Слоньовська Жанна. Дім з вітражем. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 224 с.
Уявіть, що ви обпираєтесь плечем до фасаду будинку на роздоріжжі: попереду бачите, як місто прощається з близькою Вам людиною, а позаду – незмінних учасників Вашого життя в типових для них і для Вас реаліях. Ви намагаєтеся вгледіти, що ж відбується зараз, навіть примружуєте очі, аби роздивитися деталі, але голоси, що говорять Вам у спину, змушують раз-по-раз розвертатися. «Дім з вітражем» Жанни Слоньовської – це саме те роздоріжжя, яке нехтує часом і дозволяє торувати пройдені шляхи невичерпну кількість разів.
З-під повік юної дівчини – дочки оперної співачки Маріанни – визирає Львів кінця ХХ століття: перипетії навколо становлення національної ідентичності, історичні та політичні суперечки і розмиті межі між Львовом «польським» та Львовом «українським». Посеред розбіжності думок та поглядів блукає Вона – юначка, що ділиться уривчастими історіями з життя своїх родичів: мами, бабусі та прабабці. Ці жінки різної вдачі, але надто схожі у покірності до своїх доль. Старше покоління нереалізованих співачок та художниць, яке до глибокої старості мордує себе та інших, бо, наче вклало у великий мішок все те, що могло з ним відбутися, і тягне його на спині щоразу – навіть до кухні чи ванної. І чіткий контраст реалізованої яскравої оперної співачки, яка цілком віддавала себе мистецтву, і видавалася сама собі настільки вільною та спраглою до руйнування стереотипів і хибних думок у суспільстві, що змушена була дарувати свій останній погляд натовпу оціпенілих людей – споглядачів її вбивства.
Що візьме на себе наймолодша з них? У кого перехопить вдачу? Яке з поколінь поклало на ній найбільш видиме тавро? «Ми немов матрьошки: одна сидить в животі іншої, не зовсім відомо, котра в котрій, відомо лише, котра жива, а котра вже нежива, ми мов матрьошки, прострелені навиліт одним пострілом
…», – роздумує Вона поміж своїми буденними справами. І справді все у них мимовільно стає спільним: будинок з вітражем, любов, ненависть, навіть чоловіки – багатоголосі гріхи – мешканці їхніх пазух.
Авторка неодноразово наголошує на мінливості людських доль. Ідея того, що творча людина може в один день зникнути, натомість політикани, які повичерпували з мільйонів спрагу до життя, насильно снуватимуть у мізках наступних поколінь. І ті, хто намагатимуться перечити цьому, здаватимуться нікчемними рибами: «У момент, коли солісти замовкали і вступав хор, Микола уявляв собі річку, повну риб. Великі та малі, вони рухалися на різній глибині з неоднаковою швидкістю. Виразно видимі на поверхні, освітлені сонцем – такими були сопрано. Під ними смужками звивалися більші й темніші риби – альти. Дно річки закривали баси – важкі та повільні риби з довгими вусами; їх було неможливо відрізнити від мулистого піску. Тенори здавалися непомітними
». Ця метафора з вуст Миколи – коханця Маріанни та її дочки в одній особі – з кожною сторінкою книги видається ще більш влучною. Кожен майстер творчої справи починає мовчати у своїй комірчині. А місто, здавалося, невичерпно сповнене архітектурних та культурних пам’яток, насильно відкриває перед новими політиками та бізнесменами свою трепетну наготу.
Хронос для Слоньовської водночас важливий і геть безглуздий. Ми можемо з легкістю розуміти, про яке десятиліття йдеться, коли натикаємося на імена В’ячеслава Чорновола чи Соломії Крушельницької, натомість щоразу губимося, коли слідкуємо за особистим життям оповідачки. І згодом стає геть не дивно, що, блукаючи містом, головна героїня щоразу потраплятиме в зовсім інший Львів – сповнений магазинів та безглуздих балачок на ринку; набитий патріотами з частинками від знесеного пам’ятника Леніну під ногами; розморений вечірніми сутінками й романтичними пізнаннями архітектури; підземний та фантастичний (народжений у її сні), врешті – з тріщинами та пилюкою – коли завершився процес Її внутрішнього пошуку «свого».
Ниті інтимності та прихованої відвертості героїв нерозривно тягнутимуться книгою, перечіпаючись через пальці, якими Ви гортатимете сторінки. Вам кортітиме ненавидіти й співчувати, співати у пориві душевного піднесення та плакати, коли когось з присутніх у цій історії доведеться відпустити. Але раптом Ви згадаєте, що знаходитеся на роздоріжжі без відчуття часу: візьмете з собою найважливіше й сміливо зрушите з місця.