Поліщук Ярослав. Гібридна топографія. Місця й не-місця в сучасній українській літературі / Ярослав Поліщук. – Чернівці: Видавництво 21, 2018. – 272 с.
Професор Ярослав Поліщук не від сьогодні грається у слова на українському літературознавчому полі. Дослідник здавна виробив власний оригінальний стиль письма, який у ряді випадків можна означити як гібридний плід літературознавства та географії. Для аргументації цієї тези навіть не конче аналітично занурюватися в його наукові праці – досить пригадати їх назви: «Міфологічний горизонт українського модернізму», «Література як геокультурний проект», «Пейзажі людини». Його нова книга, яка нещодавно вийшла друком у чернівецькому «Видавництві 21», цілком логічно й, певною мірою, очікувано вписується в означений ряд авторських дослідницьких преференцій, бо назва її – «Гібридна топографія. Місця й не-місця в сучасній українській літературі» – демонструє знаний вже читачам і колегам давній інтерес до геолокації, картографування, маркування місць тощо. За ідеєю й композицією, книга виглядає свіжо, згадкою про «місця» й «не-місця» – інтригуюче, а за широтою дослідницької ерудиції та стилем викладу – майстерно збалансованою.
Структурна будова праці – архетипно тричленна й актуалізує в підтексті різні бінарні версії осмислення просторових образів у літературі (сакральний / профанний, свій / чужий, культури / природи тощо). Свою концепцію просторового картографування Ярослав Поліщук уґрунтовує в постструктуралістському протиставленні місць символічної присутності та відсутності, а відомі теоретики періоду всіляких пост- Жан-Франсуа Ліотар, Мішель Фуко, Жак Деріда, Жан Бодріяр явно чи латентно присутні в тексті – в епіграфах, цитатах й аналітичних стратегіях, як власне дослідницьких, так і виявлених у творах сучасних літераторів. «Місця» і «не-місця» автор праці пов’язує із проблемами національно-культурної ідентичності, з огляду на концепцію символічних «нічийних місць» чи «не-місць» французького антрополога Марка Оже. «Місця», тобто семантизований чи символічно освоєний простір, охоплюють собою літературну топіку, зокрема й просторово-територіальну, що маркується зв’язками з історією; родинною, особистою, легендарно-міфологічною та національною пам’яттю; цивілізаційно регламентованою взаємодією між людьми; гуманістичними цінностями. Це простір, символічно наповнений і перенаповнений, олюднений, культурно адаптований. Опозицією до цих місць, легко здогадатися, постають «не-місця» як простір тотального відчуження людини – причому одночасно і від речей, і від природи, і від інших людей. Це простір, символічно порожній, непевний, який нічого не промовляє до людини і сприймається як транзитний. Місцем біфуркаційних забурень цієї бінарної системи постає «зона війни» – свого роду медіальний простір, який однаковою мірою вагітний потенціалом як символічного освоєння та космізації, так і апокаліптичного занурення в хаос. Одразу додам ремарку, що оперування бінарною чи тринарною опозицією в роботі із просторовою топографією таких непростих явищ, як сучасна українська література, географія України, історична пам’ять, ідентичність та гібридна війна, загрожує спрощеннями та міфотворчістю. Чи ж вдалося дослідникові уникнути цих спрощень?
Ярослав Поліщук – дослідник амбітний, для кого справою честі є втримувати планку ідейної новизни та уникання повторів у своїх об’ємних працях. У цій книзі, як мені здалося, не відкриваються нові ідейні горизонти, а відбувається рух у вже визначеному полі власних ідей, заявлених у попередніх працях. Так, значення концепту «місця» легко асоціюється з «Ревізіями пам’яті», теза про мобілізаційну активність митців і літераторів, зокрема у період після останнього майдану, знайома із «Реактивності літератури». Визначення гібридної війни та пов’язаних із нею проблем культурної та національної ідентичностей проговорюються услід за іншими інтелектуалами нашого часу, що виглядає дещо інерційно та не виходить за рамки інформації, вже відомої широкому загалу, зокрема й через ЗМІ. Проте виклад матеріалу здійснюється із належною науковою сумлінністю, відсиланням до важливих і навіть переломних праць в осмисленні подій в Україні після останнього Майдану, окупації Криму та початку воєнних подій у східних областях: «І знов я влізаю в танк…» Оксани Забужко, «Формування модерних націй: Україна – Росія – Польща» Романа Шпорлюка, «Теперішнє, нація, пам’ять» П’єра Нора, «Сучасні інформаційні війни» Григорія Почепцова, «Гібридна війна: вижити і перемогти» Євгена Магди тощо. Оптимістичний пафос першовідкривача нових горизонтів та проєвропейського відцентрового руху, навіяний загальною ейфорією першого десятиліття незалежності України, змінився у дослідника розважливим прагненням хоча б частково розібратися із тим, що ж відбувається в актуальній українській ноосфері вже третього десятиліття цих неймовірно «довгих часів» (мимоволі пригадується ця метафора Володимира Рафеєнка) без вагомих змін, і зокрема періоду війни. Він намагається розпізнати наративні віяння, що визначають наш актуальний світ і які загрози, чи навпаки надії на краще вони у собі несуть. У всіх цих міркуваннях професор Поліщук досить обережний, вони щоразу добре аргументовані, а проте далекі від остаточних присудів та діагнозів – про що свідчить і те, що в книжці немає очікуваних і композиційно завершальних підсумків. Ця семантична порожнеча наприкінці книги справляє враження незавершеності, що й не дивно – бо йдеться про актуальні ментальні зрушення, які можна хіба що констатувати на певному етапі, проте невідомо, які трансформації трапляться уже завтра. Тому завершеної життєвої історії чи однозначних пророцтв щодо дальшого розвитку подій читач у книзі Ярослава Поліщука не знайде.
