Так, пустеля-свідок. Вона з одного боку, а з іншого – глядачі. Хто вони – теж свідки, пустеля, лава присяжних чи теж під пильним оком пустелі, піщинки якої всюдисущі? І зрештою що це за пустеля, де вона? Упродовж розгортання вистави утверджуєшся в усвідомленні, що все дійство відбувається в свідомості Юди.
«Нам іще стільки себе розміновувати» – цей образ мене приголомшив. Я собі сказала, що лише заради цих слів варто було послухати поезію Данила Галика «Що б ви порадили собі минулому?» Наче знайшла зернину у полові. І саме з цієї зернини починається новий відлік, проростатиме нове життя. У цьому образі «запаковано» все те, про що йдеться українцям...
Кожен із акторів виходив і говорив, чим є для нього/неї театр і ця вистава зокрема. І знаєте, що відбувалося з режисером, коли він їх слухав? Він плакав. Він загалом впродовж роботи над постановкою проживав з ними всі емоції. Це називається емпатією. І це саме те, без чого неможливо працювати як з травмою, так і з пам’яттю. Отже, актори виходили і "отримували свою сцену", як сказав у коментарі режисер вистави. За таким самим принципом діяв і режисер фільму. Він поступово виводив "на сцену" кожного із своїх персонажів, даючи можливість висловитися, вимовитися і розповідаючи їхні історії.
«На пальцях», зсередини показано, як працює російська пропаганда, як ця війна відбувається на рівні ідеологічного, ментального топографування. І це не лише відвойовування (утримання, повернення) територій, а боротьба за людей на цих територіях, за їхні свідомості. Ці території і цих людей не стільки складно здобути, скільки утримати, не втратити здобуте / повернене знову.
Пожежники – своєрідні культурні герої, які охороняють космос від хаосу. «Напівбоги», які свою активну енергію, природну чоловічу агресію трансформують у боротьбу зі стихією, в охорону території, на якій усе їм найдорожче, за яку вони відповідальні, ті, за кого вони відповідальні. Звісно, це образ ідеальних чоловіків.
Щодо версії 2017-го, то видно, що Брана тяжіє до театральності, але тут йому не вдалося правильно застосувати її принципи. Він спробував її використати хіба що у конструюванні простору, але це все вийшло надто дешево та очевидно. Я б назвала цю картину експериментом – до всього ще й не надто вдалим.
Хто ж цей троїстий персонаж? Бог, який втомився або знудився бути Богом. Вирішив відчути життя, яке ж сам і створив. Вирішив увібрати в себе людське, зрозуміти людей, яких створив, яким створив умови і правила гри. Але ж люди розвиваються. Такий чесний Бог, який вирішив відчути, у що ж він вкинув усіх цих істот. І життя так його захопило, що він забув, хто він. Ну і драматургія цікава. За принципом гіперпосилань.
Ерік-Еммануель Шмітт – сучасний класик французької літератури. Письменник, філософ, режисер, драматург, музикант… Людина-оркестр. Він якось сказав в одному із інтерв’ю під час відвідин України: «Навіщо ми читаємо? Ми не читаємо, щоб просто вбити час. Ми читаємо, щоб жити краще, щоб стати мудрішими, кращими, щоб розвиватися. Я вірю у вище призначення літератури, театру та кіно. Там ми вчимося любити, спокушати, наближатися до Іншого, вчимося жити».
У стрічці не варто шукати сюжету. Його немає. Але є життя, соковите, яскраве, коротке, у чомусь безглузде, у чомусь глибинне. Фільм являє собою вінок, замкнене коло з незмінними станціями «Народження», «Весілля», «Смерть». У ньому дія переплітається з роздумами юної оповідачки, яку тато називає Микола, бо дуже хотів мати сина, а натомість має двох дочок: Миколу і Штефана.
Недалеке майбутнє. Технічний прогрес. Теодор Твомблі (Хоакін Фенікс) – молодий приємний чоловік, котрий заробляє на життя, пишучи листи від імені інших людей для спеціальної організації (гарнимпочеркомнаписанілисти.com). Тео створює красиві та проникливі листи, якими захоплюються інші працівники компанії. Для деяких замовників оформлює листування від самого початку стосунків, що робить його прихованим спостерігачем чужого особистого життя.
