SHAKESPEARE. A FAREWELL TO ARMS… (реж. Олесь Чернюк)
Рада, що прорвалася крізь усі свої сьогоднішні терміновосправні заґати і таки пішла у Культурно-мистецький центр імені Івана Миколайчука на перегляд документальної стрічки від режисера Олеся Чернюка “Shakespeare. A Farewell to Arms…”
Насамперед, це естетично досконала робота та концептуально досконала робота.
Чорно-біла стрічка Олеся Чернюка побудована на показі процесу роботи над інсценізацією “Twelfth Night, or What You Will” мовою оригіналу. Режисеру Олексію Гнатковському випало працювати не з професійними театральними акторами, а з учасниками російсько-української війни – ветеранами та волонтерами. Це вкрай відповідально, адже це не просто робота над постановкою, а робота з посттравматичним стресовим розладом. І це один із способів повернення з війни, повернення у суспільство, яке або “від війни втомилося” (один із героїв ставить риторичне запитання: “Чому ти, хто це каже, втомився від війни? Де ти воював?”), або наполегливо війни не помічає, або називає тих, хто його захищає, вбивцями чи рахує гроші, отримані за військову службу (тому ж таки суспільству), або каже: “Я тебе туди не посилав”, або боїться ветеранів – через новітню міфотворчість, лякалки, через те, що їхні постаті відтінюють власну неспроможність або латентне почуття провини, через те, що на них треба зважати, чи через те, що це реальна сила, зрештою – через банальну байдужість. Список можна продовжувати. Але кожна складова, озвучена і та, що залишилася за кадром, призводить до результату, який офіційна статистика узагальнює 30-ма тисячами. 30 000 – саме така приблизна кількість самогубств, вчинених українськими воїнами – учасниками російсько-української війни. Людей з неоціненним досвідом. Людей, власне. І це лише офіційна статистика…
Я вже у зв’язку з фільмом “Небесний координатор” висловлювалася про те, що повернення з війни – це повернення всього суспільства, незалежно від того, хто що робив/робить у цей час. І саме тому у цієї вистави є глядачі. І саме тому у цього фільму мають бути глядачі. Сподіваюся, що під час всеукраїнського показу фільм Олеся Чернюка збиратиме зали. І шкода, що сьогодні в Чернівцях на показі було дуже нелюдно. Такі картини варто не просто переглядати, а вони мають ставати важливою складовою суспільних дискурсів.
Фільм має кілька шарів. Один із них – це робота над виставою. Він в якісь моменти змушує забутися про те, для чого насправді все відбувається. Чудова атмосфера, актори-аматори, які виглядають професійними акторами і повністю віддаються процесу. Звісно, це заслуга режисера, який зумів у них викликати цілковиту довіру, навчив їх розкриватися (довіряти одне одному їм не потрібно було вчитися), володіти собою і простором. А головне – спонукав говорити. Він міліметр за міліметром вчив цих людей підводитися, крок за кроком вчив знову ходити, як це відбувається після важкої фізичної травми. З психічною почасти ще складніше. (Вибір п’єси, очевидно, також не випадковий, адже події твору Шекспіра відбуваються після кораблетрощі). Кожен із акторів виходив і говорив, чим є для нього/неї театр і ця вистава зокрема. І знаєте, що відбувалося з режисером, коли він їх слухав? Він плакав. Він загалом впродовж роботи над постановкою проживав з ними всі емоції. Це називається емпатією. І це саме те, без чого неможливо працювати як з травмою, так і з пам’яттю.
Отже, актори виходили і “отримували свою сцену”, як сказав у коментарі режисер вистави. За таким самим принципом діяв і режисер фільму. Він поступово виводив “на сцену” кожного із своїх персонажів, даючи можливість висловитися, вимовитися і розповідаючи їхні історії. Це оповіді, пов’язані не лише з війною, вони розкривають особистість мовця. З одного боку, через приватне Олесь Чернюк показує картинку сучасної України, актуальних історико-суспільних подій. З іншого – акцентуючи на приватному, він показує, що кожен із його героїв – особистість, а не одиниця в якомусь із офіційних списків. Усі ці історії розказані з різними акцентами, з різними інтонаціями, лексичною специфікою, з відмінними емоціями, темпераментом і колоритом. І це зрозуміло, бо ж кожна людина унікальна. І комунікація з кожною людиною – це дотик до цілого окремого всесвіту. Як і втрата кожної – це втрата цілого неповторного всесвіту.
Ще один шар картини – це уривки новітньої військової кінохроніки. Ці кадри важливі для притомності, бо, як я вже зазначала, показ роботи над виставою так захоплює, що інколи просто віддаєшся цілковитій насолоді мистецтвом і забуваєш про задній план дійства. Ці картини перемежовуються зі спогадами, коментарями героїв стрічки, заводячи глядача у реальність війни з різних точок. І знову-таки дає усвідомлення того, що в кінохроніці не іграшкові солдатики чи імітації із ігрофільмів, а живі люди, унікальні особистості, до кожної із яких важливий індивідуальний підхід – особливо, коли йдеться про таку справу, як війна.
І це відкриває ще один шар фільму Олеся Чернюка, який демонструє необхідність якісних змін в нашій армії
І пов’язані вони саме з психологічною роботою з військовими. Важливо те, що такі меседжі йдуть від офіцера. Саме він говорить про те, що кожен військовий – індивідуальність. У когось може буде панічна атака, у когось страх обмеженого простору тощо. І з кожним випадком потрібно розбиратися індивідуально, відповідально з’ясовувати мотивацію. Розмовляти з військовими, щоб знати, чого від них можна чекати у певних ситуаціях, або щоб попереджати помилки чи й катастрофу. Так само цей офіцер наголосив на тому, що більшість ПТСР починаються ще на етапі, коли військових лише готують до участі в бойових діях: їм не пояснюють того, що вони не вбивці. Їм і так складно жити з тим усім, що довелося пережити на війні, а ще й, коли їх порівнюють з Онопрієнком або Чикатило (за висловлюванням згаданого мовця), то це спрацьовує як спусковий механізм.
Ще одна важлива складова фільму – міркування акторів-аматорів про своїх колег. І справа тут не в тім, хто і що робив, казав, як проявив себе на сцені, а в тому, що вони розкрили людей свого середовища з іншого боку, у такий спосіб побачивши інші можливості життя та можливість жити і поза війною.