А що знайде? Насамперед динаміку протистояння, зумовлену все тією ж бінарною структурою з перехідним лімінальним простором посередині. Що є фактом доконаним у книзі? Теза, і теж не нова – про розпад великого радянського наративу. Це те, що вже відбулося і реанімації не підлягає. Ментальний простір сучасних українців розбудовується на руїнах імперії, на карколомному зміщенні уявлень про центр і маргінес, на не менш карколомній зміні економічної матриці країни, на хаотичному пошуку нової культурної ідентичності. Домінантний тип homo soveticus спочив в Бозі. Але чи народився свідомий національний суб’єкт, який чітко б усвідомлював, що для нього цінне, а що ні, де знаходиться його ментальний центр, на кого й що – Москву, Київ, Грінвіч чи інші місця – орієнтуватися у вимірюванні часу? В авторській концепції Ярослава Поліщука цей національний суб’єкт на разі у процесі народження чи точніше надривного самотворення, що нагадує картину Сальвадора Далі «Геополітичне немовля, яке спостерігає за народженням нової людини». Це жива істота, яка надсадно перейнята пошуком орієнтирів і зусібіч або обмежена, або загрожена. Проте вже сформовано систему «місць», котрі є символічно освоєними, і які можуть дати прихисток, стати правдивим домом буття для цього іще кволого і безпорадного національного суб’єкта. Спорудження цього ментального дому, на думку дослідника – це насамперед заслуга сучасних українських письменників, які протягом принаймні одного-двох десятиліть розробляють історико-патріотичні теми у своїй творчості. Пріоритетно це Василь Шкляр, Оксана Забужко, Ліна Костенко, Володимир Лис, Марія Матіос та ін., котрі своїми текстами формують альтернативну мистецьку версію історії культури України та реанімують у такий спосіб її пам’ять. Це саме та література, що оперує «місцями» і водночас творить їх на рівні родинних чи локальних історій та легенд, особистих щоденників людей, що були причетні до відстоювання української ідентичності в попередні епохи або й збройно змагалися за українську незалежність. Художні особливості моделювання цих «місць» найбільш предметно розкрито на прикладі, умовно кажучи, «волинського тексту» в романах Володимира Лиса «Століття Якова», «Соло для Соломії» і «Діва Млинища» та «галицького тексту» на прикладі романів «Фелікс Австрія» Софії Андрухович та «Корнелія», «Виногори» Надії Мориквас. У цих творах здійснюються символічні «ревізії пам’яті», змальовуються простори, вагітні спогадами, овіяні легендарними історіями, перенаповнені давніми побутовими деталями. Щоправда, всі ці змодельовані письменниками простори чи локуси виглядають дещо непевно – йдеться переважно про образи провінційні, загумінкові, або полишені в минулому, хоч і не без ймовірності майбутнього відновлення та воскресіння. Їхня нестійкість і деяка навіть фантомність каже про те, що такі непевні ментальні споруди навряд чи здатні вмістити у собі всеохопну ідентичність сучасних українців, стати єдиним великим домом буття для всіх. Як слушно констатує автор книги – про народження великого українського наративу не йдеться. Йдеться лиш про окремі місця сили, локальні ідентичності, а основна робота ще попереду.
