«Гра престолів» (Game of Thrones, 2011–2019, НВО); ідея: Джордж Мартін
Це буде моя найкоротша кіноNOTатка із усіх опублікованих і запланованих, а можливо, й остання. І стосується вона довгого фільму – серіалу «Гра престолів», який не припиняє мене вражати досконалістю на всіх його рівнях. Але не буду на цьому зупинятися, позаяк тоді вийде довго, а не коротко, як заявлено в першому реченні.
Слухала я передачу про Всесвіт – і прийшов до мене інсайт. І під час цього взаємопрориву я збагнула символіку цього всього дійства на вісім сезонів. Імовірно, що хтось це також уже збагнув і навіть зафіксував десь у якомусь доступному форматі, але я не люблю читати те, що інші пишуть про те, що мені подобається, бо то мене травмує, руйнуючи моє уявлення про ту чи іншу смислову картину. Так от. Заради чого вся вистава? Те, за чим глядачі спостерігають, глибоко переймаючись на емоційному рівні, – банальна космогонія. Тобто ритуал, який розігрує, наслідує космогонічний міф. Відомо, що є дві прадавніх сили, які б’ються за владу над Всесвітом. Це Розширення і Гравітація. Розширення віддаляє галактики одну від одної, відповідно охолоджуючи Всесвіт і загрожуючи замерзанням усьому живому. Впізнаєте? Так! Король Ночі з Білими блукачами. А от Гравітація навпаки усе стискає, загрожуючи зіштовхнути усі планети та все інше, і власне, таким стисканням може зруйнувати Всесвіт. Не знаю, як ви, а для мене уособленням цього всього є прекрасна і жахлива та тривало невмируща Серсея Ланністер, яка ще й живе у теплих краях та й відома своєю прихильністю до піротехнічних ефектів. А про її вроджену властивість (навіть потребу) до інтриг, зіштовхувань інших персонажів та усіх Семи королівств і не варто зайвий раз нагадувати. Наче темна матерія, вона тисне на всіх і все.
Отже, і Серсея, і Король Ночі роблять те все, що вони роблять, не тому що вони погані, антигерої, фентезійні бяки, а тому, що випало їм таке призначення. Функція у них така – вирішувати долю Всесвіту. І це їхня битва. А всі інші залежать від того, що переможе – Розширення чи Гравітація. Але битва ця без права на вибір: в обох випадках результат один – неминуча трансформація, вона ж – смерть.
Хоча все ж не хочеться вірити, що прекрасні Дейнеріс Тарґарієн та Джон-Ейґон Сноу-Тарґарієн – лише пішаки чи маріонетки у чиїйсь битві. А тому можна припустити ще один поворот, який фізики називають фазовим переходом (швидкою зміною чогось у щось інше): у результаті структурних змін простору і часу у порожньому космосі народжується новий Всесвіт – маленька кулька, яка шалено швидко розростатиметься, заповнюючи собою (і руйнуючи відповідно) старий Всесвіт. Ось такою і може бути функція Дейнеріс і Джона-Ейґона: вони мають породити, створити, спродукувати щось (когось) нове чи спровокувати появу цього нового, бути причетними до цього. Вони своєрідна бомба із сюрпризом, що має розірватися всередині старого світу і представити щось якісно інакше. До речі, нам всім з дитинства відома міфічна фіксація подібного процесу. Цей міф ми знаємо під кодовою назвою казки про Курочку Рябу. Пам’ятаєте, що розбите яєчко спричинило? Не в короткому варіанті, звісно, а в довгому, кумулятивному. Есхатологія ще та. І результат – якісно новий Всесвіт. Та насправді нічого нового, усе повторюється: в історії – кожна трагедія як фарс (чи трагіфарс); в космогонії – як розширення, гравітація чи фазовий перехід.
Не знаю, як вам, а мені полегшало. А драконів шкода, так… Дракони не винні.