Коли будете йти у «Вернісаж» на виставку Броніслава Тутельмана «Н.Й Не моє, і моє місто», затримайтеся біля входу, роздивіться – все починається там. Трохи поміркуйте, прислухайтеся до своїх передчуттів, а тоді заходьте. Радше – занурюйтеся. У текст, бо кожна виставка Броніслава Тутельмана – це текст зі своєю мовою.
Звісно, ви можете все зробити по-іншому. Так і зробите, і це буде правильно, бо ж територія мистецтва – це там, де ніхто нічого не нав’язує. Ідеш, дивишся, насолоджуєшся і думаєш. Багато думаєш, міркуєш. Це те, за що особливо люблю виставки Броніслава Тутельмана.
Я давно чекала на цю виставку. Окремі роботи митець мені показував раніше. Коли дивилася на них у квартирі автора, то це було особливе відчуття. Фактура, знову впізнавана дуже продумана робота з тінями (але це вже інші тіні, на відміну від тих, що були у роботах виставки «Шпаціруючи містом»), характери, образи, типажі, кольори, моменти. А ще тоді було відчуття, що ці роботи – портали, крізь які можна пройти із квартири у чернівецькому середмісті туди, у зовсім інший світ, інший темпоритм – у Нью-Йорк. Тоді я кожну роботу читала як новелу, поезію в прозі, чула як уривки мелодій. (І мріяла в одному виставковому просторі побачити диптих – текст-Нью-Йорк і текст-Чернівці. Це два різних палімпсести, дві різні реальності, це була б зустріч двох різних світів. Це було б цікаво, так я тоді переконано думала. Після того як нарешті потрапила на виставку «Н.Й Не моє, і моє місто», вочевидь, думаю трохи по-іншому). Отже, тоді щось не складалося, і виставку доводилося відкласти. Та насправді, як виявилося, все, як зазвичай, мало відбутися вчасно. Коли Броніслав Тутельман запрошував мене на виставку, то сказав: «Добре, що тоді не вдалося зробити виставку. Я доповнив її новими роботами». І, звісно, смислами, наративами, меседжами – тим, що «надиктував» сам час, обставини. І Нью-Йорк помітно став ближчим, світ вужчим, меншим і вразливішим. А Україна несподівано вихлюпнулася через океан.
Увійшовши у простір робіт Броніслава Тутельмана, я одразу збагнула, що зараз читатиму інший текст. І власне, згодом жанр світлин Броніслава Тутельмана про Нью-Йорк я для себе визначила як фотоесеї.
Розпочинає виставку інсталяція-тригер. Це суто моє визначення і відчуття. Тригер, тому що перше, про що я подумала, побачивши її, – «отруєні пейзажі». Для українців від 2014 року, а особливо за останній рік, це визначення отримало додаткові конотації. Я не беруся зараз трактувати цю інсталяцію, оскільки вона промовиста. Наголосила лише на першій активованій нею емоції. Це вже потім пролунало те, що стало невід’ємною складовою нашого життя: «Героям слава!», «Герої не вмирають» – так, було б добре. Не вмирають, але гинуть – і цвинтарі майорять прапорами над свіжими могилами. Ця інсталяція задає публіцистичний тон виставці.
Одразу скажу, що, ідучи на виставку Броніслава Тутельмана, варто врахувати, що це не кількахвилинна прогулянка залом. Кожен концептуально-тематичний блок передбачає тривалу зупинку, осмислення. А крім того, це ще й дуже естетично. Насолода від споглядання фотокартин, фотополотен Броніслава Тутельмана – це той рівень, який не обмине жодного відвідувача виставки, не залежно від його бекґраунду чи мотивації. Художник майстерно працює з кольором та фактурами, персонажами, об’єктами – тими, які йому пропонує навколишня реальність. Він їх помічає, вирізає і вбудовує в кадр. Та коли дивишся на картини, то усвідомлюєш, що вони результат взаємодії навколишнього світу і художника. Вони (художник і світ) помічають одне одного (згадався квантовий спостерігач). Кожен кадр – це фіксація моменту народження окремого мікросвіту і його вмирання. Це мить, яка більше ніколи не повториться, світ, який більше ніколи не повториться. Та вони зафіксовані у фотокартинах, поєднуючи, комбінуючи які, Броніслав Тутельман конструює нові світи, надбудовує інші сенси. Ось така варіативність, множинність світів. Це особливо відчутно, коли порівняти те, як скомпонував митець роботи для виставки, і каталоговий варіант поєднання картин у блоки. Виходять зовсім відмінні тексти.