Що стосується «не-місць», то вони, як і «місця», теж утворилися в результаті розпаду великого радянського наративу, проте замість пошуку локусів і концептів, пов’язаних з українською національною пам’яттю, ці місця зяють порожнечею і розпадом – духовною деградацією, відсутністю здорової соціальної взаємодії, байдужістю до національного та й, зрештою, до будь-якого іншого культурного коріння, інакше кажучи, це зона безґрунтянства й гібридності. Дослідник пов’язує ці «не-місця» з сучасним українським Сходом і Донбасом, розглядаючи їх на матеріалі поеми Любові Якимчук «Абрикоси Донбасу», романів «Амор[т]е» Олександри Іванюк, «Казки мого бомбосховища» Олексія Чупи, «Довгі часи» Володимира Рафеєнка та збірки оповідань останнього «Мала книжка прощань». Саме Донбас у рецепції сучасних письменників, а відтак і в дослідницьких спостереженнях Ярослава Поліщука, постає тією загрозливою «червоною зоною», де на місці старої системи залишилася «випалена земля», замешкана неприкаяними, пасивними та ціннісно не визначеними суб’єктами, які в сукупності становлять аморфну біомасу, з якої, залежно від добрих чи злих інтенцій якого-небудь активного творця чи лідера, можна виліпити як щось відносно добре, так і загрозливо монструозне. І загроза ця в тій політичній ситуації, що склалася, поширюється не лише на цей простір «не місць», але й суттєво вадить, майже унеможливлює відродження повносправного національного суб’єкта на рівні всієї України. Очевидно, щоби надати цьому простору «не-місць» більш універсального значення, дослідник приєднує до них також різного роду «топоси зла» із роману «Коханці юстиції» Юрія Андруховича, ретроспективно й просторово розширюючи враження їх впливовості.
Поміж цими більш-менш визначеними ментальними локусами буття («місцями») та простором небуття й утрати ідентичності («не-місцями») пролягає «зона війни». Війна ведеться у двох напрямках: з одного боку, щоби укріпити ті ледве окреслені й ще недостатньо міцні ментальні прихистки для людського духу, а з іншого боку – щоби зменшити, максимально локалізувати простір «не-місць», а також вирятувати із тієї «сірої зони» чи зони транзиту принаймні тих, хто захоче бути врятованим. Цей простір чи «зону війни» Ярослав Поліщук розглядає на прикладі романів «Троща» Василя Шкляра та «Інтернат» Сергія Жадана. Війна, очевидно, шириться не тільки у просторі, а й у часі – що стосується переглядів та переоцінки історичних подій – бо поки «не всі мертві поховані», гібридний конфлікт триває.
Виходячи з такої своєрідної воєнної топографії та актуальної дислокації ментальних сил, досить чітко промальовується новітня місія сучасного українського письменника, як її розуміє Ярослав Поліщук, – бути воїном слова і вести наполегливу війну в символічному просторі, послідовно наповнюючи його «своїми» значеннями, цінностями, моделюючи в такий спосіб культурну ідентичність співвітчизників. Наскрізною думкою, у якій переконує автор своїх читачів, є теза, що відповідальність кожного письменника як володаря потужної ідеологічної зброї та його причетність до творення літератури як ментального дому буття для свого покоління мають на разі стати категоричним імперативом, змушуючи переосмислити естетичні позиції навіть тих, хто занадто «загрався» у постмодернізм. Дослідник навіть простежує відмову від безкінечної образної гри, релятивізму цінностей і певне стильове вичерпання в цьому сенсі у творчості «батька українського постмодерну» Юрія Андруховича.
Якщо повернутися до припущення про деякий схематизм осмислення означених проблем, пов’язаних із формуванням нової культурної ідентичності населення України в умовах гібридної війни, то автору можна зробити ряд закидів у цьому напрямку. Насамперед, український світ у його подачі виглядає занадто розділеним на чорне і біле (що читається вже в ключовій антитезі: «місця» – «не-місця»), та ще й виразно розподіленим за територіальним принципом. Це стало вже симптоматичним у свідомості багатьох сучасних українців – проектувати соціально-політичну Тінь на окуповані території Сходу України й особливо на постіндустріальний Донбас. Аналогічних постіндустріальних містечок, на мій погляд, можна нашукати також у кожній області центральної чи західної України. Хіба що в них іще не дійшла справа до гуманітарної катастрофи. Якщо, для прикладу, описати Дрогобич і область (Дрогобич можна замінити іншим топонімом – Запоріжжя, Ужгород тощо) з огляду на промислово-економічну деградацію в пострадянські часи та еміграційний і заробітчанський рух у напрямку Польщі й Чехії, то це був би зовсім інший «галицький текст», аніж той, який маємо в «австроностальгійних» текстах Андрія Содомори, Юрія Винничука, Тараса Прохаська, Надії Мориквас, Петра Яценка, Богдана Коломійчука, про які згадує дослідник у своїй книзі. І навпаки, якби Сергій Жадан чи Володимир Рафеєнко замість констатувати апокаліптичні картини розпаду та інфернальних впливів в хронотопі Донбасу взялися реанімувати історичну пам’ять давньої Слобожанщини від Григорія Сковороди до Василя Стуса чи Василя Голобородька – то в такий спосіб сформували б на підставі тих територій модернізовану власне українську систему «місць», що були знівельовані чи витіснені на другий план до майже повної амнезії радянською ідеологією. Складність гібридного конфлікту в тім і полягає, що він актуальний не лише «десь там на Сході», за лінією воєнного розмежування, а тут і тепер, і загрожує перерости у гарячу фазу в будь-якому іншому регіоні. Загалом, простір «місць» у випадку залучення ширшого текстового масиву вдалося б, на мій погляд, суттєво доповнити творами, у яких виразно зчитується «київський текст», «харківський текст», «буковинський текст» тощо. Хоч автор і не претендує своєю працею на абсолютну вичерпність теми, оперуючи книгами, що здобули відзнаки, мають високі тиражі й добре продаються чи просто дібрані відповідно до власних суб’єктивних уподобань.
