Минулого тижня, 31 травня, у Чернівцях відбулася прем’єра вистави за п’єсою Олега Михайлова «Ґражда» у постановці Івана Даніліна. Її показали актори Народного театру ім. Григорія Агєєва.
П’єсу «Ґражда» Олег Михайлов створив під час IV Лабораторії драматургії НСТДУ. І в Чернівцях ця п’єса вже звучала – під час перформативних читань від того ж Івана Даніліна та Народного театру ім. Григорія Агєєва. Я на тих перформативно-перфектних читаннях була і, звісно, чекала на постановку.
Сподіваюся, що згодом знайду час на більш детальну рецензію. Наразі хотілося б просто зафіксувати, заNOтувати окремі емоції та думки.
Матеріал складний та контроверсійний. Хоча Іван Данілін і його театр зазвичай працюють з таким. Авторське жанрове визначення «Карпатська бувальщина» одразу ставить глядачів перед фактом, що все ними побачене на сцені – реальність. Тому ще складніше з контроверсійністю. У «Ґражді» нема поділу на чорне / біле, хороших / поганих, поганих, бо поганих / хороших, бо хороших. Тут є лише наслідки. Це і замкнений простір ґражди, який дуже вдало відтворений на сцені завдяки постійному центру тяжіння – криниці з відром-маятником, відсилають до п’єси Жана-Поля Сартра «За зачиненими дверима» (у «Ґражді» чимало зв’язків з цим твором). Так, усе, що відбувається на сцені, відбувається у пеклі. Лише, на відміну від персонажів Сартра, які спокутують наслідки власних дій, вчинків, герої Олега Михайлова в їхньому тут-бутті – переважно наслідки дій, вчинків інших. Усі персонажі покалічені. Вони змушені співіснувати у спільному просторі – кожен зі своєю історією, всі дуже різні, з відмінними ідеологічними поглядами, але кожен зі своїм пеклом всередині, яке так розростається, що поглинає їх та довколишній світ, бо, ймовірно, простіше, легше бути в ньому, розділяючи його з такими ж скаліченими, аніж носити його в собі. Хоча це, звісно, омана, бо спогади ниють, фантомні болі, як на місці відрубаних грудей Стефанії, видалених, вирізаних Батьківщини та бáтьківщини Василя, ампутованих молодості, родини, кохання Катерини, не полишають.
Акторам вдалося майстерно передати це носіння пекла в собі та його поступове вихлюпування. Із розповідей, із флешбеків поступово вимальовуються історії кожного із них, усе те, що привело їх до себе таких, якими вони є і з чим є, у цю точку, у Ґражду. І тут постає проблема людини та її середовища, яке мало би бути надіним прихистком, опорою. А герої п’єси втрачають це опертя.
Василь, якого заіншувало його середовище, тримає образу не на нього, а на свого батька, який відштовхнув, не підтримав, відмовився, коли був потрібен найбільше. Тому, аніж бути чужим серед своїх, він обирає бути своїм серед чужих, щоби повернутися переможцем-загарбником. Сталін, з портретом і образом якого Василь повсякчас носиться, – історія про втраченого батька та його компенсацію. Іван Данілін це підсвітив такою деталлю, як дзеркало. Саме на ньому висить портрет Сталіна. Водночас саме це додає усвідомлення моторношного масштабу трагедії. Василь і безліч таких, як він «створені за його образом та подобою» – не люди, а клонована ідеологія. Василь мусить повсякчас вдивлятися у цю «маску», щоби не втратити її риси в собі, адже це означатиме втратити зв’язок зі своєю новою спільнотою і знову стати слабким.
Стефанія, яку батько продав заміж, над якою глумився чоловік, а потім поглумилися односельці (свої), здається, нікому не дорікає, не жаліє себе, прийняла своє життя на рівні жорсткої констатації, а тому із усіх персонажів єдина мислить цілком холодно і тверезо, вона нічого не боїться, бо знає, що вже нема чого боятися, коли ти в пеклі.
Катерина (не ім’я, а конотація в українському контексті) ховає всі свої болі, страхи, втрати за священною повстанською боротьбою за свою землю та свободу свого народу. Це її суб’єктивує, створює ілюзію можливості вибору, робить не рокованими, а зрозумілими, небезсмисленими її жертви, надає сенсу її існуванню. Вона вірить, що все можна змінити, саме тому вона говорить про те, що вчить своїх учнів думати самостійно. Вона жінка-ідея, жінка-ідеологія. Так само, як Василь – чоловік-ідеологія. Їхня полеміка – це полеміка ідеологій, примирити які неможливо. Серед живих Катерина чи серед мертвих, це питання залишається для глядачів відкритим. Чому насправді Софія у неї наполегливо запитує: «Хто ти така?!»? Чому розповідає їй історію про вагітну вчительку-потопельницю, зацьковану селянами?..
«Ґражда» – це не про засудження, а про розуміння. Тому в ній так багато уваги приділено мотиваційним площинам кожного персонажа. Пам’ятаєте, не так давно схоже Іван Данілін дуже відповідально вже пропрацював у виставі «На полі крові» за п’єсою Лесі Українки? Персонажів «Ґражди», крім скаліченості, пекла, об’єднує ще одне – брак любові та її пошук. Любові, яка б ні про що не запитувала, не оцінювала, не вимагала, а просто зашепотіла рани і прийняла з усім. Тут, у «Ґражді», у них шансів на любов немає, адже вони лише тіні (у виставі це, зокрема, передано у сцені, коли Софія миє Катерину – Іван Данілін подав її у форматі театру тіней). Тому найбільше, на що вони можуть розраховувати – на розуміння глядачів. Та й чи вони тіні лише тих, хто жив колись? Можливо, вони – тіні, які відкидає кожен глядач і глядачка у залі, тіні, які відкидає наша реальність? Працюючи з минулим, «Ґражда» працює з сьогоденням та на майбутнє. Українцям доводиться і ще доведеться вирішувати чимало проблем, пов’язаних з травмами приватними та колективною, відшуковувати в собі ресурс говорити, слухати і чути, приймати, підтримувати тих, хто цього потребує і покладається на це як на останнє пристановище, оцінювати не лише за наслідками, а й за причинами.