«Вересень» (режисер Георгій Фомін, Україна).
Прочитавши анотацію до фільму Георгія Фоміна «Вересень», я без занадто товстоскельцевих рожевих окулярів, але все ж, зізнаюся, наївно, чекала на щось наближене до альтернативної історії, параісторії, на продовження традицій українського химерного кіно. Та ще й ляпнула про це майже у стані ейфорії в коментарі для журналістів. Мовляв, йой, це так круто, бо ж ми в Чернівцях, а тут Василь Кожелянко, українська альтернативна історія. Ага. Цілком імовірно, що мене звела на манівці перша назва фільму – «Шлях мерця» (пам’ятаєте «Українську книгу мертвих» Кожелянка?).
«На початку 2010-х актор Микола Вересень гине на знімальному майданчику, виконуючи роль царя Івана Грозного. Тепер чорти, які думають, що він і є Грозний, намагаються всіма можливими способами затягти його до пекла. Історія перестрибує у часі та просторі, у кадрі з’являються менти-вампіри у ролі чортів, гуцули-пияки у ролі ангелів й інші містичні істоти», – попереджає анотація. І добре, що таки трохи вводить в курс, бо без неї я б оцієї сюжетної специфіки не зрозуміла. І якщо у просторі стрибки і траплялися, то у часі навряд. Та й те, що це стрибала історія, я не зауважила.
Я не буду зараз влаштовувати детальний розбір польотів, радше польоту кульки, що здувається. І не припускатиму, що зроблю це найближчим часом, хоча це ще та розвага може бути. Лише зауважу: щодо цього фільму, то тут не лише не йдеться про жоден стильовий синкретизм, на який я наївно сподівалася, а й про жоден жанр. Це навіть не заявлений треш. Тобто «Вересень» не впорався із задачею експлуатаційного кіно. Хоча режисер («Про мертвих або добре, або нічого, крім правди»…) зробив спробу експлуатувати багато чого – його естетичний бекґраунд (і це реально цікаво, про це мені хотілося б знайти час сказати більше) та його середовище прочитувалися, але… Але він всьому тому не дав ради, а глядачі – і собі. І те, що мало (могло б) стати чорною комедією, добротним трешем (це ж не оксиморон, бо формозмістову єдність ще наче не скасували), химерним кіно та параісторією, витонченими омажами та пародією, перетворилося на, м’яко кажучи, щосьщонетримаєтьсякупи з ознаками якогось діагнозу (не копрофагії, ні) – не режисера, ні, не учасників цього… перформенсу, а діагнозу глобального. Тому я все ж ще міркуватиму, чому так, бо антропологічно, ментально це може бути цікаво і навіть симптоматично. Тому я не шкодую, що все це побачила, навіть не планую розвидіти. Але чи пораджу я комусь піти це подивитися? Хіба що тим, хто зможе продовжтити фахову розмову з приводу і пропускатиме це все через відповідні рецептори. Якщо ж вам емоції, естетику (навіть відразливу, навіть патогенну), то ні. І Лесь Подерев’янський, «Кому вниз» і Мирослав Джонович Кувалдін не допоможуть (як і Тарантіно, який не лише збирає тусівку своїх улюбленців, а й вміє із тієї тусівки зробити кіно). Та може, я помиляюся, тому моїх порад не слухайте. Errare humanum est sed stultum est in errore perseverare.
А лайновишенька на купі сміття (це, до речі, про бекґраунд) у формі зикурата у фіналі – неперевершено, бо ж що його перевершить? Говерла хіба що. «Поки в світі був потоп, у гуцулів був хіп-хоп», – вирішила заспівати, бо щоразу з появою гуцулів у цьому… як його?.. фільмі чекала на цю пісню. А ще на слова, озвучені героєм, якого втілив Іван Миколайчук у «Пропалій грамоті»: «Люди добрі, це все вам сниться…». Ой, маю зупинитися, бо я ще зараз захоплюся «Вереснем» як перспективним предметом дослідження (а він таким і є).
Ехх… судячи з тих усіх скиданих у купу пазлів, усе ж могло бути щось класне. Але це вже альтернативна історія фільму «Вересень».