Шкрібляк Микола, Ставчанська Кіра. Смаки Буковини: гастрономічний путівник традиційної кухні. – Чернівці: Видавництво 21, 2022. – 416 с. Життя відвойовує собі територію на різних рівнях і фронтах. Одним із символів […]

Насамперед, це дуже жіноча проза. Вона працює з жіночими досвідами і з жіночою пам’яттю (на різних її рівнях). Обидві авторки мають свої виразні голоси, сформовані стилі (власне, вони мають стиль), свої методи дослідження і подачі матеріалу. І Уляна Глібчук, і Каріна Армлос тяжіють до психоаналізу.

«Магнум» – це роман-екскурсія, роман-пригода, роман-таємниця, роман-життя. Ось. Життя. Мене цей текст особливо привабив тим, що він живий і він про життя та про те, що в житті зазвичай трапляється...

«Проклятий двір» – це конструкція і модель. Він поєднав у собі рамкову та шухлядкову архітектоніки (якщо ви колись читали щось із моїх відгуків на книги, то знаєте, що я дуже люблю таку будову). Якщо ви відчините цю скриньку, то знайдете там і зайця, і качку, і яйце, і голку. Але кожна зі знахідок буде ще й ключем до відповідної шухлядки. Більшість персонажів роману є відмикачами «шухлядок» або персонажами-гіперпосиланнями.

Смислова реальність Йозефа Вінклера – це світ на межі зриву у діонісію до етапу principium individuationis, реальність, яка ось-ось розпадеться. Спека, надмір м’яса, крові вбитих тварин і птахів, їхні випари спричиняють ще більші гормональні вибухи і так достатньо збуджених гарячим повітрям та оголеністю тіл.

Книга ця для тих, хто готовий вирватися із кола традиційних пріоритетів дитячої літератури і прийняти абсурд, анархію, гумор як винятково важливий і оздоровчий погляд на реальність. Проілюстрована німецьким художником Ніколаусом Гайдельбахом «Велика книжка» сприймається як світ, який рухається, живе і дивиться зі своїх сторінок на читача очима персонажів.

У лютому «Видавництво 21» представило своїм читачам книгу про історію особливої любові. Це роман Олександри Іванюк «АМОР[Т]Е», який побудовано на реальних подіях, що відбувалися у передреволюційному (Революція Гідності), революційному та окупованому Донецьку.

Книгу «У царстві Лева» становить, власне, один вірш. Це вірш-розмова, вірш-гра. І при тім дуже проникливий, зворушливий. Дитина звертається до Лева. Основні епітети, якими передано її сприйняття свого співрозмовника, «старий», «сильний», «мудрий». Це зустріч дорослого і дитячого світів. Обмін досвідом – насамперед, емоційним.

Книга «Зайчикове щастя» розповідає про Зайчика, який вирішив збагнути, що ж таке щастя. Для цього він вирушає у свою першу самостійну подорож. Письменниця використовує традиційний мотив мандрівки як способу вивчення навколишнього світу, здобування знань. Дитині легко буде зорієнтуватися у цій мандрівці, адже на своєму шляху зайченя зустрічається зі знайомими вже маленькому читачеві персонажами: козенятами, білочкою, ведмедем, качками, бобром. У кожного із них свій рецепт щастя.

Роман розкадровано. У ньому поєднано не лише думки, переживання, уривки доль різних людей, розмови, сцени із життя гімназистів, молоді, родинно-побутові тощо, а й документальні факти із суто художніми. Тобто це зразок синтезу літератури нон-фікшн та власне белетристики.

Міні-роман Костянтина Коверзнєва “Ти не прочитаєш цю книжку”, звісно, привертає увагу вже на рівні заголовка, який першопочатково можна прийняти лише за вдалий авторський прийом, застосований саме для того, аби цю книжку таки прочитали. Та після прочитання роману відкривається інше значення назви.

Періоди історичних, суспільно-політичних зламів завжди позначаються як загалом на поколіннях, яким доводиться стати їхніми учасниками, так і на кожному окремому представникові цих поколінь. На рівні екзистенційно-онтологічному, космогонічному будь-які зміни закономірні і мотивовані, оскільки протікають у силовому полі того, що можна було б окреслити архетипною формулою боротьби-творення. Натомість людина проживає все психо-фізично, здобуваючи, перемагаючи, терплячи поразки.

“Жити – це не боятися жити”, – до такого висновку іде протягом своєї книги прози Галя Чорна. Але шлях до цього висновку дуже не простий. Він сповнений рефлексій, переживань, страхів, драм, трагедій, катарсису, абсурду, іронії, звичайно – поразок і перемог.

Хоча фентезі як вже зафіксований факт датується 20 – 30-тими роками ХХ ст. (на рівні терміна) і 50 – 60-тими роками ХХ ст. (на рівні утвердження жанру), але справжнім інтересом до цього жанрового різновиду фантастики позначений саме злам ХХ – ХХІ ст. Можна, без перебільшення, говорити навіть про своєрідний фентезійний бум. Очевидною є закономірність цього явища. Попередній fin de siècle (злам ХІХ – ХХ ст., на який в українській літературі припадає так званий період раннього модернізму) представляв собою народження всього нового – і на рівні естетико-етичному, і на суспільно-політичному, і на національно-культурному, оформлення зовсім відмінного від попереднього типу свідомості, прихід нової людини, яка була налаштована, власне, на нове творення і на життя у новоствореному світі.

Біль народження. Не пологів, а саме народження. З цього починається її поезія. Як і має бути: з початку. Головна дійова особа (чи то героїня, вона, воно) цієї поезії прийшла на цю планету (у єдино можливий, принаймні відомий, спосіб – народитися), аби пізнати її та її мешканців – з усім, що їм властиве. Тому вона трохи втомлено, трохи розгублено стоїть, як пінонароджена, серед газетного шмаття – невідомо, якого часу ті рештки газет, якою мовою написані і про що, проповзаючи-тремтячи перед очима, мов ланцюжки ДНК, розповідають.

Мабуть, ніде уява і вміння швидко створювати гіпотези не становлять такої небезпеки, як тут. Зрештою, на цій планеті все можливе [2,  с. 106]. Цими словами із «Соляріса» Станіслава Лема сконденсовано і надзвичайно точно можна передати основну ідею, основний вміст, основне навантаження «Бранців мороку» Шевченків.

Говорити про голодомор нелегко. Ще складніше і болючіше писати художню літературу на цю тему, тим більше – поезію. В українській літературі така поезія є: вірші Павла Тичини про голодомор 1921 року, апокаліпсотичний цикл Олександра Олеся «Голод», поема Миколи Руденка «Хрест». А 2009 року у Чернівцях з’явилася унікальна поетична книга Миколи Рачука «Біль і гнів».

Перший образ, який виникає при знайомстві з франкомовною бельгійською літературою, – це детектив Еркюль Пуаро, який часто змушений був казати: «Я бельгієць, а не француз». Така близька українцям проблема ідентичності, з якою доводилося (та й ще часто доводиться) повсякчас стикатися, пояснюючи, що українець(-нка) – не росіянин (-ка), Україна – це зовсім не Росія і навіть має свою дуже давню історію і культуру, свою виразну національну, антропометричну ідентичність (хай навіть з певними набутими ментальними проблемами: з генотипом у нас усе гаразд, а от час формування фенотипу припав не на найкращі умови середовища існування).