Черковський Роман. Таксист, або Уламки дзеркала заднього огляду. – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2012. – 180 с.
Періоди історичних, суспільно-політичних зламів завжди позначаються як загалом на поколіннях, яким доводиться стати їхніми учасниками, так і на кожному окремому представникові цих поколінь. На рівні екзистенційно-онтологічному, космогонічному будь-які зміни закономірні і мотивовані, оскільки протікають у силовому полі того, що можна було б окреслити архетипною формулою боротьби-творення. Натомість людина проживає все психо-фізично, здобуваючи, перемагаючи, терплячи поразки. І не варто вдаватися до екзистенціалізму, аби усвідомити, що людина внутрішньо завжди самотня, тому, за великим рахунком, приречена давати собі раду і борсатися у своїх проблемах, нескінченних внутрішніх конфліктах сама. Звісно, що все це ще більше увиразнюється у періоди вже згадуваних зламів. Тоді з’являються цілі покоління з приблизно однаковими симптомами душевно-психологічних, етико-естетичних відхилень, а то й патологій.
Саме таке покоління показує у романі “Таксист, або Уламки дзеркала заднього огляду” Роман Черковський. Це люди, народжені у Радянському Союзі у сімдесятих. Вони частину свого життя — ту, під час якої формувався світогляд, під час якої проходили соціалізацію — прожили в одній політичній системі. І коли вже треба було починати реалізувати в житті перші набуті досвіди, кардинально змінилася суспільно-політична система, що потягло за собою крах усіх ілюзій, які стосувалися і минулого (держави, родини), і майбутнього (насамперед, особистого).
Представники цього покоління, яке часто означують як втрачене, насправді розгублені. Ось такими ми і бачимо персонажів “Таксиста”, більшість із яких хоч і з’являються у романі фрагментарно, однак залишають про себе, ті рівні і зв’язки, які вони представляють, досить повне уявлення. Цьому сприяє вдале авторське структурування тексту, спосіб якого заявлений вже на формально-змістовому рівні назви. “Таксист” – професія, яка передбачає постійних рух, численні зустрічі з різними людьми (пасажирами і не лише), контакти з різними сферами існування, змушене дотикання (а то й втручання) до чужих доль, постійне здобування нового досвіду, завжди різні ситуації — несподівані і банально-передбачувані, драматичні і смішні, бридкі, відразливі, загрозливі тощо і, відповідно, реакції на ці ситуації. У всіх них розкриваються різні сторони людської сутності. Ці епізоди і становлять “уламки дзеркала заднього огляду”. Уявлення людини про життя, навколишній світ, власне, і формуються із моментів, епізодів, зустрічей, розставань, невипадкових випадковостей. Крім всього, завжди є дві сторони події: перша — варіант безпосередніх учасників, друга — варіант того, хто її побачив, “підгледів” у дзеркало заднього огляду. Отже, Роман Черковський спробував змоделювати життя як таке. А те, що автор побудував свій твір саме на концепті дії, зумовлює проживання разом з персонажами всього, що відбувається у романі, а також підсилює динаміку як зовнішніх подій, так і внутрішнього розвитку головного персонажа. Власне, текст тримається на постійному переплітанні дій зовнішньої і внутрішньої, що не лише розкриває психологію героїв “Таксиста”, а й моделює своєрідний узагальнений образ межової людини, основні риси якої увібрав у себе, акцентував, відтінив, увиразнив образ головного героя роману таксиста Стефана.
Стефан є зв’язковою компонентою усього тексту. Усе, що відбувається, показано крізь призму його сприйняття. Автор охоплює кілька основних сфер його існування: робота, друзі, родина (батьки), жінки. Кожна із цих сфер пов’язана з людьми, та в кожній із них Стефан самотній.
Робота таксиста — це його протест статусу мажора. Протест високопоставленому батькові-пристосуванцеві, який вдало мімікрував у нових суспільно-політичних, економічних обставинах, та деструктивній матері-алкоголічці, яка ненавиділа, зневажала свого чоловіка і проявляла цілковиту відчуженість до свого сина. Стосунки Стефана з матір’ю багато в чому пояснюють його цинізм. Він навіть розмірковує над тим, чи не забрала вона його душу, давши йому тіло. Один із найбільш моторошних і художньо досконалих моментів твору — це епізод мовчазної зустрічі Стефана з хворою матір’ю, поданий у кінці десятої частини. Процитую лише невеличкий його фрагмент: “Не можу пояснити свого стану повного заціпеніння. Так, наче я герой кінофільму, а хтось із глядачів, зібравшись відлити, натис на стоп-кадр. Наша сім’я завжди нагадувала гігантську зорю, яка вибухнула. Мене стрімко втягує чорна діра” [с. 44].
