Степан Процюк ідейно нагадав мені Ришарда Капусцінського з книгою його репортажів «Шахіншах». Така ж сміливість і контроверсійність, відображення жорстокого всюдисущого контролю – аж до недовіри рідним. Через опис із надр душі, а не з офіційних даних, через долі навиворіт і історії очима людини, а не партійної машини, системи, верхівок та цензури.

Ще крок і безодня – відгороджена від дикого берега різкою скелею, обриси якої видніються для читача вже на обкладинці. Що значить для старого те балансування? Кожен із варіантів його завершення продуманий і має особливий зміст. Самогубство чи стан незворушності душі, відчуття внутрішнього світу, чи покладання на логос? Окрім філософії, старий має ще одне уподобання...