5 березня виповнилося 75 років поету Миколі Рачуку. Він є автором «високої» поезії, естетично близької герметичним текстам авторів «Київської школи», до кола яких належав Микола Рачук. Свого часу його підтримали Василь Симоненко та Іван Світличний, які, очевидно, й залишилися головними морально-етичними орієнтирами поета.
Народився Микола Рачук в селі Вовчинець Козятинського району на Вінниччині. Ще 1933 року під час голодомору помер його дід (цей родинний трагічний досвід ліг зрештою в основу його книги «Біль і гнів»). Батько загинув на війні. Мати самотужки виховувала п’ятьох дітей. За словами поета, його мама – це перший усвідомлений спогад, який пов’язаний з пожежею, що знищила їхнє обійстя. Пам’ять зафіксувала безпорадну маму, яка ніби збожеволіла від горя і чи то посивіла, чи її вкрив попіл. Образ матері часто з’являється у поезії Миколи Рачука – 1) як один із проявів ностальгії за мріями, образами дитинства, 2) як узагальнення і втілення усіх нерозгаданих чи, швидше, забутих таємниць (приміром, тричастинна поема «Роса Поділля»).
1953 року родина у пошуках можливостей кращого заробітку переїхала до села Запорізьке на Дніпропетровщину. Там Микола Рачук вперше почув розповіді місцевого населення про голодомор. На Дніпропетровщині закінчив семирічку, працював у колгоспі. Уже тоді він не вписувався у середовище, заявивши про себе як дивак-бібліофіл. Шістдесяті роки стали поворотними в його долі. Під час служби в армії на Черкащині протягом 1960–1963 років познайомився з Василем Симоненком. Саме він переконав Миколу Рачука, який на той момент написав кілька віршів російською мовою, що для нього органічніше було б творити українською. Перший вірш Миколи Рачука, написаний українською, «Осіннє кохання» – його опублікував Василь Симоненко. Поети були справжніми друзями. Звісно, що смерть Василя Симоненка (чи точніше – доведення до смерті) стало для Миколи Рачука сильним потрясінням. За спогадами поета, саме на похороні Василя Симоненка він вперше побачив Івана Світличного, Аллу Горську.
На Черкащині Микола Рачук закінчив вечірню школу, профтехучилище, працював на Черкаському хлібокомбінаті, робітником кораблебудівного заводу, матросом на плавкрані. Входив до Черкаського літоб’єднання, керівником якого тоді був Микола Негода (його В. Симоненко у своєму щоденнику назвав «флюгером»).
1967 року Микола Рачук вступив на філологічний факультет Київського університету. На той час там вже була сформована «Київська школа», в яку Микола Рачук органічно увійшов зі своєю поезією. Коли почалася чергова хвиля переслідування української інтелігенції, Миколу Рачука виключили із університету (1968). Кілька літ йому довелося жити в одному із сіл на Вінниччині.
У 1969 році одружився з чернівчанкою. З 1972 року з дружиною і сином проживає у Чернівцях, де працював слюсарем, вантажником, монтером, кочегаром – звичні у радянський час професії для непокірно-неугодних представників інтелігенції. Постійно перебував під недремним оком спецслужб.
У 90-х роках очолив робочу групу «Зводу пам’яток історії та культури України. Чернівецька область». Вийшовши на пенсію, Микола Рачук оселився під Чернівцями. Коло його спілкування дуже вузьке. Він живе у праці фізичній та духовно-інтелектуальній, у діалозі з навколишнім світом. Будучи автором унікальної поезії, яка варта перекладів різними мовами світу як важливе послання людству, він залишається мало кому знаним, а творчість його ще чекає на адекватне, глибоке прочитання-розшифрування. Та, як істинна мудрість, Микола Рачук не потребує афішування і галасу, адже саме як істинна мудріть він самодостатній.
Як уже зазначалося, в український літературний процес Микола Рачук увійшов на початку 1960-х. Його вірші публікували на сторінках «Літературної України», «Молоді Черкащини», «Черкаської правди», «України», «Жовтня», «Дніпра».
Ще 1967 року Микола Рачук скомпонував книгу, яку схвально оцінив Іван Світличний, запропонувавши видати її під назвою «Верблюди» – за одним із віршів. Ідеться про баладу, яку вже пізніше, на початку 1990-х, поет опублікував під назвою «Балада дзеркальної вулиці». Це унікальний текст, оскільки він, написаний у середині 1960-х, є візією чорнобильської катастрофи.
Книга «Верблюди» так і не була опублікована. А в житті Миколи Рачука настала тривала перерва – неможливість обнародування творів.
Лише 1980 року з’явилася друком книга «Вишневий промінь». Вона вийшла зі значними змінами, купюрами.
1985 року виходить книга «Сіяч», яка має три концептуальні розділи: «Сіяч», «Балади», «Загублений дзвінок».
Навіть попри купюри та те, що до цих двох книг з ідеологічних та нормативно-естетичних міркувань не увійшли найкращі тексти, вдумливий, тонкий читач розумів, що перед ним унікальний поетичний світогляд.
У 1990 році з’являється «Сяйво дзеркального плоду». Більшу частину книги становить «Христина» («Подільська елегія»). Новорічна феєрія (за визначенням автора) «Княгиня ночі» подає своєрідну трансформацію образу Мамая.
Збірка філософської лірики «Стоок» виходить 1991 року. Вона вповні демонструє символічний потенціал поетичного слова.
Книга «Стослов (Інтермеццо в обрамленні)» (2000 рік) відсіює зерно від полови, зосереджується на тих почуттях, явищах, процесах, які протягом усієї історії людства залишаються незмінними. У такий спосіб автор стирає межу між часами, епохами, а людина постає архетипною. Цікавою є будова книги. На кожній сторінці – один вірш, який є завершеним і, водночас, є продовженням попереднього та продовжується в наступному.
Найбільш насиченим є видання 2001 року «Урочища», яке становлять дві поетичні книги: «Урочище сновидінь» та «Урочище Стоуст». Якщо перша більше пов’язана з різними рівнями свідомості автора, то друга – це своєрідні «Центурії». Микола Рачук зображує смислову спіраль історії – аж до візії майбутнього. Він охоплює різні пласти національної історії, колективної пам’яті, вводить чимало персоналій, а інтертекстуальність цієї книги ще раз приводить до усвідомлення, що людство протягом свого існування пише один спільний текст.
2009 року поет приходить до читача з книгою «Біль і гнів», якою осмислює проблему голодомору.
Якщо говорити загалом про стиль Миколи Рачука, то його письму властива метафоричність (дедалі більша від книги до книги). Смислова картина світу у його текстах виразно метафорична, часто – герметична. Прочитання шифрів і кодів його текстів потребує відповідної підготовки: знання світової та національної історії, культури, обізнаність з символікою (поет черпає із прапам’яті), з текстами різних пам’яток, різних авторів, адже автор повсякчас вступає в інтертекстуальні, субтекстуальні зв’язки. У поезію Миколи Рачука треба вчитуватися, вживатися, це не те, що можна читати похапцем. Поет тяжіє до сугестивності вислову, до ірраціонального методу осягнення світу, до інтуїтивізму, його думка реалізується через співвідношення асоціативні поля, цілі метафоричні конструкції, він створює сюрреалістичні картини, подібні за своєю природою, законами, механізмами до сну.
Крім поетичної творчості, Микола Рачук реалізується ще й як літературознавець, осмислюючи різні явища як української, так і світової літератури. Він тяжіє до мікроаналізу.
Микола Рачук – це сучасний мислитель, слово, думки якого, сподіваюся, без запізнення отримають вдячне осмислення.