Катастрофічно не можу пригадати, коли як читач вперше довідався про письменника Василя Кожелянка. Здається, як людину знав його усе життя, а отого-таки першого моменту осяння/розуміння, що маю справу з видатним автором, справжнім талантом згадати, попри цілеспрямовані зусилля, не можу. І це кажу я! Той, хто цікавився новітнім українським літературним процесом якщо й непрофесійно, то як уважний читач – не формально і зацікавлено точно. Від взятої ще в університетській бібліотеці першої (?) поетичної збірки «Небо і площі» Андруховича; куплених десь принагідно так само перших (!) офіційних збірок текстів Винничука та інших тоді ще не забронзовілих нині культових авторів-класиків (для таких як вони в 90-х, у тоді ще «Радянському письменнику» (!), навіть започаткували серію «Перша книга прозаїка»); до колективних (дуже подібних на самвидавівські) збірок поезії різноманітних літературних угруповань на кшталт «Нової дегенерації» (серія Бібліотека журналу «Перевал»). А згодом вже як передплатник і регулярний читач «Літературної України», усіх без винятку вітчизняних «товстих» літературних журналів – «Київ», «Дзвін», «Вітчизна», «Дніпро» і т.д. та суспільно-політичних часописів. Зокрема й нових/відновлених/репатрійованих із діаспори – таких, як «Сучасність», «Слово і час», «Пам’ятки України», «Київська старовина», «Україна» тощо… «Рекреації» та «Московіаду» Андруховича, наприклад, я вперше читав ще в журнальному варіанті. І при цьому всьому я просто катастрофічно не можу пригадати, коли вперше довідався про письменника Кожелянка.
Тотальна відсутність Василя Кожелянка на сторінках теоретичних розвідок про літературний процес середини і другої половини 90-х, коли він успішно дебютував як поет, спровокувала ланцюг мисленнєвих асоціацій. На цей дивний факт звернула увагу літературознавиця Світлана Кирилюк, лекцію якої про поезію Кожелянка нещодавно пощастило прослухати. Дивовижною видалася не так відсутність рецензій на збірки його віршів у тогочасному білялітературному просторі. Це якраз цілком вписується у вітчизняний літературний процес, де напівпрофесійна критика найчастіше, якщо й відстежує новинки, то тільки ті, які виходять з кола її власних літературних тусовок. Тут мова про фактичне ігнорування самобутньої поетичної творчості Кожелянка, як це переконливо показала Світлана Кирилюк, у синтетичних працях дослідників, які осмислювали найдрібніші спроби творити поезію у 90-х, але творчість нашого земляка проґавили.
Одна з можливих причин такої дивної ситуації лежить на поверхні. Очевидно, що Кожелянко перебував далеко за межами усталеного кола зіркових поетів/прозаїків, яких розкручував їхній тусовочно-видавничий почт. Нічого надзвичайного чи тим більше поганого у цій ситуації, звісно, немає. Хоча вона злегка й нагадує відому парканну дилему, сформульовану Віктором Єрофєєвим в «Енциклопедії російської душі». Паркани в Росії вічно падають, бо їх погано роблять, а чи їх погано роблять, бо наперед відомо, що вони все одно впадуть? Деяких письменників ігнорують критики, бо наперед відомо, що вони медійно не популярні, чи вони не популярні медійно, бо їх не згадують критики? Врешті справжній поет творить для вічності, а не для швидкоплинної слави. Ще й спричиненої сезонною модою на його творчість. Із дещицею суму це вкотре констатував журналіст, драматург, письменник Володимир Сердюк – Кожелянків приятель і співавтор. Принагідно згадавши, у конктексті розмови про Василеву творчість, збірку «Прокляті поети», де зібрано твори нині загальновизнаних геніїв, які за життя не отримали гідного їхнього таланту визнання.
Єдиним проривом у цій майже змові, на мою аматорську думку, байдужого мовчання навколо чудового автора стала промоція, влаштована романам Кожелянка від натхненника книжкового рейтингу «Книжка року» Костянтина Родика. Спочатку на сторінках газети «Книжник-ревю», а відтак і першого глянцевого журналу про книги з цією ж назвою романи Кожелянка отримали гідну їхнього рівня увагу. Ми не знайомі з паном Родиком особисто, але я чомусь досі пам’ятаю те щире захоплення творчістю Кожелянка, яке він демонстрував у своїх авторських рецензіях його творів.
