Процюк С. Травам не можна помирати : оман / Степан Процюк. – К.: Легенда, 2017. – 256 с.
Відомий вчений Мітіо Кайку спрогнозував, що вже у найближчому майбутньому ринком не будуть керувати попит і пропозиція, реклама і посередництво. Рішення щодо того чи іншого придбання будуть залежати лише від вражень. І, мабуть-таки, найперше це торкнеться світу творчості і, зокрема, книг.
Сьогодні випала честь писати відгук на роботу сучасного українського письменника-інтелектуала. Із його імені починають писати Легенду. У прямому і переносному значенні: «Мисливу серію» видавництва «Легенда» відкрив інтелектуальний психоаналітичний роман із назвою «Травам не можна помирати».
Степан Процюк – поет, прозаїк, есеїст, який виріс у родині політв’язня, має арсенал інтелектуальних доробків, крім того, є автором книг для дітей.
Що може написати в рецензії читач, коли годиться авторові в діти, і цією книгою лише починає знайомство з його творчістю?.. Коли описуваний період на уроках історії озвучувався як «та тут все тихо, нічого не відбувалось» або «прочитаєте вдома самі, що не зрозуміло – спитаєте», а відчувалась пелена страху, недомовок, бажання відмовчатися і не вірити в правду… Уроки літератури, присвячені дисидентству, пролітали так само пришвидшено і наче факультативно…
Деякий час після прочитання роботи Степана Васильовича Процюка страшно було взагалі щось писати. Буквально писати на папір, а не конкретно рецензію. Ось так зумів автор «реінкарнувати» відчуття, які тоді панували головами, тобто свідомістю, почуттями, окутували і забирали в полон усі помисли причетних до писання у 70-х роках. А потім само собою зринали запитання до власної суті: «А чи дійсно ти напишеш правду?». То ж і наважилася писати про враження, бо вони не можуть бути несправжніми. Отож ось вони.
Від дотику і споглядання
Перший погляд на обкладинку – і у спогадах забагряніли дипломи та привітальні листівки моїх дідуся і бабусі – чи то за зразкову працю, чи то з ювілеєм… і мальована обкладинка склалася наче пазл з картинок радянських читанок, дошок оголошень і «оздоблення» центральних прохідних мало не всіх заводів, які колись кипіли життям. Сірим, стабільним, «життям» під металевою кришкою. Та ось придивись – і все це проросло травами, які, врешті-решт, таки розірвали той інструмент, обрамлений серпиком.
Бокове золоте тиснення літер назви додало контрасту… і, хоча життєдайний зелений тут відсутній, сила промальованих і впертих рослин його компенсує. За харизматичний вступ і перше враження читацька вдячність художниці Христині Стринадюк.
Від читання
70-ті роки. Могутня і страшна доба, яка робила свою справу голосно зокрема, і до болю тихо взагалі. Арешти, підозри, доноси і контроль, контроль, контроль. Бажання правди і любов до свого, як діагноз і вирок, інакшість і безтяма…
Герої в романі не харизматичні, не індивідуальні, не конкретні. Читачі не запам’ятають через свою уяву їхніх облич, бо то герої-ситуації, герої-пастки, герої-вибори. І серед них міг опинитися кожен.
Єдиним центральним героєм є хіба що мова, бо саме її образ вирізьблений наче на горіховій шкаралупці.
Тут – її вигляд, звучання у віршах і піснях. Вона така молода, але ще більше змучена. Вона демонструє незламну силу, яка повертається навіть з небес. Словом, все, як у головного героя, адже навколо неї обертаються вчинки, долі, діагнози і життя.
А ще, звичайно, Трави. Вони проростають поодинці, вперто тягнуться і пробиваються кожен крізь свою товщу, але потім міцніють, і їх цілюще плетиво стає єдиною стіною, чи скоріше фундаментом, на який можна впевнено ставати тій молодій дівчині – мові.
Навколо них же читачі зустрінуться з пропащою жінкою, страшною історією кохання, нелегкістю вибору, нездоланністю, честю, подекуди найбільшим жахом та не завжди зручною правдою щодення і консервованим життям підвладних «робітників літератури».
Структурно книга розділена на сорок сім розділів, які не відображають пряму сюжетну лінію, а переплетені між собою, як Трави… зринають там, де необхідно, де є шанс пробити товщу, пояснити десь спеціально залишену ще на початку зав’язку.
Автор роману – майстер художнього опису, його робота розкішно приправлена ритуалами, що зачаровують, дрібницями, випадковостями, що, як зрештою виявиться, стають ключовими:
«Коли він, Крилач Крилатий, набиває люльку, бажано на самоті, дим повинен кільчитися рівно, це означає, що на душі погідно і нема небажаних вібрацій, які приносять неспокій, інколи навіть смуток» (с.88).
Від осмислення
Книжка є міцною терапією, що повертає пам’ять, а надто – в Роковини Голодомору та Революції Гідності.
Коли зона комфорту, чи правила гри міняються, залишається зробити вибір: прийняти, постійно підлаштовуватися, відкинути. За кожним із таких рішень стоїть титанічне зусилля утримувати його, а занадто, коли всюди сновигає тінь: «змусили». Ось про такі докори сумління і страх прийняти правду пише Процюк:
«Кожен із молодих романтиків у душі сподівався, що це трохи перебільшено з ідейних міркувань.» (с.86)
Степан Процюк ідейно нагадав мені Ришарда Капусцінського з книгою його репортажів «Шахіншах». Така ж сміливість і контроверсійність, відображення жорстокого всюдисущого контролю – аж до недовіри рідним. Через опис із надр душі, а не з офіційних даних, через долі навиворіт і історії очима людини, а не партійної машини, системи, верхівок та цензури. Через подетальний опис невідворотності буття і ситуацій, котрі не змінити – коли від безпомічності наче застигає в середині цементова суміш – був схожим на Маркуса Зусака з «Крадійкою книжок». Але це через враження. За правилами і канонами, нехай проводять паралелі фахові критики. Нехай разом із іншими тематично схожими романами називають ретроспективним, нецікавим для молоді. А я їм і своїм одноліткам поставлю запитання: а міг роман бути сучасником описуваного періоду? Чи авангардним? Про таке майбутнє тоді не мріяли, навіть не припускали…