Якщо трохи приземлитися, то хочу відзначити те, що роботи, представлені на виставці, надзвичайно цікаві антропологічно, ментально, соціально. Через антропологічне розмаїття, яким наповнені вулиці Нью-Йорка і що дуже точно вловив і передав Броніслав Тутельман, цей американський мегаполіс хочеться назвати обличчям світу. Ця краса форм, кольорів, відтінків, постав, традицій, зафіксованих у деталях, приголомшує. Ось молода пара, Native Americans, бавляться на пляжі, насолоджуючись життям, своїми можливостями. А тут до шалу досконала представниця, вочевидь, якогось із островів Вест-Індії («Пуерторіканка», – однозначно ствердив би біолог Lior S. Pachter).
Чи два персонажі із різних фото одного блоку, в яких об’єктив майстра вловив гени масаїв. Так їх подала реальність – цей сигнал зчитано. Жінка, наче тінь із не такого вже й далекого ганебного минулого Америки. Горда представниця якогось із африканських народів, постава, яка демонструє природжену грацію. Пісочний колір фону і тіні працюють на цей образ, на цю драматургію миті. Він – досконалий, впевнений, цілеспрямований. Постава переможця. Здається, що ось-ось він зірветься у легендарний танець мисливців на левів і частина кріплень, що утворили фон, перетворяться на списи, а червоний квадрат – на полотно традиційного одягу масаїв. Та підводиш очі, вдивляєшся в кадр верхнього фото і починаєш обростати новими асоціаціями та відчуттями. А Він вже постає фантастичним персонажем – архангелом, воїном із фантастичного фільму, мешканцем Марсу чи якоїсь планети із системи Сіріуса… А може, то верхівка Вавилонської вежі? Правду ж кажучи, американцям (ідеться про США) таки вдалося збудувати її. І хай до Бога вони не дісталися (хоча… треба спитати у Ніла Ґеймана), але порозумітися зуміли. І от саме це сформувало той же Нью-Йорк ментально і соціально, суспільно. Броніславу Тутельману вдалося у світлинах передати у праві кожного на свій приватний простір і в іманентній повазі до приватного простору іншого. Це помітно навіть у звичайних перехожих. Кожна людина занурена у власну історію, у свою справу, свої думки. Та водночас нью-йоркці дуже розкуті, легко, навіть якось по-дитячому, відгукуються на прохання фотохудожника попозувати (щоправда, таких фото в цій колекції небагато, бо, як уже відзначала, митець працює більше з тим, що йому пропонує мить). І знову про приватний простір, права та закон однакові для всіх, толерантність (Чернівці, Нью-Йорк вам грайливо підморгує) – це все зчитується у роботах виставки «Н.Й Не моє, і моє місто». Безхатька, який мирно спить на лавиці потягу метро, ніхто і не помислить потурбувати – він нікому не заважає, нічого не порушує, він такий самий пасажир як і всі решта. Або ґей-прайд. Хтось у ньому побачить можливості для самовираження та самоствердження, хтось – однодумців, хтось – щось кумедне, ба більше – відразливе, але найголовніше, що це символ свободи і дотримання прав людини. Так воно працює: хочеш, щоби приймали тебе – приймай інших. Та саме в цьому місці час згадати про ще одну рису Тутельмана-фотохудожника – іронію. Це, власне, загалом одна із рис його світовідчуття. Це добра, м’яка, а не в’їдлива іронія. Броніслав Тутельман будує її на контрасті, досягаючи ефекту гротеску. Так в один концептуальний блок він «поселив» фото з ґей-прайду і фото, на якому зафіксовано момент молитви пуритан. І йдеться не лише про протиставлення кардинально протилежних світоглядів, способів життя, крайнього виявлення епікуреїзму та аскетизму, а й про зустріч епох. Пуритани, які були серед перших англійських поселенців Північної Америки, наче втілюють ту Америку, якою вона була на початок ХVII століття, а ґей-прайд – ту, якою вона стала за 400 років (повторюся, ідеться про свободи, соціальні домовленості, права, про зміну антропологічного портрету). Englishman in New-York, вочевидь, досі не проти поснобити, але навряд Нью-Йорку досі є до того діло.