Батьки Стефана — уособлення типового покоління, породженого радянською системою. Це представники місцевого населення, які не лише прийняли ту політичну систему, а й всіляко сприяють її утвердженню та процвітанню, та зі зміною системи однаково залишаються і при владі, і при капіталі. Є серед місцевого населення також інший тип людей — такі, як батьки одного із друзів Стефана Мирка. Його батько — дисидент, якого радянська система за його переконання знищила. Відповідно, мати Мирка живе в постійному страхові і тому вчить сина покірності та мовчазності. Образом Мирка Роман Черковський виводить читача на важливу ментальну проблему — інфантильність, інертність, патологічність нащадків національних героїв-бунтівників, а також на необхідність перегляду тактики боротьби уже в теперішніх реаліях: потреба інтелігентного конструктивного протесту, чіткої стратегії та об’єднання зусиль. Стефан чекає активності саме від Мирка. Його уява постійно малює постать друга, коли він бачить таємну організовану групу, що на знак протесту теперішнім бізнесменам, а колишнім представникам партапарату нищить їхнє майно. Читач так і не дізнається, чи справді то була ініціатива Мирка. Та єдиний відкритий протест, на який він спромігся, – це була бурхливо висловлена претензія Стефанові за своє голодне і у страхові дитинство та його (Стефанову) ситість. Акцент на цьому контрастові важливий, оскільки руйнує твердження про рівноправ’я у СРСР. Але в контексті стосунків двох друзів така поведінка Мирка засвідчує превалювання травматичної свідомості, і тому неможливість стати адекватним лідером.
Валентин — другий друг Стефана — походить із родини високопоставлених людей. Вони представники колонізаторів. А толерантність веселого, відкритого Вала згодом проявляє себе лояльністю з “барського плеча”.
Отже, Стефан, Мирко, Вал та їхні стосунки втілили ті три різні категорії людей, які породила радянська система, і які вже історично змушені співіснувати на одній території, стосунки ці, звичайно, мають свою специфіку.
У житті Стефана багато жінок, яких він сприймає переважно як засіб задоволення своїх статевих потреб. І лише дві виняткові жінки — Марина, яку він справді кохав, і Власта — жінка, яку йому хотілося завоювати.
Власта — дитя міських нетрів. Вона не погоджується зі своїм походженням, ставить завищені вимоги до життя, високомірна, честолюбна, ідеальна зовні.
Жіночі образи розкривають важливі нюанси внутрішнього світу Стефана. Пошук ідеальної жінки — це пошук гармонії, прагнення любові як діалогу, прагнення бути чутим, потрібним. Епізод на пляжі, коли Власта заходить у воду, демонструючи не таке вже ідеальне тіло, а Стефан помічає свою “тлустозаду” одногрупницю, яка в його запаленій уяві трансформується у корову, а потім все навколо вкривається кривавими тушами, свідчить про вразливість його психіки, про неприйняття речовинних цінностей світу. Тому фінал твору закономірний. Конфлікт між бажаним та можливим залишається не вирішуваним, тому реальне та уявне зміщуються у психіці героя. Він у стані ейфорії їде назустріч жінці, яка вже давно перемістилася у сферу ідеального. Це чергова ілюзія Стефана.
Усі персонажі “Таксиста” якось безпорадно застрягли у підлітковому віці з його ілюзіями — дорослої вседозволеності, невідповідності реального та бажаного способів життя, страхами, образами, болями. Вони ніби граються у доросле життя. Це драма покоління, яке так і не змогло продовжити свою соціалізацію, не змогло адекватно реалізуватися. Адже позаду нього покоління брехні і страхів, яке у період зламу надто перейнялося маскуванням брехні, взаємними докорами та іншими садо-мазохістичними забавами, забувши про ритуал ініціації своїх дітей.
Єдиним уособленням здорового глузду виступає бабця, яку Стефан везе у таксі на початку роману та у кінці. Це покоління, яке пройшло через страхіття, але воно пам’ятає життя, яке було до історичної патології. Тому може відрізнити здорове від патологічного. Поява цього персонажа у фіналі — надія на те, що межове, втрачене, розгублене покоління сімдесятих все ж завершить свою ініціацію.
2012