Між нами (Україна, 2021, UP UA STUDIO, реж. Соломія Томащук, сценарій – Соломія Томащук, Юрій Дунай)
Подивилася на фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN» психологічний трилер Соломії Томащук «Між нами». Я впродовж фестивальних днів бачила вже кілька робіт, але сказати хочу саме про цей фільм. Можливо, тому що він втягнув мене в свій епіцентр, як смерч.
Щодо жанру, то я б ще конкретизувала – психоаналітичний трилер. «Між нами» – це про кругообіг токсичних стосунків, насамперед. Якщо людину, а особливо, якщо в дитинстві, затягнуло у коловорот токсичних стосунків, то навряд надалі у всьому своєму подальшому вона житті обиратиме інші. Тобто можуть траплятися стосунки та люди іншого типу, але людина, отруєна вже колись у своєму житті токсинами, надаватиме перевагу тим, які вестимуть шляхом її деструкції. Як-от у випадку з Олесандрою, роль якої виконала Анастасія Пустовіт. Тому наркотична залежність цієї персонажки, її хаотичні сексуальні стосунки, цілковита безвідповідальність перед своїм фізичним тілом – це лише відображення її складного, травмованого, роз’їждженого токсинами психоемоційного світу. Це щось подібне до стокгольмського синдрому, лише жертва підсвідомо намагається в іншій людині знайти любов, прихильність, почуття безпеки, яких не отримувала від когось важливого в її житті (у цьому випадку – мами), натомість отримуючи знущання (фізичні чи психологічні). Але якщо нові стосунки (будь-якого характеру) свідчать про залежність, то все, єдине, чого можна від цього зв’язку очікувати, – це ще більше руйнування особистості. Такий собі сповільнений суїцид. Коли Олександра «прилипає» до Ані (її роль виконала Ірма Вітовська), то вона одразу пропонує себе як жертву, і до самого фіналу залишиться цілковито відданою цій ролі. Її слова про Аню «вона – моя сім’я» – не помилка, не галюцинація, а констатація того факту, що Аня – така сама, як її біологічна мама.
Героїня Ірми Вітовської також перебуває в токсичних стосунках. Вона живе з чоловіком-деспотом, який її зраджує та зневажає. Їхній союз руйнує життя не лише жінці, а й їхньому синові. Але Аня еволюціонує по-іншому. Після того як зникає її чоловік, відбувається «перевдягання» – вона набуває його рис, жінка-ангел трансформується у жінку-вамп. Це відображено і візуально – на рівні образу загалом та у зміні міміки, моторики, манери героїні Ірми Вітовської говорити.
Саша в житті Ані з’явилася дуже вчасно, задля балансу: вона врівноважила в ній сутності жертви і ката, піджививши її «батарейки», давши їй відчути в собі силу, яка звільнить її від всього зайвого, а головне – від себе як жертви. Але це також шлях самодеструкції, і тому фінальний кадр саме такий, який він є.
Загалом дует Ірми Вітовської та Анастасії Пустовіт приголомшливий. Це, без жодного перебільшення, зіркова робота. В їхній грі цілковито розчиняєшся. Магія – не знаходжу іншого слова на означення того, що побачила в їхньому виконанні на екрані. Цілковите перевтілення і синхронізація.
Крім того, штрихом у фільмі вловлюється ще одна дуже важлива тема, яка не осмислена в нашому кіно, – жінки (дружини, подруги) чоловіків, які на війні або повернулися з війни. Вона проходить у стосунках Олександри та її чоловіка – ветерана російсько-української війни. Можливо, Соломія Томащук продовжить більш глибоке її осмислення в своїх інших роботах, адже тут так само все неоднозначно, ця тема не терпить лекал.
Отже, фільм Соломії Томащук про психотравму, про деструктивний механізм травми, з якою не працюють, про яку не говорять, про занедбаність травми та її носія. Назва фільму «Між нами» та його слоган «Тільки нікому не кажи» – більше про це, аніж про фізичний злочин. Та й чоловік Саші раз-по-раз апелює до неї з проханням, необхідністю поговорити про те, що з нею відбувається. Але на те ради вже нема – бомба сповільненої дії усіма своїми дротами та мікросхемами зрослася з нейромережею Саші.
І трохи про провтики. Тобто про те, у що не дуже повірила.
В Олександри тіло у прекрасній фізичній формі, радше – в Анастасії Пустовіт. Але у, хай молодої, але все ж жінки-наркоманки, навряд могло б бути таке ідеально підтягнуте тіло, бо ж навряд вона регулярно тренується. Хіба що дається взнаки колишній суперздоровий спосіб життя, який у молодої людини ще впродовж якогось часу може давати, так би мовити, косметичний ефект.
Чоловік Олександри, як я зрозуміла із фільму (але припускаю, що помилилася) – людина забезпечена. Тому автівка його дружини також викликає запитання. Хіба що їй як ненадійному члену соціуму чоловік виділив те, що не шкода добити.
Сім’я крутих гінекологів (один із них хірург), не початківців у професії, які працюють у приватній клініці, нарешті спромоглися взяти у кредит не найкращу квартиру, в якій навіть ремонт не спроможні зробити? Не в’яжеться. Або у мене якісь стереотипи. Та й образ чоловіка Анни вказує на те, що йому не властива якісь там гіпертрофовані моральність і гуманність, криштальне сумління. Хіба що оплату з клієнток він брав у такий спосіб, як татуювальник, в якого Саша регулярно набивала тату. Гуманність і моральність Анни також викликає сумніви.
Спочатку хотіла сказати про те, що травматичний бекґраунд Саші не надто розкритий, але потім збагнула, що таки достатньо – на рівні окремих вчасно кинутих фраз-флешбеків. Вона і не могла вимовити більше.
Загалом, як на мій трохи спокушений глядацький смак, це дуже хороша робота – на всіх рівнях. Гадаю, що «Між нами» може мати успіх у міжнародному прокаті. А загалом цей фільм – слушна нагода вилізти із своїх соціально-побутових «бульбашок», стереотипів і поміркувати, що десь, у когось, щось відбувається по-іншому. І все має свої причини. Монстри з’являються у темряві і ростуть там, де їх підгодовують, приходять туди, де є чим підживитися.