим методом Шкляр послуговувався ще в «Залишенці», щоправда, там це виглядало органічніше через документальні вкраплення до кожного розділу. В «Марусі» ж стартові відсилання читача у 1937, 1964 і 1988 роки виступають як мінімум зайвими, оскільки не знаходять розвитку в подальшому. Після непереконливої і надуманої кінцівки письменник вміщує «Авторську післямову», своєрідний епілог, у якому він зазначає, що «не прощається» з Марусею. Мабуть, саме цим пояснюються згадані нерозвинені футуроспекції у зачині роману, тут же й натяк на те, що теми повстанської боротьби і персональної долі Олександри Соколовської не вичерпані й чекають на продовження. Зрештою, було б наївно вважати, що Василь Шкляр, твори якого ще до виходу в світ стають «національними бестселерами», відмовиться від Клондайку пригод, якими рясніє наша важка і стражденна історія.