Приблизно у цей самий час я теж зробив скромну спробу підкинути в’язанку хмизу у багаття його слави. Підробляючи кореспондентом по Чернівецькій області у доволі популярному і впливовому тоді виданні «Львівська газета» (зарплати журналістів у нашій «Добі», де працював на постійній основі, завжди були жалюгідними), виконував редакційні завдання львів’ян. Поміж іншим, записував інтерв’ю з різними відомими чернівчанами і буковинцями. Починаючи від голови Чернівецької ОДА, який до того випадку не давав жодного живого інтерв’ю, розмов з митрополитом Чернівецьким і Буковинським УПЦ КП чи першим космонавтом незалежної України Леонідом Каденюком… Добре пам’ятаю, як до цього переліку посадовців і медійних персон запропонував редакції розмову з письменником Василем Кожелянком. У Львові кандидатуру затвердили, залишилося домовитися про зустріч.
Старший за мене віком Кожелянко, який і до того часом заходив до нас у редакцію на Гребінки, легко погодився на розмову. Це саме тоді я зробив тих кілька фотографій, де він, сидячи за столом навпроти мого, розглядає черговий випуск нашої газети. Але живої розмови не вийшло. Розмовляти на диктофон Василь, чомусь, не захотів. Запропонував написати запитання, які я хотів би поставити, а він сам напише на них відповіді. Ну, і я не став наполягати на спілкуванні. Про що, звісно, зараз шкодую. Питання я підготував. Забираючи їх, Василь похвалив, що я питаю переважно про літературні справи, бо його самого це найбільше цікавить, але його не надто часто саме про це запитують. І пішов готувати відповіді.
Мушу зізнатися, що отримавши їх, був відверто розчарований. Кожелянко обмежився найнеобхіднішим мінімумом, щоб його лаконічні рядки зійшли за сяке таке інтерв’ю. Ми не були настільки близькими, щоби я посмів зробити йому зауваження чи, борони Боже, висловити невдоволення. Тому просто подякував. Хоча згодом мені довелося читати справді глибокі, живі інтерв’ю, які він давав друзям. Не пригадую достеменно, але «Львівська газета», здається, так і не надрукувала цю нашу «розмову», зате на сторінках «Доби» вона згодом вийшла. Ми залишилися колегами по журналістському цеху, які привітно віталися під час нечастих зустрічей у місті, чи на заходах, у яких Кожелянко брав участь. На той час, давно прочитавши кілька його романів, я вже розумів, що маю справу з великим, але чомусь незбагненно скромним письменником.
І я добре пам’ятаю нашу з ним останню розмову. Якраз придбав тоді у подарунок на день народження чергове перевидання 2007 року львівською «Кальварією» Василевих романів «Дефіляда в Москві», «Конотоп» та «Людинець пана Бога» і хотів взяти автограф у автора для іменинника. (З автографом у мене був інший його роман «Срібний павук», але я не мав наміру із ним розставатися). Зателефонував Василю, щоб домовитися про зустріч і підписати книгу. У Чернівці тоді він навідувався не щодня, а наїздами: у справах, здається, він навіть сказав мені в яких, або коли завозив чергову авторську колонку до «Молодого буковинця». Тоді і вирішили пересіктися. Про свій черговий приїзд він обіцяв повідомити заздалегідь. Але ми не зустрілися. Замість дзвінка від Василя Кожелянка незабаром отримав неймовірне повідомлення про його таку раптову, передчасну і несправедливу смерть.
«Надо служить и стараться, чтобы его забыли, тогда вспомнят» – цинічна резолюція всесильного шефа жандармів (ІІІ відділення) Леонтія Дубельта на клопотання «неблагонадійного» Пантелеймона Куліша дозволити йому для заробітку видати котрийсь із перекладених з англійської творів, схоже, продовжує визначати часто упосліджене життя митців і в незалежній Україні. (Документ зберігається у матеріалах слідчої справи Куліша про його участь у Кирило-Мефодіївському братстві). Байдужість державного хама при мовчазній пасивності громадянського суспільства і його окремих представників часто має наслідком тотальну відсутність у порядку денному найяскравіших представників нації. Таких, зокрема, як великий письменник Василь Кожелянко.