Дослідник певною мірою суперечить сам собі, виявляючи, з одного боку, симпатію до акценту на людській індивідуальності та жертвах у сучасній літературній рецепції війни, а не загальникових перемогах чи поразках, а з іншого боку – підкреслює колізію соціальної відповідальності й зради, яка, по суті, зобов’язує кожного за потреби прийняти роль жертви. Далеко не кожен мешканець сучасної України (а може, це й переконлива меншість) готовий задля збереження власної національної ідентичності терпіти страждання і жертвувати своїм благополуччям чи життям. Надто ж, якщо врахувати різнонаціональне походження та релігійно-конфесійне розмаїття нашої країни, відкритість кордонів і споживацько-гедоністичний акцент у системі цінностей сучасника. Героїзм і самопожертва – це якраз дуже вузько локалізовані в сучасності речі, і тут жодні категоричні імперативи не матимуть впливу.
Попри ці сумніви та суперечності, які походять не так від непослідовності чи нелогічності думок автора, як від ускладнених українських обставин, книга навіює віру, що той національний суб’єкт, який формується і який так потребує новітнього ментального дому, мусить здобути його і в воєнному протистоянні, і на політичній арені, і через сучасну українську літературу зокрема, вихопившись нарешті зі стримувальних оболонок геополітичного яйця та дійшовши до стану повносправної зрілості з мінімумом жертв і саможертовних подвигів, яких і так в українській історії було вчинено доволі. В книзі латентно присутня думка про те, що, імовірно, нова культурна ідентичність українців у ХХ столітті має ґрунтуватися не винятково на національній пам’яті та шляхом розмаїтих її ревізій – через українську мову, словесність, автентичну культуру, етнографізм. Момент творення національних держав залишився у ХІХ столітті, і виглядає на те, що це процес незворотній, а українським інтелектуалам доведеться шукати нову ідентичнісну формулу для зрілої суб’єктності сучасного громадянина України.
Ярослав Поліщук слушно відзначає, що сучасні письменники в цьому пошуку нової ідентичності ведуть перед. Він наводить досить оптимістичний порівняльний зріз актуального розвитку літератур української, білоруської та російської. Якщо білоруська література невідворотно рухається до фантомного стану в умовах обмеженого функціонування білоруської мови, то українська потужно переймає на себе символотворчу ідеологічну функцію, активно реагуючи, для прикладу, на читацьку потребу в осмисленні воєнних подій, і після 2014 року «на полицях книгарень з’явилася ціла бібліотечка книжок про війну» (С. 133). Це «2014» Владислава Івченка, «Аеропорт» Сергія Лойка, «Іловайськ» Євгена Положія, «Маріупольський процес» Галини Вдовиченко, «Приватний щоденник. Майдан. Війна» Марії Матіос, «Чорне сонце» Василя Шкляра, «Укри» Богдана Жолдака, «Книга змін» Андрія Цаплієнка, «Літо-АТО» Олафа Клеменсона, «100 днів полону, або позивний 911» Валерія Макеєва, «Війна на три букви» Катерини Сергацкової, Артема Чапая, Володимира Максакова, «Художник війни» Максима Бутченка, «Мовою Бога» Олени Стяжкіної, «Життя P.S.» Валерії Бурлакової, «Точка нуль» Артема Чеха та інші твори, зокрема й розглянуті в рецензованій книзі, котра може слугувати бібліографічним путівником для читача, заангажованого в означену проблематику. І ця зненацька здобута в умовах гібридної війни сила українського мистецтва слова, його послідовна життєтворча «реактивність» додає віри і надії на те, що і соціально-політичний організм країни вистоїть в актуальних катаклізмах.