Володимир Діброва. Творчі люди: збірка оповідань. Книги-ХХІ, 2023. – 264 с.
У новій книзі Діброва демонструє найкращі прикмети своєї прози. Вона майстерна і природна, іронічна і великодушна, легка й глибока. Із соціально-впізнаваної конкретики Діброва просто й віртуозно виходить на екзистенційну багатозначність.
Однак визначення «збірка» вводить читача в оману. Насправді цей корпус текстів дивовижно цілісний — якщо не за первісним задумом, то за кінцевим результатом. Усі десять оповідань мають міцний внутрішній зв’язок, розвиваючи мотиви й використовуючи колізії попереднього доробку Діброви (циклу «Пісні Бітлз», збірки «Збіговиська», романів «Бурдик», «Андріївський узвіз», п’єс «Зустріч з прекрасним», «Митець і влада» та ін.).
Оповідання поєднує основна тема — пошуки сенсу існування через насвітлення діалектично складних стосунків між «творчим» та «людським, занадто людським». У її межах Діброва порушує не менш складні проблеми: свободи/несвободи, істинності/ілюзорності, покликання/вибору, норми/відхилення, бунту/конформізму, свого/чужого, екзистенційної кризи/виходу з неї.
Персонажі Діброви або мріють творити, або творять і не знаходять визнання, або ж воно до невпізнаності деформує їхні твори, пристосовуючи духовний порив до плиткої матеріальності світу. Тому з погляду суспільного перед нами галерея невдах і низка їхніх невдач. Причини невдач (із цього самого погляду) — замалі дані і завеликі амбіції, тиск обставин, неуникненна житейська інерція чи те, що ми за браком влучніших визначень називаємо долею. В оповіданні (точніше, міні-романі) «Імена» цей шлях показано особливо повнокровно: невизнаний талант, розлучення, комічна спроба «опроститися», одруження з француженкою, невдале намагання завоювати Париж претензійним «космогіперретрореалізмом», розчарування в жінках, алкоголь і підробітки, втрата житла й грошей, вимушена втеча сина, праця у видавництві, і понад усе – бажання написати роман. Ця ж мрія переслідує героїв «Перекладу з американської» і «Уривку з роману» — інваріантів першого і, без сумніву, ключового твору в книзі.
Доля, фатум — поняття екзистенційне, але якраз із погляду екзистенційного в оповіданнях Діброви немає ні невдах, ні поразок. Кожна історія — це «подорож героя, який блукає занедбаним тьмяним тунелем у пошуках світла», тунелем, де «ніколи» до певного часу маскується під «завжди». Це історії самореалізації і самопізнання, якими б іноді болючими чи дрібними вони не видавалися: «в житті так: один невірний крок — і ти у пастці. Ти рвеш на собі волосся від розпачу, а тоді раптом усвідомлюєш, що, якби не було того хибного кроку, ти б ніколи не вибрів на свій шлях» («Аспірантка»). Творці Діброви здійснюють екзистенційний вибір (або пливуть за течією, і це вибір теж). Вони намагаються «за будь-яких умов робити те місце, в якому опинявся, придатним для життя» («Професор»), «за будь-яких обставин шукати насолоду в усьому, що ти робиш» («Уривок з роману»), розуміють, що «треба або змінити перспективу (піднятися над хмарами), або дочекатися, коли їх розвіє вітер. А тим часом перебути негоду в теплому й затишному приміщенні» («Вчений зі світовим ім’ям»).
Наслідки вибору (чи не-вибору) позбавлені жорсткої однозначності, як позбавлене очевидності все, що відбувається в житті. Чи епізодична Рита з «Імен» «піднялася нагору сходами» (звісно, це метафора), чи знищила себе розкаянням? Чому перший поет таки зреалізувався в творчості, а другий залишився «у переліку спілчанського керівництва, яке судилося з приводу розподілу майна та нерухомості»? («Аспірантка»). Перетворення комуни в «Рефераті» на успішне капіталістичне виробництво — це той-таки шлях маргінальної структури «нагору» чи деградація неоднозначного, але все ж таки небуденного «творчого» задуму?
На ці питання немає відповідей — доля примхлива й непередбачувана. Вона обтинає крила, але й дає надію, що вони виростуть знову, як виростають руки в травестованій Дібровою казці про братів-гайворонів та їхню сестру (хоча оповідання «Фольклорист і сценарист» зовсім не про це). Квартира героя «Імен» розташована символічно посередині: він не найгірший і не найкращий, його життя — не пекло і не рай, тому в простому й зворушливому фіналі забута Віта-«життя» дарує шанс здійснитися давній мрії. Аркадій («Переклад з американської»), так і не адаптувавшись до заокеанських звичаїв, осягає єдину, але непідробну кількасекундну радість — розкошування на духовному «дружньому бенкеті» в книгарні. Професор з однойменного оповідання сходить на гору і за мить до смерті спізнає щастя. Воно, щастя творчості, завжди коротке, але заради нього варто жити і — спробуймо обійтися без патосу — вмирати.
З підозрілою, щоб списати її на випадок, настирливістю Діброва в усіх оповіданнях дає єдину вихідну ситуацію, в якій стартують творці. Це ситуація несвободи, і те, що вона радянська, американська чи турецька, не має значення. Світ завжди і повсюди — каторга, кадирга, галера, як-от у «Земляках». Та живуть і на каторзі: хтось нею правує, хтось пристосовується, хтось гребе в кайданах (мимоволі зміцнюючи величезну в’язницю) і бунтує (за допомогою тих-таки пристосуванців). З іншого боку, галера галерою, але навколо неї — неосяжне вільне море. Настільки неосяжне й вільне (свавільне), що в ньому дуже просто втонути, а галера нівроку ж надійно тримає на хвилях. І вже сакраментальне питання творців і простих посполитих — «Який лихий заніс мене на ці галери?» — ніби втрачає сенс…
Між соціальними ролями на тій житейській каторзі, між бігунами «роби як хочеться» і «роби як треба» немає неперехідних кордонів. Коли людина їх у той чи інший бік переходить (а переходить вона їх постійно, стаючи одночасно жертвою і катом), то набуває не лише соціального, а й екзистенційного досвіду. Досвід цей знов-таки заперечує однозначність присудів і самозасудів: було «так», було «інакше» і ми, відповідно, були, «такі», були «інакші», залишаючись зарівно незмінними і зарівно плинними сутностями.
Так, у «Істориках» та «Аспірантці» на перший план виходить відносність знань і уявлень про час, який впливав на людські вчинки і відносність людських вчинків у тому часі. Спроби встановити істину (хто стріляв у поета, хто більше «стукав», якою була буквально вчорашня епоха) приречені. Суд свідків і учасників завжди буде суб’єктивним, суд нащадків — поверховим. Тож усі винні і всі виправдані, тож у фразі «басейн і сауна… для знавців тоталітаризму» — заодно і сарказм, і невідклична сутність нормального світу: «Як казав мій дід, дають — бери, а б’ють — біжи. Життя — закоротке. Тому треба вміти насолоджуватися ним за будь-яких умов».
Насолоджуватися, не забуваючи, що «здійснення мрій може бути не меншим шоком, ніж їхня руїна».