Дотичним до згаданих тем є інший блок робіт (також іронічний, також на контрасті), на фото якого люди відпочивають у парку, насолоджуються життям, спілкуються, всміхаються. Та два інших фото вирізняються. На обох автівки. Написом на задньому склі однієї її власник Dimka усім гордо повідомляє, що вирушає «На Берлин!». На капоті другої намальовано георгіївську стрічку. Навряд у Нью-Йорку хтось звертає увагу на такі вибрики (зрештою, і ці мешканці мегаполісу мають право на свої погляди). Але зрозуміло, що Броніслав Тутельман не міг таке обминути. По-перше, для українців подібне має свої гіркі, відразливі конотації. По-друге, це цивілізаційно комічно: сидіти в епіцентрі сучасної цивілізації, у демократичній країні, в автівках, вироблених не державою свого походження і далі залишатися викопними істотами з викопними, відстійними поглядами та бравадою, властивою примітивним істотам.
Та хотілося б ще окремо наголосити на центральній світлині цього блоку. На ній троє неймовірно красивих, вишуканих жінок різного віку влаштували собі пікнік на галявині. На задньому плані на бéрезі над річкою сидить замислений чоловік, відображаючись у воді (хто він – самітник у моменті медитації, Нарцис, який вийшов із міфу?). На цьому фото все так ідеально, що складно повірити, що воно не постановочне. Є в ньому щось таке тіціанівське. Хтось міг би і не помітити картини, намальованої реальністю, та не художник. От власне, ще одна риса фотокартин Броніслава Тутельмана – в них відображений його естетичний, інтелектуальний бекґраунд. (До речі, в каталозі, випущеному митцем до виставки, ця фотокартина в іншому контексті – та, вочевидь, він пасуватиме іншим часам). Або блок з акцентом на жовтому, чорному, червоному, центром тяжіння якого є фото чорної постаті хасида на межі жовтого та білого. Ця світлина відсилає до стилістики полотен Північного Відродження.
Чоловік зі згаданої світлини прочитується як ремінісценція іншого твору виставки (погляньте ліворуч – там фото, яке відображається у чорній поверхні роялю, разом з іншими двома, бічними, світлинами утворюючи хрест) –ще однієї, крім згаданої вже, інсталяції. Умовно її можна назвати «Примати, хмарочоси і клавіші». Я вже колись писала про неї. І навіть назвала фото, яке в її основі, своїм улюбленим. Тепер можу сказати, що вся ця виставка Броніслава Тутельмана моя улюблена. Але про інсталяцію. Все ж вона, як на мене, є центром тяжіння всієї виставки. І те, що центральна складова чорно-біла, і те, що відмінна за стилем, це увиразнює. Лише смисли, жодного відволікання на інші, додаткові деталі. Це фото та інсталяція про еволюцію, цивілізацію і творення. Звісно, тут відображено і народження, проростання цивілізації, і Місто як місце, в якому, власне, продукуються всі ідеї, смисли, яке зумовлює поступ, є і відсилання до «Народженні трагедії із духу музики», але найголовніше, як на мене, те, що це дзеркало (пригадуєте центральну інсталяцію виставки «Н2О»?). Якщо інсталяція, яка відкриває виставку – це требище і місце тризни, то ця – такий собі іконостас, місце для молитви чи медитації (кому як більше подобається).
Насправді за рядками цих міркувань залишилося ще дуже-дуже багато. Все сказане з приводу виставки Броніслава Тутельмана «Н.Й Не моє, і моє місто» – лише запрошення у світ смислів майстра. І запрошення не проґавити можливість надихатися. Так, там, серед тих фото саме дихається, на повні груди.
Чи Нью-Йорк – місто Броніслава Тутельмана? Однозначно так. Чи Броніслав Тутельман – митець міста Нью-Йорка? Безперечно. У них діалог, вони співрозмовники. Та й годі знайти більш промовистий для митця простір, адже Нью-Йорк – місто можливостей і неможливого в інших місцях.
